«Атомна блискавка вдарила в генетичний код нації». Ці слова поета Івана Драча прозвучали в червні 1986 року з трибуни письменницького з’їзду. Була я тоді наймолодшою, 25-річною делегаткою у власноруч вишитій червоними і чорними квітами сорочці. Із Києва тоді виїхали не тільки діти (спорожніла і одразу постаріла столиця з патрульними вертольотами над Дніпром). Народні депутати не збиралися на свої засідання, тож на кілька днів приміщення Верховної Ради віддали літераторам з усіх областей України. І саме під отим сонячним куполом моторошно прозвучала пересторога поета про чорнобильську руйнацію здоров’я кількох поколінь. Іван Федорович говорив тоді ще й як батько, бо його син Максим був медиком, працював із ліквідаторами аварії, тож і йому дісталося «чорнобильських хвороб». Тоді чи не вперше відчула скороминущість життя. Слухала емоційний виступ Івана Федоровича, а сама інтуїтивно схрестила руки, ніби затуляючись від невидимої біди. Пальці лягли на вишиті квіти, які тугими чорно-червоними хрестиками неначе й справді захищали.
Коли російську агресію проти України почали називати «війною на три букви», тобто АТО, заговорили мало не про два народи із власними духовними кодами. 2015 року з’явився документальний дослідницький проєкт, утілений на каналі «Україна» і названий «Код нації». Його анонсували так: «Де саме «прошито» ті таємні алгоритми, які не просто визначають сутність українського народу, але й щоразу відроджують головні історичні риси нації? Хай там як не нищили українців, їхню мову, ментальність, традиції та волелюбство, настає момент, коли все це за лічені дні вертається, й українці знову нічим не відрізняються від козаків ба навіть більш давніх пращурів».
І ось знову це поєднання «код нації». Уже з уточненням: «відродження». Нічого не можу із собою вдіяти, асоціативне продовження до слова «відродження» у мене автоматично включає інше слово – «розстріляне», а вже потім – «культурно-філософський ренесанс». Бо ренесанс – то про середньовічну Західну Європу, а розстріляне відродження – то про межу 1920-1930 років у наших родинах, селах і містах.
Іван Падалка «Фотограф на селі», 1927 рік
Не врятували Івана Падалку від звинувачення у контрреволюційній діяльності ані створені ним декоративні тарелі «В.І.Ленін», «Я пролетарій Мамай. Стережись мене, буржую!», ані його плакат «Жінки, йдіть у Ради, комнезами, кооперацію!». Українськість дихала з його ілюстрацій до «Енеїди» і «Кобзаря», численних обкладинок книжок репресованих сусідів Івана Падалки по харківському будинку «Слово». Полотно «Збирання яблук» аж світилося жіночими хустками і стримано вишитими «на будень» сорочками. Навіть живописна робота «Фотограф на селі» не обійшлася без жінок в керсетці і очіпку. Ці дві постаті ніби взяли у смислову «рамку» сюжет про очікування «фотографування на карточку» не в міському салоні, а безпосередньо у рідному селі.
Фотографування неподалік від рідного дому, у вбранні переважно автентичному із переадресацією коштів не фотографам, а нашим захисникам – таку ідею під час нинішньої російсько-української повномасштабної війни втілили волонтери Нововодолажчини.
З вікна селянської хатини
Своєрідний фотоальбом Нововодолазької громади за проєктом «Код нації: відродження» почали заповнювати у квітні 2023 року. Перші локації влаштували у Новій Водолазі. Тоді зібрали для потреб Збройних Сил України 36 245 гривень. Благодійні внески проєкту витрачені на ремонт авто та важливі для фронту покупки.
Другу, травневу зустріч організували у Знам’янці, де є музей історії села з хатою-мазанкою і садом. Під яблунями розташували стіл із традиційними стравами та паляницями, щоб фотографувати на такому тлі учасників проєкту.
Підприємці громади подбали, щоб у музейному просторому коридорі (все-таки ще панський будинок) було безкоштовне частування з бутербродами до чаю або кави. Одна з волонтерок навіть привезла таке жадане у спеку морозиво.
Рушники між деревами красиво розвівав травневий вітер. Тут розігрувалися костюмовані сценки, у яких мами з доньками ніби розвішали випране і прискіпливо переглядали, що ж вишивалося зимовими вечорами при каганцеві.
Досить реалістичний перегук із цьогорічним повсякденням слобожан, коли подовгу не було світла, і багато жінок та дівчат бралися вишивати при свічці. Організаторка проєкту «Код нації: відродження» Інна Іванова теж вишиває.
Інна Іванова з учасницею фотосесії у Знам’янці
Інна планує влаштувати власну світлицю в родинному домі, у будівництво якого втрутилася велика війна. Там буде її колекція старовинних вишитих сорочок, побутові речі давнього минулого і керамічний посуд, бо Нова Водолага була аж до 1970-х років осередком гончарства.
Від директора музею історії села Знам’янка Сергія Ковратенка дізналася, що навколомузейна територія ставала раніше місцем для локальних фестивалів. Фотосесія заради підтримки наших воїнів пройшла вперше. Як розповіла волонтерська лідерка Інна Іванова, за два дні вдалося зібрати значно більшу суму, ніж у квітні – 73 200 гривень.
Двічі брала участь у благодійних акціях директор Сосонівської гімназії Нововодолазької громади Валентина Антоненко. Для першого фотографування вона обрала намітку– традиційний головний убір українок минулого для виходу в люди. Полотняна, бавовняна або шовкова тканина могла бути довжиною до 5 метрів, що засвідчувало статки заміжньої жінки. Намітка зав’язувалася навколо голови поверх очіпка, часто мала позаду пишний бант або «вушка» з боків. Одну з локацій, обраних Валентиною Антоненко, назвали «Буде тобі, враже, як відьма скаже».
Вимушена переселенка і дружина воїна Оксана Лапко фотографувалася з молодшою донечкою Богданою. Як вона розповіла, у них уже родинна колекція сучасних вишитих сорочок (і чоловікова, і старшої доньки-студентки, яка навчається у Будапешті й дистанційно у Харкові одночасно у двох вищих школах). Але захотілося вперше у житті взяти участь у фотосесії із старовинним вбранням та ще й переказати гроші на ЗСУ. Богдані підібрали сорочечку, вишиту в західноукраїнській традиції бісером. Такі іриси цвіли колись і під вікнами цієї родини, але в будинок «прилетіло».
Для Оксани фотосесія стала маленьким святом. Від багатьох чула: «Навіть знімати цей одяг не хочеться. І красиво, і зручно. У натуральній сорочці і в спеку не жарко».
Волонтери з Нової Водолаги зацікавлені, щоб досвід повернення до історичного коріння, коду нації, захованого в мові й вишивці, могли поширити і продовжити новими справами інші громади. На День вишиванки вони запланували благодійний ярмарок «Вишиванка перемоги». Волонтерська група «Незламні» Нововодолазького молодіжного клубу «Джура», джури куреня імені Івана Сірка разом із селищним будинком культури продовжує збір коштів для потреб ЗСУ. До речі, слово «джура» означало у 16-18 століттях зброєносця у козацької старшини. Якщо відстоювання своєї національної ідентичності розтяглося на століття, то і сорочка-вишиванка стає охоронною кольчугою чи навіть зброєю захисту.
Усі фото спеціально для сайту "Gromada.group" зробила учасниця проєкту «Код нації: відродження» Марія Чумак
Слухайте також: Подкаст «Градусник»: Код нації на фото заради ЗСУ
