Ветеран без рук: «Забуваю про посвідчення інваліда, коли допомагаю іншим»

Документальна повість  «Життя після 16:30» і друге видання  – «Життя після 16:30. Сім років потому» стали найпомітнішими виданнями всеукраїнського форуму військових письменників. Він уже вп’яте пройшов у Львові. На фото можна роздивитися, як Олександр Терещенко роздає автографи після чергового виступу. Одна рука у нього відсутня повністю, протез на частково уцілілій другій стискає ручку. Поряд із письменником-воїном  наш земляк, фармацевт із Куп’янська, волонтер,  а нині вимушений переселенець Сергій Гриценко. Саме він  став для мене  фоторепортером і коментатором подій на форумі військових письменників у Львові, бо зібралися там не тільки фронтовики, а й волонтери, які пишуть вірші або прозу. Сергій Гриценко волонтерив у Куп’янську від початку АТО, бував неодноразово у наших захисників з концертами аматорської вокально-інструментальної  групи «Парк». Його рідне місто було окуповане  2022 року дуже швидко. Невдовзі до Гриценків додому прийшли з обшуком окупанти. Сергія вдома не було, тож вони забрали книжки про АТО з автографами авторів, яких господареві дому випадало зустрічати  на спільних виступах поблизу лінії фронту. Ще можна було вибратися через ворожі блок-пости, тож Гриценки ризикнули і виїхали з окупованого міста. Тепер разом із родиною Сергій Гриценко живе й працює на Львівщині.

Автограф із форуму військових письменників поповнив родинний архів.

Фото Сергія Гриценка – учасника зустрічі з військовими письменниками

       Тож детальніше про Олександра Терещенка. При обороні Донецького аеропорту восени 2014 року він потрапив під черговий обстріл терористів. У споруду «Очі», де  перебував Терещенко з іншими чотирма воїнами, влетіла граната, яку Олександр схопив та намагався викинути. Граната розірвалася в руках при викиданні, Терещенко повністю втратив праву руку та частину лівої. 16:30 – це час, зафіксований на тілі Олександра бойовим медиком, який надав йому першу допомогу після поранення у ДАПі.

Мирна професія добровольця  – відеооператор. Фіксація уже не відеорядом, а словами того, що відбувалося і відбувається, стала для нього рятівною реальністю.

Через кілька років видав книжку  «Життя після 16:30». Це документальна повість про перемогу людини над обставинами і над собою. У книзі автор описує період повернення до повноцінного життя після лікування та реабілітації. Олександр Терещенко акцентує увагу не на війні, а саме на внутрішніх проблемах людини, яка звідти повернулася. Повість, написана з гумором і самоіронією, водночас є практичним посібником для усіх, хто опинився в складній життєвій ситуації.

Кілька абзаців із документальної прози Олександра Терещенка. Спогад про вибух і травму:

«Падаю на бетонну підлогу, відчуваючи, як щось липке і тепле залило праве око та розтікається по обличчі. Розірвана нижня губа трохи заважає, але дихання рівне. Руки здаються напіврозплавленими, і таке відчуття, що зменшились у розмірах. Намагаюся опустити додолу, але правии лікоть заклинило намертво. Болю нема. Перше відчуття — це подив».

І вже спроба знайти визначення для свого нового існування: «Повільно, але впевнено ти перетворюєшся на шанованого овоча, а з роками — повного кавалера ювілейних нагород. І одного разу, зазирнувши в дзеркало, ти жахнешся від лискучої та самовдоволеної пики. Той «загиблик» у дзеркалі вбиральні 16-ї лікарні Дніпра був набагато привабливішим».

 «Маячня 30-а. Про пам’ять рук»: Зараз, згадуючи минуле, я схиляюся до думки, що «пам’ять рук» таки існує. Вона передається у спадок, можливо, як складова генетичного коду людини. Тепер, коли рук нема, а ї х пам’ять залишилась у статусі «валізи без ручки», я розумію це гостріше. Хоча, можливо, якби не ця «валіза», я б не освоїв свої штучні кінцівки і на десять відсотків. Тож тягнутиму покірно і дбайливо, бо протезам теж дуже бажано рости з правильного місця».

Маріанна ПОПОВИЧ для сайту Леополіс ньюз записала у травні 2023-го продовження  історії Олександра. Він приїхав до Львова на всеукраїнський форум військових письменників. Представляти документальний фільм, названий, як і книжка, а також нове видання «Життя після 16:30. Сім років потому».

Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало Олександра Терещенка в Українському інституті протезування у Харкові.

Термін придатності попереднього протеза закінчувався. То ж 14 лютого поїхав до Харкова з Миколаєва, де мешкав.

«На 25 лютого у мене вже був зворотний квиток до Миколаєва. Але 24 лютого вранці я прокинувся від вибухів.

Мені здавалося, що буде складно росіян налаштувати вбивати українців. Одна справа – гібридна війна, а інша – ось так відкрито піти війною. Я помилився: дуже легко було переконати їх знищувати хахлов. У мене в росії є родичі. І я тепер для них теж хахол».

Він перебував у шпиталі у Харкові, куди в будь-яку секунду міг прилетіти ворожий снаряд, але найбільше переймався долею своїх рідних. Буквально напередодні, 10 лютого, у нього народився онук.

«Дружина мені зателефонувала. Вони мешкали неподалік військового аеродрому у Миколаєві. Почули вибухи. З одного боку я розумів, що найбільша небезпека для них – це я. Я є у всіх кацапських базах. Якби їх, не дай Боже, затримали разом зі мною, то це був би вирок для нас усіх. За себе я теж переживав, але менше. Коли у тебе нема обох рук ти не можеш чинити опір. Не можеш навіть підірвати себе, щоби не здатися у полон. Я розумів, що у полоні мені нічого хорошого не світить. Це була нехороша ситуація, тому що я не люблю безпорадність. Виїхати з Харкова вже було неможливо. Тому працівниця інституту протезування поселила у своєї мами у віддаленому районі. Я там тиждень сидів, моніторив ситуацію і намагався зрозуміти що ж робити. Але Харків показав себе дуже добре. Завдяки теробороні мене евакуювали. Я бачив цих молодих хлопців: вони Харків не здадуть».

Деякий час він мешкав у Дніпрі, волонтерив. «Пам’ятаю, я тоді знайшов 10 кариматів та відправив їх у Харків знайомим тероборонівцям. Мені було важко сидіти на одному місці. Ніби й розумієш, що ти вже своє відвоював, що у тебе нема рук, що ти не придатний на фронті. Але я все одно хотів бути корисним. Тому я почав шукати для тероборони шоломи, бронежилети та інше».

 У березні на запрошення уряду Литви він поїхав до Вільнюса. Із дружиною поселилися у студії відомого литовського режисера-документаліста Арунаса Матяліса. І вже почав займатися волонтерством з-за кордону.

«Я підрахував, що ми відправили допомоги майже на 400 тисяч євро. Я дуже здивований, як мене тепло там прийняли. Адже зараз я не є представником жодної з офіційних структур. Я – звичайний ветеран».

Насправді Олександр Терещенко незвичайний: удостоєний звання Народний герой України. Попри важке поранення, працював заступником начальника Академії патрульної поліції з соціально-гуманітарних питань та заступником міністра у справах ветеранів.  Також брав участь у марафоні морської піхоти у США.

«У Харкові я мешкав у дев’ятиповерхівці. Води майже не було. Я прав свої дві футболки: одну вбрав, інша – сохне. Я жартував, що якщо виживу, то напишу якусь повість смердючого інваліда. Навіть написав декілька замальовок як ми ховалися у підвалах, як з місцевими знаходив спільну мову. Але думаю, що мій досвід не надто драматичний на тому фоні, що зараз відбувається». 

Олександр Терещенко виступає на зустрічі у Львові. Другий ліворуч сидить нацгвардієць і літератор  Олег Бородай, до 2015 року – харківський учитель фізики, потім  доброволець із позивним «Позитив».  Трагічні втрати друзів  змусили його змінити позивний на «Поет»

Для фіналу розповіді про Олександра Терещенка обираю такі його слова: «Якщо я знайду кошти і проведу курс соціальної реабілітації для хлопців, щоб їх навчили так жити, то це буде ефективніше. Я помітив, що остаточно забуваю про своє посвідчення інваліда, коли бачу, що можу допомогти іншим».

Слухайте також подкаст: Подкаст «Градусник»: воїн без обох рук пише і видає книжки