Дві війни і білі роялі для маестро з Куп’янська

У цієї історії багато білих кольорів. Але не білих простирадл як прапорів капітуляції. Білий як надія  і світло. Вважається, що він пом’якшує емоції, слугує гарним засобом від стресу, навіть дає відчуття свободи, ніби лебедина пара понад легкими хмарами або зграя чайок над білим піском. Але надмірна кількість білого, наприклад повністю пофарбовані ним і порожні стіни, можуть викликати відчуття самотності й смутку.

Білий Колодязь нинішньої Вовчанської громади на Харківщині – рідні місця Леоніда Євгеновича Мікушева. Про нього, музиканта-віртуоза мирних часів, волонтера перших років російсько-українського воєнного протистояння, який виступав для львівських прикордонників (вони боронили кордони на Харкіщині), у складі вокально-інструментального куп’янського колективу «Парк», а невдовзі пережив рашистську окупацію, мені вже пощастило розповідати на сайті «Громада.груп». Так, саме пощастило, хоча історія у 92-річного земляка така терниста, що до білого цвіту радості діставатися йому доводилося через чорні колючки випробувань. Але скільки життєлюбства й оптимізму досі  молодо звучить у його приязному голосі!

Уродженцем Білого Колодязя був  поет епохи Розстріляного Відродження і солдат, потім полонений Другої Світової війни, український емігрант у США Олекса Веретенченко. Якими згадувалися йому рідні місця? «Вже давно не чутно серед степу / орлього клектання угорі». Натомість строфи з описами воєнної дійсності 40-х років – ніби про наші дні, про бої після піврічної окупації за Білий Колодязь і Куп’янськ, де нашестя переживав Леонід Мікушев. Спершу – дитиною у Білому Колодязі, а 2022 року – уже чоловіком поважного віку в Куп’янську. Воєнна реальність, на жаль, не просто повторилася, а й нинішнього року продовжує перетворювати Куп’янськ майже на прифронтове місто.

«Рвуться в небо важкі мости, /Піднялись полум’яні вежі,/І горять золоті хрести/ Божим гнівом в диму пожежі./ А за містом гудуть бої,/Чути танків ходу залізну,/Линьте ж, линьте, думки мої,/В непривітану далечизну!»

На залізничній станції Білий Колодязь Мікушеви  жили при вокзалі у невеликому помешканні. 1937 року Леоніду випало стати свідком того, як арештовували батька-залізничника. «Дружина ворога народу» зберегла і виростила дітей, а ще змогла врятувати своє цінне піаніно відомої фабрики Якоба Беккера, німецького фортепіанного майстра. Цей німець удосконалював роялі, патентував власні винаходити, залишив ім’я своїй фірмі й наступним поколінням майстрів музичних інструментів. Беккерівське фортепіано залишилося в Куп’янську.

Мікушеви – прадід і правнук. Фото з родинних архівів

25 березня 2023  року у Леоніда Євгеновича в Києві народився правнук Костя Мікушев. Це онук Тетяни Леонідівни, дочки маестро, тобто син її сина Євгена. Таке ось родинне повторення імені діда, зниклого навіки 1937 року.  Євгена-молодшого з дитинства виховував Леонід Євгенович, бо чоловік Тетяни їх покинув. Женя ходив до музичної школи і грає на саксофоні. Саме він допомагав, щоб дідуся вивезли із визволеного ЗСУ, розбитого ворогами Куп’янська.  Акордеон, що був з куп’янським утікачем від війни, залишився у подарунок правнуку Кості. Щоб династія музикантів-аматорів мала продовження. Ще один мікушевський акордеон (німецького виробництва) поки що зберігається у Харкові.

У Києві Леонід Євгенович прожив післяокупаційні місяці разом із донькою Тетяною. Вона перед самою окупацією Куп’янська працювала декілька місяців у Німеччині. Але заради не так давно овдовілого батька, вцілілого в окупації, приїхала знову в Україну. Київ теж не став безпечним місцем. Після чергової атаки дронів ухвалили рішення їхати до Німеччини, де вже був його син Валерій з дружиною Галиною  Там раніше гостював у онуки Юлії Леонід Євгенович. Юлія кілька років тому навіть зняла відео, як дідусь грає на білому роялі в аеропорту  Дортмунда. Цікаво, що перегляд разом із маестро цього відео записав у Куп’янську товариш родини і  партнер по сцені Сергій Гриценко.

Мікушеви спланували дорогу до Німеччини із зупинкою у Львові. Хотіли побачити сім’ю давніх друзів  Гриценків, які від весни 2022 року змушені були покинути рідний дім і оселитися та працювати  на заході України. Поблизу головного залізничного вокзалу Львова вони й зробили перші пам’ятні фото. Леоніда Євгеновича як сина залізничника могла зацікавити історія однієї з визначних пам’яток Львова неподалік від головного залізничного вокзалу. Нині це греко-католицький храм, добре помітний з вокзальних платформ і потягів. Його вважають однією із найвищих споруд міста (майже 90 метрів).

Сергій Гриценко, Тетяна Мікушева з батьком на тлі храму святих Ольги та Єлизавети. Друзі-куп’янці  у Львові. Фото з родинних архівів 

Наприкінці ХІХ століття в Європі стрімко розвивалися шляхи сполучення, у Львові інтенсивно велася привокзальна забудова. Споруджувалося житло для залізничників, серед яких були вихідці із центральних районів Польщі та околиць самого Львова. Через велику чисельність мешканців, особливо польськомовних, виникла потреба у побудові храму, щоб подбати про релігійне життя людей. Храм пережив  обстріли двох світових війн, післявоєнне паплюження, коли в ньому влаштували склад кондитерської фабрики. Але нині він не тільки християнська святиня, а  ще й туристичний об’єкт.

Отак подвійну місію виконують і торговельні центри. Не дивина зустріти в них налаштовані музичні інструменти.

Сергій Гриценко розповів: «Цей рояль, на якому зіграв Леонід Євгенович, стоїть  у продуктовому маркеті «Сільпо» львівського  ТРЦ «Спартак». Ми туди з дружиною ходимо плавати в басейні. Так, щоразу, коли бачили той білий рояль, згадували нашого Маестро і його гру в Дортмунді, мріючи побачити його за цим інструментом. Коли дуже сильно хочеш і мрієш, то все збувається. Він з донькою Тетяною приїхав до Львова, поснідали у нас, перепочили. Потім у мене виникла ідея дорогою  на вокзал спробувати заїхати в ТРЦ і попросити, щоб Маестро заграв. Дуже вдячний адміністратору Наталі, яка, вислухавши викладену мною історію Леоніда Євгеновича, дозволила пограти. А потім з перших нот багато покупців і продавців почали знімати це дійство та аплодувати. Моя дружина і дочка маестро не могли приховати сліз від емоцій, та й Леонід Євгенович в паузах притуляв руку до  серця від щасливих переживань, які неочікувано накрили і його. Він згадував свою маму, грав дещо із її улюблених творів. Сподіваюся, ми йому додали сил і домовилися, що обовʼязково зіграємо ще разом  після Перемоги».

Леонід Мікушев з донькою Тетяною в дорозі і сином Валерієм у Німеччині. Фото з родинних архівів

Дорога виявилася важкою. Довелося затриматися після перетину українсько-польського кордону, ночувати у Пшемишлі в хостелі. Потім – поїзд на Берлін.  Зараз маестро у Франкфурті на Майні. Син Валерій з дружиною – пенсіонери. Жили і працювали в Павлограді, а як почалася масштабна війна,  поїхали  до свогєї доньки Юлії в Німеччину. Тепер влаштовують для Леоніда Євгеновича повноцінний відпочинок, емоційну реабілітацію.

Як пасує йому білий колір літніх капелюхів і футболок! Можливо, і львівський білий рояль сниться за півтори тисячі кілометрів від Куп’янська.

Леонід Євгенович незадовго до свого 92-го дня народження. Фото з родинних архівів

Серед збірок Олекси Веретенченка, пов’язаного, як і Леонід Мікушев, із Білим Колодязем на Харківщині,  є одна з назвою «Заморські вина». Тепер у Леоніда Євгеновича вина теж заморські. Але чарочку своєї наливки чи горілки є кому випити в Україні за його здоров’я, за нові покоління роду Мікушевих і музичну спадшину, яка змалечку засвоюється білим шумом – ритмічним повторенням певних звуків, що нагадують про рідний дім, мамину гру на фортепіано п’єси «Світлячки», про білого лебедя на Осколі чи іншій річці Слобожанщини та червоні троянди, що зрослися, ніби велике любляче серце.

Краса Харківщини. Фото Марії Чумак 

«Ніколи не здавайся і тоді побачиш тих, хто здався. Є два типи людей у ​​світі: реалісти та мрійники. Реалісти знають, куди вони йдуть. Мрійники вже там». Так написав мені Сергій Гриценко й додав: «Це про Маестро, він дає нам гарний приклад».

 Слухайте також:

Куп’янський гурт "Парк". 2012 р. "Ріо-Ріта"

Подкаст «Градусник: Осколки з рідного вікна». Епізод 2. Куп’янськ