– Як його звати?
– Сергій, здається.
– Ти його знаєш? – питає Вовчик.
– Його Саша рекомендував, – відповідає Валєра. – Більше нічого не знаю.
– Ну, рекомендував – значить, рекомендував, – погоджується Вовчик. – А чому тут? В офісі не можна було поговорити?
– Тут спокійніше, – пояснює Валєра. – І нам, і йому.
– Тоді давай якнайшвидше. Додому хочеться.
– Ага.
Осінь лише починається. Якщо сидіти тут, в офісній кухні, на десятому поверсі, і дивитися вниз, на місто, може видатися, що на вулицях досі літо: ліниві перехожі, повільні трамваї, безконечний вечір, що неквапливо і невблаганно заливається згори щедрим червоним світлом. Надвечір’я далі заворожує спокоєм, час відчувається на дотик, як кора дерева – теплий, прогрітий за літо, наповнений сонцем. У тридцять років добре дивитися на місто згори, добре бачити далеку ламану лінію обрію, добре мати хорошу роботу. І місце, де можна від цієї роботи заховатися.
Вони ще навесні замовили на кухню затишні прості крісла замість пластикових стільців – щоб хотілося сидіти і нікуди не поспішати. Їм от справді нікуди поспішати, у них – навчених, тридцятирічних – усе добре. Валєра худий, високий, з рудою бородою, схожий на туриста, який не знає, куди йому вирушити. Вовчик круглий, як м’яч, у захисних штанях із десятком кишень, у футболці з Боуї. На мільйонерів не схожі. Хоча мільйонери. Валєра підходить до кухонних полиць, дістає паковання з мінеральною водою, вириває з пластикової обгортки пляшку, ніби екзотичний фрукт, валиться у крісло, п’є. Вовчик читає новини з телефона.
О пів на шосту, як і домовлялися, він приходить. Заходить до кухні слідом за Ларисою. Та притримує його за лікоть, пропускає. "Я можу йти?" – питає поглядом. У кімнаті багато світла, від цього стає затишно, спокійно.
– Привіт! – весело говорить Вовчик.
– Здоров, – кидає по-доброму Валєра. – Падай, де бачиш.
Він проходить уперед, до крісла, обережно сідає. Сонце б’є вечірнім промінням, кухня схожа на річище, що просвічується до мулистого дна.
– Чай, каву? – питає Валєра.
– А ви що п’єте? – запитує у відповідь.
– Воду, – розгублено відповідає Валєра і киває на пляшку. – Будеш?
– Буду, – каже він.
– І давай на ти. – Валєра йде, виколупує з паковання ще одну пляшку, відкриває, простягає.
– Я Вова, – каже Вовчик. – Це Валерій.
– Сергій, – називається він. – Сергій Станіславович Пономарьов.
– Головне, що Станіславович, – сміється Вовчик.
Валєра теж усміхається, але якось невпевнено. І Сергій Станіславович теж сміється.
– Ладно, – говорить Вовчик просто, без тиску. – Сергій Станіславович, Нам тебе Саша рекомендував, тому це скоріше формальність. Просто хотіли з тобою трішки переговорити. Не хвилюйся. Тут усі свої, сам бачиш.
Далі за посиланням
Слідкуйте за нами в месенджерах:
Telegram: https://t.me/ogoNOVYNA
Facebook: https://www.facebook.com/ogo.novyna
Viber: http://surl.li/kufhk
