"Зійде світло над містом праведників" (нове оповідання Сергія Жадана)

Ганна Тишко 19.09.2023 у 09:36 116

Неопубліковане оповідання Сергія Жадана на тему сучасної війни України з рф з дозволу автора презентував Lb.ua. 

"Зійде світло над містом праведників" (нове оповідання Сергія Жадана)

Фото: Вікторія Якименко

Джерело

– Як його звати?

– Сергій, здається.

– Ти його знаєш? – питає Вовчик.

– Його Саша рекомендував, – відповідає Валєра. – Більше нічого не знаю.

– Ну, рекомендував – значить, рекомендував, – погоджується Вовчик. – А чому тут? В офісі не можна було поговорити?

– Тут спокійніше, – пояснює Валєра. – І нам, і йому.

– Тоді давай якнайшвидше. Додому хочеться.

– Ага.

Осінь лише починається. Якщо сидіти тут, в офісній кухні, на десятому поверсі, і дивитися вниз, на місто, може видатися, що на вулицях досі літо: ліниві перехожі, повільні трамваї, безконечний вечір, що неквапливо і невблаганно заливається згори щедрим червоним світлом. Надвечір’я далі заворожує спокоєм, час відчувається на дотик, як кора дерева – теплий, прогрітий за літо, наповнений сонцем. У тридцять років добре дивитися на місто згори, добре бачити далеку ламану лінію обрію, добре мати хорошу роботу. І місце, де можна від цієї роботи заховатися.

Вони ще навесні замовили на кухню затишні прості крісла замість пластикових стільців – щоб хотілося сидіти і нікуди не поспішати. Їм от справді нікуди поспішати, у них – навчених, тридцятирічних – усе добре. Валєра худий, високий, з рудою бородою, схожий на туриста, який не знає, куди йому вирушити. Вовчик круглий, як м’яч, у захисних штанях із десятком кишень, у футболці з Боуї. На мільйонерів не схожі. Хоча мільйонери. Валєра підходить до кухонних полиць, дістає паковання з мінеральною водою, вириває з пластикової обгортки пляшку, ніби екзотичний фрукт, валиться у крісло, п’є. Вовчик читає новини з телефона. 

О пів на шосту, як і домовлялися, він приходить. Заходить до кухні слідом за Ларисою. Та притримує його за лікоть, пропускає. "Я можу йти?" – питає поглядом. У кімнаті багато світла, від цього стає затишно, спокійно.

– Привіт! – весело говорить Вовчик.

– Здоров, – кидає по-доброму Валєра. – Падай, де бачиш.

Він проходить уперед, до крісла, обережно сідає. Сонце б’є вечірнім промінням, кухня схожа на річище, що просвічується до мулистого дна.

– Чай, каву? – питає Валєра.

– А ви що п’єте? – запитує у відповідь.

– Воду, – розгублено відповідає Валєра і киває на пляшку. – Будеш?

– Буду, – каже він.

– І давай на ти. – Валєра йде, виколупує з паковання ще одну пляшку, відкриває, простягає.

– Я Вова, – каже Вовчик. – Це Валерій.

– Сергій, – називається він. – Сергій Станіславович Пономарьов.

– Головне, що Станіславович, – сміється Вовчик.

Валєра теж усміхається, але якось невпевнено. І Сергій Станіславович теж сміється.

– Ладно, – говорить Вовчик просто, без тиску. – Сергій Станіславович, Нам тебе Саша рекомендував, тому це скоріше формальність. Просто хотіли з тобою трішки переговорити. Не хвилюйся. Тут усі свої, сам бачиш.

Далі за посиланням

Слідкуйте за нами в месенджерах:

Telegram: https://t.me/ogoNOVYNA

 Facebookhttps://www.facebook.com/ogo.novyna

Viber: http://surl.li/kufhk


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини