Нижнє Селище: залишайтеся в безпеці…(ФОТО)

Тут успішно працює єдина в Україні сироварня, яка виробляє крафтові сири за швейцарською технологією, які експортуються до багатьох країн світу.

У сироварні. Фото: Тимчасовий прихисток "Селиський шелтер"

В Нижньому Селищі  відкрили першу на Закарпатті крамницю локальних продуктів “Селиський ракаш».

Тут створено перший в Україні slow food ресторан Ґелета, який потрапив до сотні кращих ресторанів України. Якщо коротко, слоуфуд –  це антонім фастфуду. І синонім крафтових продуктів.

Тут є кавʼярня-бібліотека, що зібрала лише сучасну літературу українською мовою.

А ще у Нижньому Селищі відкрито першу на Закарпатті ферму з вирощування равликів. І є  тут краєзнавчий музей «Перлини рідного села».

Фото: ФБ-сторінка Inna Pryhara.

Неймовірно, але факт! Громада чисельністю  лише  у три тисячі осіб  у віддаленому закарпатському селі без участі та допомоги держави створила у Нижньому Селищі  шелтер для переселенців. Та півтора року харчувала  переселенців безкоштовно.

Як це стало можливим? Репортерка «Громади» дізнавалася про це, побувавши  у Нижньому Селищі під час престуру, організованого Харківським пресклубом.

«Ми харчували усіх – без талонів, списків та довідок ВПО»

Розвиток Нижнього Селища розпочався  з приватної сироварні. "Селиська сироварня" - це соціальний проект Закарпатської асоціації місцевого розвитку за підтримки Європейського кооперативу "Лонго Май"(Longo Maї).

Сироварня успішно працює  вже 30 років. Це єдина в Україні сироварня, що працює за швейцарською технологією. Тут принципово переробляють на сири молоко лише місцевих корів

Керує сироварнею Петро Пригара – колишній вчитель математики. Він очолює громадську організацію «Закарпатська асоціація місцевого розвитку». Сьогодні  він ще волонтер.

- Коли почалася війна, ми сіли разом думати, що нам робити далі, - розповідає Петро Пригара. - Сироварня має працювати, бо людям треба здавати молоко, це додатковий заробіток до їхніх пенсій і зарплат у такий важкий час. Крамницю також необхідно зберегти, бо там треба  продавати вироблену продукцію.

А от ресторан  ми  вже з 1 березня 2022 року перетворили  на благодійну  їдальню для вимушених переселенців.

У перші дні війни переселенці майже щодня прибували до Нижнього Селища.

Фото: Тимчасовий прихисток "Селиський шелтер"

- Люди були голодні, - згадує Петро Пригара. - Коли заїжджала нова група, хліба на кухні йшло удвічі більше. За тиждень вони адаптовувалися і  потреба у хлібі падала. Люди навіть не просили якоїсь страви, вони хотіли хліба. І  ми безкоштовно харчували людей.

Вимушені переселенці жили в садочках та школах, дехто в приватних будинках – готувати їжу не було де.

-  Ми дуже переживали, що наші  запаси незабаром закінчаться,  ми тоді не знали, скільки це триватиме і де купувати продукти, щоби годувати людей далі, - додає  Інна Пригара.

Інна Пригара – донька Петра, членкиня ГО «Закарпатська асоціація місцевого розвитку». Вона  теж працює на сироварні. Менеджерка, маркетологиня, волонтерка.

 – Ми не уявляли, як на невеличкій кухні ресторану можна готувати їжу на таку велику кількість людей.  В обіднє меню завжди входив суп, основна страва, м’ясна страва, салат, хліб. На вечерю основна страва – або з м’ясом, або молочна – салат і десерт. В ресторані завжди можна було випити чаю і кави. Ми купили 40-літрові каструлі і в них готували їжу. Нам допомагали волонтери, благодійники та просто небайдужі люди, які приносили продукти.

Фото: Тимчасовий прихисток "Селиський шелтер"

- Ми знали, що в Нижньому Селищі у садочку жило майже 70 осіб, ще у школі  - 80. От на них і  ще приблизно  на два десятки осіб із приватного сектору ми  і розраховували, - продовжує Інна Пригара. -  За рік  ми видали більше ніж 70 тисяч порцій їжі. Ми харчували усіх - без талонів, списків чи довідок ВПО. А також тих, хто їхав трасою до кордону і зупинився у нас перепочити, і тих, хто приїхав до родичів. 

- Але одного разу ми розуміли, що школу та садочок до початку осені треба звільняти, бо почнеться навчальний рік, а людей  треба кудись переселяти, - каже Інна Пригара.

Так виник задум створити шелтер для  вимушених переселенців.

Без орендної плати та комунальних платежів

Шелтер - це ще один задум Петра Пригари, Інни Пригари та Ореста Дель Соль, який 20 років тому з Франції переїхав у Закарпаття і заснував у Нижньому Селищі фермерське господарство, яке належить кооперативу "Лонго май".

Вони - головна рушійна сила втіління будь-яких соціальних та бізнесових проєктів.

Чому саме шелтер?

- Тому що у приватному секторі у нас важко поселитися, у нас немає традиції оренди, – зазначає Петро Пригара. - Те житло, що здається у приватному секторі, це старі будинки, без водопостачання, без вбиральні в будинку, там немає душу та ванни. А люди, що до нас приїздять, в основному, з міста. Вони хочуть  мати вигоди, хочуть гарячу воду. Вони не знають, як розтопити грубку, колоти дрова тощо.

- Ми почали шукати донорів, які б підтримали нашу ідею. - розповідає Інна Пригара. – Ми давно співпрацюємо з європейським кооперативом «Лонго Май». Ця організація активно долучилася до допомоги. Ми знайшли один з європейських фондів, який підтримав створення шелтеру фінансово.

Фото авторки.

Шелтер вирішили створити у приміщенні колишньої колгоспної контори. Але частина будівлі була у приватній власності.

Завдяки фонду викупили перший поверх, переобладнати його у шелтер. І у грудні 2022 року поселили  сюди перших мешканців.

– Шелтер  розрахований на 32 особи і у нас вже було повторне заселення людей, -  розповідає  Інна.  – Зараз  в ньому живе 28 вимушених переселенців. Ми не поселяємо людей з Києва, Рівного чи Тернопільської області. Ми поселяємо людей , які насправді потребують безкоштовного соціального житла. Це люди з окупованих територій, прифронтових зон або ті, чиє житло зруйноване. В основному з Харківської, Донецької, Луганської та Херсонської областей.  Житло для мешканців повністю безкоштовне. Переселенці не платять ні за оренду, ні комунальні платежі.

 «Тут є усе, що необхідно для життя»

Шелтер сьогодні функціонує як гуртожиток. Кожен має свою кімнату і спільний простір – кухня, ванни, туалети, їдальня.

Фото авторки.

На невеличкій кухні шелтеру  жінки готують вечерю. Хтось чистить картоплю, хтось смажить оладки, одна жінка чистить яблука. Мабуть, буде пиріг.

Фото: Тимчасовий прихисток "Селиський шелтер"

Серед них літня жінка - Ірина Федосєва з Авдіївки.

- Я тут з квітня 2022 року, - розповідає  вона «Громаді» свою історію. - У мене в Авдіївці пошкоджено дім. А у свата, який тут також живе,  замість будинку  залишилися  самі руїни. Спочатку з Авдіївки евакуювалася невістка з двома дітьми, моїми внуками. Вони їхали в нікуди. У Мукачеві їх зустріли волонтери і привезли  сюди у Нижнє Селище. Спочатку невістка з дітьми жила у школі. За місяць евакуювалися до них і ми. Спочатку разом жили у школі. Потім вони повернулися на схід України, а ми зі сватом залишилися жити у шелтері.

Жінка дуже  вдячна закарпатцям за прихисток.

-  Умовами проживання  ми дуже задоволені, - каже вона. - Тут є усе, що необхідно для життя, дякуємо людям, які все це зробили.  Облаштуватися на Закарпатті важко. Ми і хотіли би, але нам це не по кишені. Пенсії у нас невеличкі, а тут дороге житло. Оренда житла у Нижньому Селищі, ми цікавились – 8 тисяч гривень і більше. А ще треба заплатити за комірне.

 У шелтері - 10 кімнат. У 9 кімнатах живуть родинами, одна кімната змішана - для одиноких жінок.

Фото: Тимчасовий прихисток "Селиський шелтер"

-  Спочатку ми ввели правило, що проживання в шелтері має бути обмежене до шести місяців, - зазначає Інна Пригара. - У нас була така ідея, що наша команда має допомогти людям адаптуватися, соціалізуватися, а згодом  вони знайдуть роботу, нове житло і виїдуть від нас, бо вже не потребуватимуть більше допомоги. Але коли минув шестимісячний термін, ми зрозуміли, що не всі до цього готові, і були такі, кому ми продовжили термін проживання. Терміни залишилися, але історію кожної людини ми переглядаємо окремо. У нас є родина, де дитина з інвалідністю і ми розуміємо, що вони з нами надовго.

Щодо працевлаштування, то всі, хто хотів, роботу знайшли.

-  На Закарпатті зараз шалена криза кадрів, - стверджує Інна Пригара. - Дуже багато місцевих виїхало за кордон, і насправді немає такої кількості людей, що можуть їх замінити. У нас існує традиція заробітчанства, є велика кількість родин, де чоловіки  ще до початку війни знаходилися за кордоном. Коли почалося повномасштабне вторгнення, родини просто виїхали одразу до них. Сьогодні всі шукають працівників і не можуть знайти. У нас у шелтері є люди, які працюють на млині, у теплиці, на виробництвах, де шиють взуття. Всі, хто мали за мету знайти роботу, її знайшли.

Фото: Тимчасовий прихисток "Селиський шелтер"

Що буде з шелтером, коли закінчиться війна?

-  Ми зобов’язалися  перед спонсорами, що шелтер мінімум 5 років  буде соціальним житлом, навіть, якщо війна завтра закінчиться. Якщо це буде не шелтер, то, наприклад, прихисток для жінок, що постраждали від домашнього насилля. Ми не знаємо, у що він трансформується. Можливо, він стане довготривалим житлом для якоїсь категорії людей, які розпочнуть нове життя на Закарпатті.

Читайте також:

Пісочинська громада: людяність посеред жорстокості війни

 

Слідкуйте за нами в месенджерах:

Telegram: (https://t.me/ogoNOVYNA)

 Facebook: (https://www.facebook.com/ogo.novyna)

 

 Viber: (http://surl.li/kufhk)