Слобода Вільшана 120 років тому: кримінальні хроніки
Статтi | | 1,856 | Автор: Андрій Домановський, доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Слобода Вільшана 120 років тому: крадіжки, братовбивство, конокрадство
На самісінькому початку ХХ ст., 120 років тому, слобода Вільшана була одним з найбільш криміногенних куточків Харківської губернії. Найвідоміша тогочасна регіональна газета «Южный Край» повідомляє про численні скоєні на території слободи чи її мешканцями злочини і трагедії, які охоплюють мало не увесь спектр можливих правопорушень: дрібні та великі крадіжки, убивство і притаманне тому часові масове конокрадство.
Зухвалі пограбування церков
У середині травня 1901 р. газета повідомляла про розгляд у Харківському окружному суді справи про зухвалі крадіжки у церквах слобод Алєксіївка та Вертіївка (Южный Край. Четвер, 17 (30) мая 1901 г. № 7091). Зловмисники обікрали храми цих населених пунктів вночі з 11 на 12 і з 17 на 18 листопада 1900 р. У наведеному репортажі із зали суду привертають увагу подробиці злочинів та їх розслідування, які змушують згадати створений письменником Артуром Конан Дойлем образ славнозвісного літературного героя - детектива Шерлока Холмса, сучасника харківських злочинців та криміналістів початку ХХ ст.

Церковний іконостас. Фото з відкритих джерел Інтернет
Обидві крадіжки відбулись за однотипним планом - в обох випадках злочинці обирали церкву, розташовану на околиці села, вночі вибивали скло в шибках одного з вікон будівлі, випилювали залізний прут вмурованої між подвійними рамами вікна захисної решітки і проникали у приміщення. Показово, що обидві церкви вночі охороняли аж по два сторожі, й в обох випадках ці охоронці не почули нічого підозрілого. Чи то сторожа була настільки короткозорою і туговухою, чи то навпаки такою хитрою і спритною, що примудрилась не тільки змовитись із крадіями, але й уникнути покарання - невідомо. Принаймні, сторожів в обох випадках залучали до розслідування та судового засідання винятково в якості свідків.
В Алексіївці злодіям вдалося вкрасти з жертовника у вівтарі церкви срібні позолочену чашу із зображенням Спасителя, срібний дискос, звіздицю, лжицю, ковш і три блюда, а також з незачиненого комода - ще один комплект обрядового начиння з дискосу, чаші та звіздиці. З престолу вівтаря також викрали чотири срібних визолочених хрести (один з мощами) і дарохранительницю із запасними св. дарами.
Зламавши потім навісний замок на дверях церковної комори, крадії відкрили грошову скриню, де зберігалось 75 крб. грошей церкви і 100 крб. церковного старости Лисенка, а також деякі цінні папери. Не погребували злочинці навіть свічною конторкою, звідки вкрали близько 3-х крб. мідними монетами, причому близько 1 крб. з них було півкопійками. З Вертіївської церкви зловмисникам вдалось викрасти 149 крб. церковних грошей з окутої залізом скрині і 20 крб. з ящика, в якому зберігались кошти від продажу свічок.
В обох випадках після злочину крадії не дуже крилися й зухвало зупинялися неподалік пограбованих для того, щоб перепочити від тяжких злодійський трудів, порахувати і поділити вкрадене, а також щоб перекусити. Вранці 12 листопада 1900 р. на відставні всього у 70 саженей (близько 150 м) від Алексіївської церкви було виявлене місце з покинутими св. дарами з дарохранительниці, покинутими цінними паперами - трьома білетами державної комісії відшкодування боргів на 1,5 тис. крб. і дублікат харківського купецького банку на 300 крб., а також недоїдками хліба та оселедців.
У Вертіївці злодії відійшли трохи далі - на 150 саженей (близько 300 м) на околицю слободи. Тут знайшли викрадені з церкви дві кружки, ящик та скриню, до дна якої прилипла непомічена крадіями золота монета номіналом у 5 крб. і церковна ощадна книжка. Там же було знайдено покинуті зловмисниками стальну пилочку та вовняну рукавичку. І так само, натомлені, але задоволені вдало завершеною справою, крадії всілися тут перекусити, про що свідчили недоїдки хліба і сала, а також недопалки цигарок.
На сучасному рівні розвитку криміналістики вже цих недбало покинутих злодіями доказів було би цілком достатньо як для того, щоб знайти злочинців, так і для того, щоб довести їхню провину в суді. На початку століття ж головну роль у пошуках зіграли свідки. Ними стали селяни сусідньої з Вертіївкою слободи Вільшани Максим Ващенко, Петро Крамаренко і Зиновій Золотухін. Вранці 17 листопада М. Ващенко і П. Крамаренко бачили двох чоловіків, які йшли до Вертіївки від залізничної станції «Мерчик». Оскільки ці особи видались вільшанським селянам підозрілими, то вони уважно роздивились їхні обличчя та одяг.
Найважливішими ж стали свідчення вільшанця З. Золотухіна, який 15 листопада повернувся до Вільшани після відбуття у лебединській в’язниці покарання за крадіжку. Того ж дня він перестрівся зі своїм односельцем Федором Деменком, і той запросив Золотухіна у гості до приміської слободи Рубанівки, де він мешкав у своєї коханки Матрьони Воскобойникової. У гостях в Деменка Золотухін познайомився зі ще двома чоловіками, які не бажали називати прізвищ і представились як «Іван з-за бугра» та «Іван вусатий». Під час чаювання Федір Деменко поступово підвів розмову до пропозиції обікрасти одну з церков у Богодухівському повіті. На застереження Зіновія Золотухіна щодо небезпечності такої оборудки, він зухвало зауважив, що днями він з поплічниками вже обікрав церкву в Алексіївці, і їх не зловили. Обидва «Івани», які спочатку сторонились Золотухіна як незнайомця, після завірянь Деменка у тому, що це «свій», також підтвердили свою участь у пограбуванні Алексіївської церкви.
Під час розмови Деменко дістав з-під столу мішок і показав Золотухіну дві пилки, долото, свердло і два пояси, а також два заряджених револьвери, зазначивши, що з такою зброєю не сташно йти на діло, бо у разі чого можна підстрелити церковних сторожів. Для повноти картини підготовки до пограбування банку у вестерні десь на Дикому Заході бракувало хіба що вінчестерів, вірних коней і стереотипних кровожерливих індіанців десь на периферії оповіді. Золотухін певної відповіді на пропозицію не дав. Чи то його не переконали аргументи односельця щодо безпечності справи, чи то недавнє перебування у в’язниці було більш яскравим у пам’яті, ніж перспектива легкої наживи, а може щирим було розкаяння у скоєному раніше злочині й вільшанець не хотів більше порушувати закон. Не давши жодної певної відповіді, Золотухін пішов собі геть і більше з Деменком та його подільниками не бачився.
Коли ж місцевий шериф, чи то пак урядник Титаренко, якому повідомили, що Золотухін може знати про те, хто обікрав церкви, натиснув на щойно звільненого з в’язниці селянина, вільшанець не став критися і розповів усе, що знав. Відразу після цього нагрянула кавалерія - поліція провела блискавичну успішну спецоперацію із затримання злочинців. Рано вранці 30 листопада пристав першого стану Харківського повіту І. Ф. Сизов здійснив раптовий обшук за місцем проживання Матрьони Воскобойникової. У хаті зненацька зі сну були захоплені двоє чоловіків, які назвались Степаном Бардаковим та Іваном Жуковим. На підтвердження своєї особи Жуков пред’явив паспорт на ім’я селянина Жукова, виданий дар-надеждинським волосним правлінням Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
Під час трусу поліцейські виявили у кишенях піджака чоловіка, який назвався Іваном Жуковим, близько 5 крб. дрібними монетами, зокрема також 23 півкопієчні монети. Під подушкою ж у нього лежав заряджений п’ятизарядний револьвер. У того ж, хто назвався Іваном Бардаковим, у кишені піджака також було виявлено заряджений п'ятьма набоями револьвер. Також поліцейські знайшли у приміщенні два пакунки з револьверними набоями, а також ймовірні знаряддя злочину - ручні пилочки, долото і залізний бурав.
Коли затриманих чоловіків пред’явили Зиновію Золотухіну, той упізнав в Івані Жукові «Івана з-за бугра», а у Степані Бардакові - свого односельця Федора Деменка, з яким бачився 15 листопада. Після цього затримані зізнались, що назвалися вигаданими іменами, причому той, хто назвався Іваном Жуковим заявив, що він що він справді колишній селянин дар-надеждинської волості Костянтиноградського повіту, однак звати його насправді Кіндрат Мащенко, він був позбавлений судом усіх особливих прав, а зараз утік із заслання до Сибіру. Після цього підозрюваних упізнали також вельшанські селяни Максим Ващенко та Петро Крамаренко, які підтвердили, що затримані - це ті самі особи, яких вони бачили 17 листопада, напередодні пограбування церкви у слободі Вертіївка. Зрештою, особу Кіндрата Мащенка підтвердили також і його брати, яким показали його фотокартку.
Зібрані надалі відомості підтвердили, що Кіндрата Мащенка вже неодноразово засуджували за крадіжки, за вироком катеринославського окружного суду від 30 листопада 1896 р. його було позбавлено усіх особливих прав і привілеїв. Після відбуття покарання у виправному арештантському відділенні його заслали до Сибіру, а саме - до Ішимського повіту Тобольської губернії, звідки він, утім, невдовзі втік. Потім за вироком катеринославського суду від 19 листопада 1899 р. за крадіжку, використання підробних документів та втечу з Сибіру був засуджений до повернення на місце заслання та 11-місячного ув’язнення. У березні 1900 р. Мащенко повторно втік із заслання і користувався фальшивим паспортом на ім’я Івана Жукова, виписаним на ім’я неіснуючої особи і підписаним іменами неіснуючих волосного старшини та волосного писаря.
Затримані не заперечували, що обидва вони є професійними злодіями і шахраями, які викрадають чужі гроші переважно через «підкидку». Судячи з усього, підозрювані визначали себе так званими «бугайщиками» - дрібними шахраями, які під час махінації підкидали жертві порожній гаманець, а потім вимагали повернути нібито вкрадені у них гроші. Натомість свою участь у грабунку алексіївської та вертіївської церков Деменко і Мащенко категорично заперечували. За їхніми словами, 15 листопада вони дійсно розмовляли із Золотухіним, однак нічого про крадіжку в алексіївській церкві не говорили. Знайдені ж у них пилки, долото, свердло і два револьвери Мащенко немов би вкрав у вагоні в невідомого йому пасажира. Звинувачення у втечі з Сибіру Мащенко визнавав. Не заперечував він також використання фальшивого паспорту, який, за його словами, він купив у Чернігові у невідомої особи.
Присяжні засідателі визнали обох підсудних винними, після чого суд виніс вирок засудити обох до каторжник робіт: Мащенка на шість років, а Деменка, після позбавлення усіх особливих прав та привілеїв, на чотири роки. Засуджені після ознайомлення з вироком зухвало розсміялись в обличчя судді, причому Мащенко, знаючи очевидно, що найвищою мірою покарання для нього могли стати 12 років каторги, нахабно заявив, що суддя позбавив його шести років.
Такою була доля двох крадіїв та шахраїв, яких допомогли затримати і чию провину допомогли встановити вільшанські селяни. Третій злочинець - той, хто назвався «Іваном вусатим» - уникнув покарання. Слідчі, як бачимо, хоча й не скористались вражаючим чудодійним дедуктивним методом Шерлока Холмса, однак ретельно зафіксували усі виявлені факти проникнення крадіїв до церковних споруд, описали викрадені цінності, а також прискіпливо дослідили місця відпочинку і розділення награбованого після скоєних злочинів. Правоохоронці скрупульозно опитали виявлених свідків, що й дозволило встановити особи ймовірних злочинців. Затримання підозрюваних також відбулось без епічної стрілянини у стилі голівудського вестерна, однак було швидким і ефективним, що свідчить про гарне планування операції та високий професіоналізм виконавців. Втім, без стрілянини і смертовбивства перший рік ХХ ст. у Вільшані, на жаль, не минув.
Братовбивча трагедія
27 липня 1901 р., повідомляє замітка в «Южном Крае» (Понедельник, 13 (26) августа 1901 г. № 7106) на день св. Пантелеймона, коли у Вільшані зазвичай відбувався традиційний ярмарок, у лісовій сторожці лісника з маєтку пана Ковалевського сталось жахливе братовбивство. Поки сам лісник подався на ярмарок, удома лишились двоє його малолітніх синів, яким було відповідно 8 та 10 років. Лишившись без нагляду дорослих, хлопці задля розваги вирішили постріляти з батькової рушниці, яка висіла тут же у сторожці на стіні. А щоб пострілів не було чути надто далеко, вони вирішили намалювати мішень прямо у хаті й стріляти у приміщенні. Коли все було готове, молодший із хлопців підійшов до мішені і сказав, щоб брат стріляв, бо він все одно у нього поцілити неспроможний. Однак практика засвідчила протилежне - коли старший з братів вистрілив, то куля поцілила молодшому в голову, вбивши його наповал.

Старовинна рушниця. Фото з відкритих джерел Інтернет
Жах скоєного виявився таким великим, що десятилітнього хлопця заціпило, він довго не міг навіть просто розповісти, що відбулося. Впродовж наступних днів дитина марила, раз-по-раз схоплюючись з ліжка і питаючи: «Ваня! чи ти живий, чи ні?...» Жаху ситуації додавало тіло молодшого брата, яке довгий час лишалось у хаті без поховання. «Убивство здійснене 27 липня, - зазначав дописувач «Южного Края», - сьогодні, коли пишуться ці рядки, уже 4 серпня, тобто настав уже 8-й день з дня вбивства, і досі тіло лишається без поховання; за теперішньої спеки труп страшно розкладається, заражуючи повітря приміщення, де перебувають інші живі члени сім’ї, і наводячи на них ще більшого страху і завдаючи ще жахливіша моральні страждання. За такої обстановки буде великим чудом, якщо мимовільний братовбивця не дійде до повного божевілля».
Далі вільшанський кореспондент газети риторично запитує про те, чи є аж такими складними необхідні слідчі дії, що до них слід готуватись аж вісім днів, тим більше що відстань від губернського центру - міста Харкова - до місця трагедії становить усього 25 верст? Поліція у цьому випадку, як бачимо, діяла зовсім не так професійно й оперативно, як у випадку з розкриттям крадіжок у церквах. Насамкінець автор замітки згадує, що впродовж літа 1901 р. описаний ним випадок вже третій у черезі трагічних смертей дітей на Харківщині. Так, на початку літа у с. Двурічний Кут загинув дванадцятилітній хлопець, якого скинув наляканий кінь і протягнув його за собою на мотузці кілька верст. А днями у сусідньому маєтку хлопчика забодав до смерті бик. У традиційному світі українського селянства на межі ХІХ-ХХ ст., в якому ставлення до дитинства було дуже відмінним від звичного нам сучасного, дитяча смертність була явищем доволі поширеним. І хоча статистично смерть загрожувала передусім новонароджених та немовлят віком до року-трьох, однак й у старшому віці дітям загрожували не лише звичні хвороби, але й такі нещасні випадки. Чи не тому кореспондент «Южного Края» не випадково називає згадані ним три випадки смертей хлопців «неестественными», бо смерті від інших причин, передусім хвороб, видавались йому цілком природними і такими, що через свою звичність не заслуговують на спеціальну увагу газети?
Залишається лише нагадати читачам, що правила та рекомендації щодо відповідального зберігання вогнепальної зброї, медикаментів, небезпечних хімічних речовин та травмонебезпечних інструментів тощо у недоступних для дітей місцях були випрацювані людством на численних трагедіях, і нехтування тими правилами може призвести до поповнення цього сумного переліку новими випадками.
Статистика конокрадства
Насамкінець привертає увагу невеличка замітка в «Южном Крае», названа «Конокрадство в Харьковской губернии» (Четверг, 20 декабря (2 января) 1901 г. № 7233), в якій повідомляється, що на початку ХХ ст. Харківська губернська земська управа, з огляду на надзвичайне поширення у губернії конокрадства, вирішила розпочати систематичну боротьбу із цим видом злочинності. З цією метою було зібрано статистику викрадення коней по всій Харківській губернії. За минуле десятиліття (1890-1900 рр.) сіл, в яких було не менше 10 і більше випадків конокрадства, нарахували 167. При цьому найбільша кількість викрадень коней сталась саме у Вільшані - 119! На другому місці зі 109 випадками конокрадства опинилась Охтирка, на третьому - село Степаново Сумського повіту (90 зафіксованих випадків).

І хоча не всі волосні правління надіслали затребувані Харківською губернською земською управою відомості, лідерство трьох названих населених пунктів губернії на чолі з Вілшаною не підлягає сумніву. Основними ж причинами цього може бути розташування села на одній з найбільш жвавих доріг, що вели до Харкова, близькість до цього великого міста і торговельне значення слободи.
Всього у Харківській губернії за досліджене останнє десятиліття ХІХ ст. було зафіксовано 12 тис. 350 викрадень коней, чим завдано збитків на 490 тис. 64 крб. Цікаво, що найчастіше коней викрадали з попасу (4 тис. 157 випадків), тоді як на викрадення з приміщень припадає 1 тис. 413 випадків. Викрадали коней також на базарах і ярмарках. Поліція, на думку дописувача газети, не надто старалась ловити конокрадів. Так, з 6 тис. 834 випадків викрадень було знайдено лише 294 коня. Стільки ж - 294 - було спіймано і конокрадів, з яких 154 виявились прибульцями, а 140 - місцевими мешканцями. Такий збіг кількості повернених власникам коней і зловлених конокрадів, ймовірно, може свідчити про те, що правоохоронці ловили перважно недосвідчених злочинців, які викрадали коней вперше, тоді як професіонали з якихось причини (досвід чи змова) уникали відповідальності.
* * *
Такими були злочини і трагедії, які стались у слободі Вільшана та за участі її мешканців близько 120 років тому. Звичайно, слід зауважити, що таким здавна був принцип роботи газетярів - писати про речі екстраординарні, такі, що виламуються за межі звичного повсякдення, тому не слід перебільшувати кримінальність мешканців Вільшани порівняно з іншими слободами Харківської губернії. Це були поодинокі випадки на в цілому спокійному загальному тлі. Однак, з другого боку, не варто забувати і про різночинний вплив близького до слободи великого міста Харкова, який швидше доносив до вільшанців як нові й прогресивні явища модерної доби (телеграф, телефон, бібліотеку, освітні та медичні послуги тощо), так і притаманні урбанізованому соціуму дрібну і велику злочинність.
Насамкінець не завадить згадати наведені Артуром Конан Дойлем в оповіданні «Мідяні буки» (переклад Володимира Панченка) міркування Шерлока Холмса про особливості сільської злочинності порівняно з міською:
«- Я певен, Ватсоне, - і певен з власного досвіду, - що в найглибших і найогидніших лондонських завулках не коїться стільки страхітливих гріхів, як в оцих усміхнених, гарних селах.
- Ви лякаєте мене!
- Але ж причина зрозуміла. Те, чого не здатен здійснити закон, у містах чинить громадська думка. В найжалюгіднішому завулку плач скривдженої дитини чи галас під час п’яної бійки завжди збудить співчуття або гнів сусідів, та й правосуддя неподалік, отож єдине слово скарги запустить його машину. А тепер погляньте на ці самотні будиночки - кожен стоїть на своєму ґрунті, населений бідним, неосвіченим людом, що мало знається на законах. Уявіть собі, яка пекельна жорстокість таємно буяє тут щороку».
Читайте також: Дніпро - Харків: Укрзалізниця запустить швидкісний потяг
Підписуйтесь на наш Facebook.
Підписуйтесь на наш Telegram.
Ще декілька актуальних новин на зараз