Актор Микола Мох розкрив таємницю свого життя на власний день народження. Як живеться йому після цього?

Цей текст може нагадувати п’єсу для вистави одного актора, який зіграв багато на сцені Харківського академічного українського драматичного театру ім.Т.Шевченка, знімається в кіно, був і залишається волонтером часів бойових дій проти України, святим Миколаєм на дитячих святах і в медичних закладах, долучається до важливих мистецьких проєктів  уже в Бельгії (мешкає там тимчасово майже від Різдва 2023 року).

Микола Іванович на власний 77-ий день народження 2025 року  написав  на своїй Facebook-сторінці:

«Боже, і так небагато було розуму в тій голові, та й той виплив, скаже багато з вас! Це ж треба зовсім поїхати розумом, щоб в такому віці та закохатись в юнака... так–  так, це я про себе, любимого!

А ви що, навіть не здогадувались що я ГЕЙ ?!

Так! Я  – гей.

Це для декого з вас, котрі мене знали роками і поважали, навіть любили, буде шок. Що ж, можете кидати в мене камінням і плювати жовчу ненависті й огиди, якщо зневажаєте мене –  я на вас не ображусь. Я гордий. Бо любив вас і ніколи нікого не заклав, не здав, не принизив, не вдарив.

Я жив і творив для вас. І ваших діток. І пишу я про це тому, що нас мільйони по всьому світі і в Україні в тому числі.

І зараз, в свої 77, коли мені вже прийшла пора висповідатися».

Під дописом  було понад 600 коментарів. Тож що змінилося за півтора року в житті Миколи Івановича після публічної сповіді? Чому важливі його досвід людини із статусом воєнного переселенця і шлях активіста – захисника прав тих чоловіків і жінок, цивільних, а особливо  військових, які потребують визнання їхнього соціального партнерства? Пошук відповідей – у цій публікації.

Хоч непомітний Часу рух, в оплату

Він забере красу у певний строк

Шекспір, сонет

Спершу історія початку 1990-х. Двом працівникам Харківського обласного радіо якийсь чолов’яга у сквері біля Дзеркального струменя запропонував: «Мальчікі, купітє помаду». Ті двоє  – давно не хлоп’ячого віку й статури щойно пообідали в кав’ярні, ще й під чарочку, а щоб в ожеледицю не впасти, міцно тримали один одного попідруч. Вуличного коробейника вони обминули, за їхніми словами, мовчки, але до роботи їм було близько, тож усі емоції вихлюпнули вже  в коридорі радіодому. Допитувалися у всіх, хто теж повертався з перерви, просто траплявся в коридорі: «Невже ми, на «голубих» схожі?!» і переповідали про помаду.

Гомосексуальність залишалася в ті роки темою майже табуйованою, хоча Україна першої із колишніх республік Союзу декриміналізувала одностатеві стосунки і табори таким людям не загрожували. Образливі жарти, навіть соціальна ізоляція – так.

Ще згадалася історія із класу моєї мами, тобто 50-ті роки, дитинство Миколи Івановича. Мама розповідала про хлопця, якого  цікавили більше дівчачі балачки, ніж хлоп'яче товариство. Дражнили його Амос Федорович, на честь гоголівського персонажа повітового судді Амоса Федоровича Ляпкіна-Тяпкіна, якого той школяр чи забув, чи переплутав, коли  «проходили»  п'єсу  «Ревізор». Підліток  постійно тулився до дівчачого гурту, навіть якщо хтось хвалився новим бюстгалтером, розстібнуши гудзики на блузці.  «Мені можна, я тоже женщіна!»   – чи клеїв дурня, чи справді відчував, що його життєва роль   – жіноча. Тож прізвисько його подовшало   –  Амос Федорович Женщина.

Про життєві  ролі й самоідентичності  говоримо з Миколою Івановичем Мохом. 

 

Зроста любов моя, всякчас нова, —

Люблю ніжніше, мовчки, до нестями.

Торгує той дрібними почуттями,

Хто серце всім на показ відкрива.

Так починається один із сонетів Шекспіра.

– Ви написали на свій 77 день народження, що закохалися в юнака. Це про реальність чи метафора – про почуття до себе самого, колись молодого?

 – Чудовий сонет геніального Вільяма Шекспіра, якого, чимало скрупульозних дослідників його творчості теж вважають геєм. Він правий і неправий водночас, тому що звичайне кохання між чоловіком і жінкою, яке найчастіше не приховується від сторонніх, чомусь в очах оточуючих викликає захоплення і навіть затаєну заздрість, а якщо ці почуття проявляють хлопці, а їх почуття, мабуть, якраз і мав на увазі в цьому сонеті пан Вільям, треба приховувати, задавлювати в собі при сторонніх. Тільки все життя не збрешеш і не сховаєш. В тому і є найбільша драма людей, приречених природою бути геями. Скільки таких понівечених доль чоловіків пройшло за моє довге життя перед моїми очима. Жити в страху, що оточуючі, не дай боже, дізнаються, що ти прагнеш інших сексуальних  бажань у людських стосунках – це не життя, це животіння, це мука. Знаю  і таких жінок, котрі усвідомлюючи, що чоловік гей, ідуть  на ризик і виходять за нього заміж.  Живуть, піклуються один про одного, хоча чоловік не витримує і все одно потай від дружини шукає і, головне, має на стороні сексуальні стосунки з чоловіками. Дружина про це здогадується, але робить вигляд, що нічого не трапилось. Більше того, вона залюбки іде зі своїм чоловіком на обіди  чи на вечірки в компанії, де збираються лише геї! Я схиляюся перед такими мудрими жінками, в яких перемагає взаємна любов до обраного чоловіка. До речі, моя дружина знала, що я гей. Перед тим, як ми вступили в сексуальні відносини, я її попередив про це, просив зважити, подумати, але вона відповіла, що вона мене кохає і їй все-одно  – гей я  чи ні. Але ж справжнє, глибоке кохання між двома людьми неможливо сховати ні в стінах квартири, ні на людях на вулиці  чи в маркеті, чи в автобусі. Воно струменить в тобі шаленим биттям серця, дотиком до руки,  поглядом, воно вимагає ніжності і бажання злитися в одне ціле в обіймах з коханим...або просто годинами мовчки дивитися в його очі, отримуючи неймовірну насолоду вже від цього моменту єднання.

 Відносно вашого запитання про юнака, в якого я закохався. Це була дійсно не метафора, а справжнє, глибоке почуття з обох сторін з юнаком, котрий сам виник з нетрів  інтернету і вторгся в моє життя бурею, шквалом емоцій і пристрасті.

 – У Бельгії Ви плакали над чимось чи за кимось? Чи вдавалося останнім часом голосно, від душі посміятися? Чи таких ситуацій майже не було?

– Чи вдається мені останнім часом від душі голосно над чимось посміятись?  Так, звичайно, хоча все рідше і рідше, а плакати все частіше і частіше. Чи то від почутої пісні, чи від загиблого на війні єдиного сина у батьків, чи тата залишених дітей, чи від туги за домом, за Україною. Не знаю, думаю часто, що це старість. Мій тато, в останні роки, часто чомусь теж плакав, особливо, коли приходив додому трішки напідпитку.

 – У місті Брюгге Ви мешкаєте сам? Які у Вас умови?

– В Бельгії я мешкаю сам в однокімнатній квартирі, кількасотлітнього будинку, в самому центрі туристичної Мекки, місті БРЮГГЕ, яке часто називають Північною Венецією, тому що воно все прорізане каналами, по яких в човнах перевозять тисячі туристів. 

В Бельгії я маю повний соціальний пакет, який дозволяє мені не тільки почуватися абсолютно забезпеченим, але й потрішки економлячи, надсилати щомісяця досить вагомі суми на підтримку ЗСУ, що мене особливо гріє.

Веду активну творчу і громадську роботу, маю творчі поетичні вечори для української та бельгійської громад, постійно беру участь у всіх проукраїнських мітингах з творчими виступами як в Брюгге, так і в столиці Бельгії Брюсселі, величезному мегаполісі Антверпені.

Вже знявся в короткометражному художньому бельгійсько - українському фільмі режисерки Лізи Шевчук "КОМІСІЯ", який ось- ось вийде в міжнародний прокат. І звичайно, взимку на свято МИКОЛАЯ щороку граю для дітлахів цю, любиму мною роль у дитячих виставах режисера Альбіна БОГУН.

Започаткував також міжнародний дитячий проект" КАЗКИ З ВУЗЛИКА ДІДУСЯ МИКОЛАЯ", в якому щосуботи викладаю в ютюбі нову українську народну казочку.

 Як мені живеться? О, якби я все описав, як мені живеться?! О, якби я міг! А треба таки почати.

Про мої неймовірні страждання першого року життя в іншому місті, на самому березі Північного моря, або, власне, Атлантичного океану, майже без всякого спілкування з українцями, про моє поступове зрощення з дивною природою і безкрайнім холодним морем, про вітри, котрі просто фізично валять з ніг на набережній, про цей дивовижний народ –  бельгійців, великих трудівників, котрі годинами сидять в маленьких кав'ярнях за чашечкою кави  кухлем  пива в неспішних бесідах, і котрі люблять собак однаковою любов'ю як своїх дітей, носячи їх за пазухою  чи возячи в спеціальних собачих візочках; котрі ведуть віковічну боротьбу з піском, якого могутнє море виносить тисячами тон на берег, а потужні вітри засипають ним неширокі пляжі і очі відпочивальникам.

А  найсмачніший в світі бельгійський шоколад чи картоплю фрі, чи дивовижний,  улюблений для бельгійців  особливий, гіркуватий на смак, цикорій з тонюсінькими пластинками в'яленого м'яса.!

 – Ви так зримо все описуєте! Відчувається, що  із задоволенням знімали відео, як щойно пошлюблені у храмі двоє хлопців приймають численні вітання. Відео є на Вашій ФБ-сторінці і чи воно спрямоване на захист такої ж перспективи в Україні?

–  Відео зняте мною на весіллі двох юнаків і викладене в соцмережі просто від захоплення тою радістю, яка панувала серед людей на площі перед  реєстрацією, тим захватом європейців від події. І хочуть того противники  рівних прав для геїв, загалом ЛГБТ в українському неоднорідному суспільстві чи ні, вони все-одно, обов'язково будуть узаконені. Хай не скоро, хай після моєї смерті років через п'ятдесят, але так буде, я знаю!

 – Ваші опоненти заперечують:  демографічна прірва й без того глибоченна, а одностатеві пари не матимуть дітей. Як прокоментуєте?

– Демографічна криза...та не буде ніякої кризи, це  просто страшилки. Скільки чоловіків загинуло в Другу світову? Була криза ?! Так,  дійсно,  чоловіків не вистачало, але швидко все наздогнали і населення ще й примножилось.  А з іншого боку   –   геї теж гинуть на війні. Організація «Військові ЛГБТ» б'є на сполох, борючись за рівні права для воїнів різної самоідентичності, котрі гинуть в боях, а їхні партнери навіть не мають права відпустки на похорони коханої людини, щоб провести її в останню дорогу і виплакати над нею сльози відчаю і пустоти, не кажучи вже про отримання прав на майно, котре вони спільно нажили.   

 – Коли в молодості Ви одружилися і стали батьком, гомосексуальність вважалася в СРСР кримінальним злочином. Чи Ви уже тоді відчували, що з жінками чудово товаришувати, а почуття приємно ділити з чоловіками?

–  Чи відчував я, що з жінками чудово товаришувати? Я безкінечно поважаю жінок, їхнє терпіння, працьовитість, мудрість і толерантність, їхню безвічну материнську любов.  Вони народили і нас, геїв. І вони люблять нас такою ж бездонною материнською любов'ю, але неспроможні  коня зробити слоном  або сина не геєм. Проти природи не попреш, як кажуть, і яблуню на  абрикосу не перетвориш. Природа мудра, вона створена так по волі Бога.

– Почула від молодої дружини військового «Жінка жінці – дім». Це про підтримку, духовне, а не генетичне сестринство. Тоді хто чоловік чоловікові? 

 – Жінка жінці дім, а  чоловік чоловікові  –  цілий світ! Незвіданий, нереально безмежний, безкінечно ніжний і трагічний.

– Шекспір в одному із сонетів писав самокритично чи й самопринизливо: «Убогих муз убогий марнотрат; Не маю фарби, гідної сюжету». Можливо, кожна творча людина опиняється перед таким висновком час від часу. Але мало кому із поетів чи акторів щастить стати героєм книжки не спогадів, а  прижиттєвої художньої (чи навіть документальної) прози. Розкажіть, як писалися оповідання про Вас, зібрані тепер авторкою Яною Вовк в книжку під назвою «Не забирай мого дому».

 – Писалося легко, ми з перших слів довірились одне одному з Яною, вона розпитувала про найменші дрібниці, а я нічого в розповіді не приховував. Але зараз, коли книжка вже написана і зажила своїм власним життям, читаючи її, я відчуваю, не в образу Яні, що багато речей я сприймаю  глибше, по-своєму, інакше. Можливо, за порадою друзів, почну сам писати свою історію так, як я бачу її не  очима спостерігача, в із середини себе. Але на все свій час.

–     Дякую Вам за відверту розмову.

«Зіграти почуття можна тільки після того, як подолаєш їх»

Сомерсет Моем, роман «Театр» (1937 р.)

 

Англійський прозаїк і драматург С. Моем, коли овдовів, мав стосунки з чоловіками. Серед інших його творів роман «Театр» залишається нестаріючою сатирою на акторське середовище та людські пристрасті. Йому належить афоризм: «В житті частіше все кінчається зітханням, а не громом».

Чи стає «громом серед ясного неба» книжка Яни Вовк  «Не забирай мого дому», де є цикл оповідань про актора  і волонтера Миколу  Моха? Авторка уже презентувала новинку у Франції – українські громаді Гренобля.

Планується і зустріч письменниці та її головного героя із читачами в Харкові.

Поштовхом для написання  матеріалу стала участь його авторки у вебінарах проєкту «Незламні голоси в часи війни», який втілюють організації Deutsche Gesellschaft (Берлін), Гендер Зед (Запоріжжя) та Прес-клуб реформ (Кропивницький) за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та фундації #WeAreAllUkrainians у рамках Програми Східного Партнерства.