Архітектор з Харкова - міністр шляхів сполучення УНР, а згодом – сенатор Польщі

Прибуткові будинки набули популярності у Західній Європі у 1830-40-х роках. Харків відчув усю їхню матеріальну принаду на десятиліття пізніше. Найчастіше згадують «Саламандру» на Сумській. Та й інші називають за власниками: вулиця Гоголя –  прибутковий дім Уткіна, Мироносицька – Бойка».  Вони пережили Світові війни і перебудови-скалічення – від більшовизму до любителів цар-балконів наших днів, продовжують  відчувати небезпеку сьогодення з нічними шахедами й ракетами над містом. Але ця розповідь не про власника-купця чи страхове товариство початку ХХ століття (щоб відроджуватися, як міфічна  хвостата саламандра).

5 січня 1881 року народився  автор ось цього зразка українського модерну в Харкові Сергій Тимошенко.

Прибутковий будинок споруджувався у 1912- 14 роках. Над проєктом працював архітектор  Сергій Тимошенко, а також художники Микола Самокиш і Сергій Васильківський, які прикрасили під’їзд  розписами й панно в стилі українських орнаментів

Власника будинку Івана Бойка пов’язують з діяльністю цукрозаводчика Павла Харитоненка. Називають його ще й колекціонером зразків мистецтва. Тож інтереси зійшлися – поміщику хотілося нового й, можливо, душевно рідного, а Сергій Тимошенко  мав у родоводі батька-кріпака, згодом землеміра, і маму – випускницю гімназії. Рідний край – межа Сумщини і Чернігівщини. Освіта – петербурзька. У Харкові – україноцентричне коло спілкування. 1912 року став одним із засновників Українського художньо-архітектурного відділу Харківського літературно-художнього гуртка, де серед лідерів був і Сергій Васильківський.

«Скидай калоші, всяк сюди входящий». Такий напис був біля дверей простого житла художника. Інший Сергій, Тимошенко, жив у спроєктованому ним будинку на Мирноносицькій. На кожному із тодішніх двох поверхів було по три квартири. Там і мешкав від завершення будівництва до 1919 року Сергій Прокопович Тимошенко.

Після захоплення влади більшовиками у 1920-х будівлю націоналізували, а в 1930-х надбудували.

Додаткові квартири для НКВС (місце роботи було в них на початку вулиці) вимагали знищення «архітектурних надмірностей»: зруйнували автентичну покрівлю, мансарду, світловий ліхтар і кутову вежу. Намагалися продовжити форму вежі й орнамент по карнизу, однак загальна стилістика споруди втратилася.   

Монументальні розписи зафарбували, а панно Васильківського знищили. Однак, частина фресок Самокиша збереглася під шарами вапна. У 2000-х роках здійснили спроби реставрації розписів,, відновили кілька фрагментів стінопису. Навіть після втрат будівлю внесли до переліку пам’яток архітектури та містобудування місцевого значення.  На фасаді про архітектора нагадує меморіальна дошка.

Біографічні факти Сергія Тимошенка.

Батько, Прокіп Тимофійович, з отриманням «вольної», закінчив у Харкові курси землемірів і зміг накопичити достатній стартовий капітал для одруження з донькою відставного військового Юзефіною Сарнавською, випускницею Фундуклеївської гімназії в Києві. Мама і була першою вчителькою Сергія, двох його братів і сестри.

Українська студентська громада у Петербурзі, членство в першій політичній партії України РУП (революційна українська). 1902 і 1905 роки – побиття чорносотенцями, проблеми із зором через поранення.

З початком революції 1917 року Сергій Тимошенко — губернський комісар Харківщини.

Його обирають членом Центральної Ради,  головою Селянського з'їзду Слобідської України. Очолював міністерство шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В'ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького, був представником  українського уряду на переговорах з урядом Війська Донського для координування спільних антибільшовицьких військових операцій.

Брав участь у Другому зимовому поході УНР проти більшовицьких військ 1921 року аж до останнього бою. Своє рішення пояснював начебто так:

«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр»

Навіть якщо це  просто ефектна легенда і нічого такого Сергій Тимошенко не говорив,  красу його втілених проєктів   можна відчути й після років вандального втручання.

 Харківський архів Сергія Тимошенка безповоротно втрачений: у 1921 році чекісти забрали все майно і вивезли вантажівками в невідомому напрямку.

Деякий час жив і працював у Львові й  Луцьку, що не входили до УСРР. 1935 року обраний послом до польського Сейму, у 1938 став сенатором Польської Республіки.

Служба зовнішньої розвідки України одну із своїх просвітницьких публікацій назвала 2025 року

«Міністр шляхів УНР Сергій Тимошенко і його нелегальна поїздка до Харкова».  

У ній  наведено такі факти:

Справі на колишнього міністра в урядах УНР Сергія Тимошенка чекісти дали оперативну назву «Путєєц». Він добре знав мережу шляхів сполучення на території усрр, і це робило його небезпечним ворогом радянської влади в разі поновлення боротьби за незалежність України. Ті знання довів на практиці, зумівши нелегально приїхати з-за кордону до Харкова на конспіративну нараду. Ця історія з архіву Служби зовнішньої розвідки України досі не згадувалася в жодних біографічних матеріалах, мемуарах та публікаціях.

До постаті Сергія Прокоповича Тимошенка органи дпу усрр проявили оперативний інтерес на початку 1930-х років. На той час він жив у Луцьку, обіймав посаду головного архітектора сільськогосподарського будівництва на Волині, проєктував церкви й різні об’єкти сільськогосподарського призначення. 

У 1933 році був заступником голови Волинського громадського комітету допомоги голодним у радянській Україні.

Але навіть не це непокоїло чекістів. В одному з документів зазначається, що С. Тимошенко у Луцьку «керував відомим своєю активною повстансько-диверсійною діяльністю на території срср луцьким розвідувальним центром». Мався на увазі розвідувальний центр, який підпорядковувався спецслужбі Військового міністерства Державного центру УНР у екзилі. Як свідчать архівні документи, чекісти розшукали батька С. Тимошенка – Прокопа Тимофійовича. З’ясували, що він порушував клопотання перед радянською владою про отримання дозволу на поїздку за кордон до синів, але йому щоразу відмовляли.

Відтак на Сергія Прокоповича збирали досьє.

«Путєєц» після  навчання служив у залізничному відомстві в Ковелі, Києві, Харкові. За його ескізами були зведені будинки і відомчі споруди в цих та інших містах, зокрема Управління Північно-Донецької залізниці, комплекс із 19 вокзалів та інших будівель на Кубансько-Чорноморській козачій залізниці та багато іншого.

Він намагався розробляти архітектурні проєкти у стилі «український модерн».

До справи долучено протоколи допиту Андрія Гавриловича Головка, колишнього голови Харківських земських губернських зборів (1918 р.), заарештованого органами дпу усрр у січні 1933 року і розстріляного у березні того самого року за контрреволюційну шпигунську діяльність та шкідництво у сільському господарстві. Під час допиту А. Головко дав свідчення про нелегальний приїзд у червні 1932 року С. Тимошенка під іншим прізвищем до Харкова для проведення конспіративної наради. Як свідчать протоколи допиту, С. Тимошенка він добре знав ще по минулій спільній роботі в Харкові. Про нього свідчив таке:  "

Серед фахівців та українців вважається доволі відомим архітектором, знавцем українського художньо-національного стилю. За політичними поглядами відноситься до ліберальної української буржуазії. Коло основних знайомств у С. Тимошенка складалося з таких націоналістичних фігур як покійний нині художник С. І. Васильківський,  Міхновський М. І., акад. Д. І. Багалій, М. Ф. Сумцов та інші. Відгуки про Тимошенка як українського архітектора мною були звідусіль отримані цілком позитивні; його характеризували як фахівця якнайкраще. Він захоплювався українським стилем, українським живописом, знав добре твори покійного худ. С. І. Васильківського і допоміг мені познайомитися з деякими з них, недоступними широкому загалу…»

Про зустріч із С. Тимошенком розповідав, що це сталося у черві 1932 року. Тоді його попросили прийти ввечері до малої зали Української академії сільськогосподарських наук. Там нібито відбулося засідання «членів керівної національно-повстанської ланки України, які основним завданням своєї діяльності вбачали повалення радянської влади і створення Української національної дрібнобуржуазної республіки». Вочевидь ці та інші фрази й свідчення для протоколу допиту А. Головко писав під диктовку чекістів.

Зокрема С. Тимошенка він називав уповноваженим представником від «Комітету визволення України», який таємно прибув до Харкова для участі в нараді і зупинився у своїх приятелів, але не говорив, у кого саме. На нараді обговорювали ситуацію в радянській Україні, план подальших спільних дій, надання матеріальної допомоги, способи здобування зброї та інші питання. А. Головко переповідав виступ С. Тимошенка на тому зібранні. Але ці фрази з протоколу допиту так  схожі на більшість свідчень осіб, репресованих у той час на Харківщині та в інших регіонах радянської України.

Вочевидь такі свідчення продукувалися чекістами в межах масштабної тогочасної кампанії із викриття так званих підпільних антирадянських організацій, існування яких самі вигадували або штучно створювали для того, щоб під цим приводом заарештувати якомога більше осіб, незгодних з політикою комуністичної партії.

То був період нової хвилі репресій, штучно створеного голоду на селі.

Фабрикуючи нові справи, чекісти готували підґрунтя для наступних тотальних погромницьких акцій, що були масово започатковані у 1932–1933 роках, щоб остаточно покінчити з «українізацією».  

Свідчення про приїзд С. Тимошенка до Харкова та його участь у таємному зібранні були вибиті чекістами від А. Головка та деяких інших жителів міста у лютому 1933 року, тобто через вісім місяців після тієї події. Усе це дає підстави піддавати сумнівам деякі факти і подробиці. Сам же конспіративний приїзд С. Тимошенка і його зустріч із певним колом осіб, яким він довіряв, могла цілком відбутися. У нього було багато незакінчених справ у місті й особистих креслень та рукописів, які він волів би знайти і забрати з собою. Як згадували колеги по еміграції, ще у 1921 році після обшуку його помешкання чекісти вивезли на двох вантажівках все, що стосувалося його конструкторського бюро-майстерні разом з архівами, які містили в собі усі копії проєктів та іншу важливу документацію. Серед них були й усі роботи з українського архітектурного стилю.

Він устиг побути  архітектором метрополітену у Вашингтоні. Помер у США 6 липня 1950 року, так і не залишивши письмових спогадів про деякі утаємничені сторони своєї участі у боротьбі за відновлення незалежності України. 

На меморіальній дошці у Харкові зроблено напис про те, що у будинку «жив Сергій Тимошенко, видатний архітектор, один із творців українського архітектурного модерну, міністр шляхів УНР, ректор Української господарської академії, сенатор Речі Посполитої».