Авторка пісень із Чернещини – серед героїнь книжки, презентованої у Дніпрі

Авторів із Дніпра і Львова, Харківщини і Дніпропетровщини,  Запоріжжя і Кропивницького, Хмельниччини і Житомирщини об’єднав збірник  «Українська мати і війна».

Видання оприлюднено в серії «Бібліотека журналу «Бористен»».

Фінансово його підтримали українці з Канади і США.

Упорядник видання, очільник Дніпропетровської організації НСПУ і шеф-редактор журналу «Бористен» Фідель Сухоніс розповів: «Художньо-публіцистичний збірник «Українська мати і війна» складається не лише з документальних матеріалів. Там є оповідання й навіть поезії із зазначеної тематики.

Згадаю про магію театрального втілення творів на презентації видання.  Позаяк режисер заходу Максим Добролюбов разом зі своїми колегами театру імені Шевченка показав приклад того, як варто поєднати силу красного слова із сценічним втіленням».

На одному тижні з презентацією драматичної за головним мотивом збірки «Українська мати і війна» Дніпровський   національний академічний музично-драматичний театр імені Шевченка    представив спектакль «Обережно – жінки!». Легка французька комедія про молодого ловеласа і пошуки жіночої прихильності. Але можна й поєднати асоціативно книжку, у якій жіночі голоси почуті переважно жінками, і ось це застереження «Обережно – жінки!»  Застереження не тільки для ворогів, а й для тих, хто сприймає у західних країнах і за океаном жінок-українок  здебільшого як жертв, так звані «м’які цілі» у війні й навіть соціальній політиці.

Які ж вони – наші землячки в армії й тилу (хоча де він, безпечніший тил при дальності польоту ворожої ракети понад 1500 км)?

Одна з героїнь документальної частини збірки представляє Харківщину. Нарис Ірини Мироненко, журналістки Харківського пресклубу і літераторки про бібліотекарку із села Чернещина Берестинської громади. Пропонуємо його вашій увазі.

ЗОЯ ЖУРАВКА: "ВІЙНА ЗАБРАЛА В МЕНЕ СПОКІЙ, АЛЕ Я СТАЛА СМІЛИВІШОЮ"

Мама молодого полеглого воїна передала сільській бібліотекарці фронтового щоденника, і Зоя Миколаївна розшифровувала окопні записки, зроблені поспіхом в окопі, а іноді олівцем на коліні, бо ручка замерзала. Для неї це важлива сторінка особистого буття часів великої війни проти України. Волонтерська і материнська. Щоб залишилася синова книжка згорьованій матері й усьому світові, бо «Щоденник війни. Окопні будні» Євгена Пономарьова, розшифрований і впорядкований у Чернещині на Харківщині, виданий у Кропивницькому, поїхав з волонтерами до кількох країн світу.

Рідні діти Зої Миколаївни виросли, але, здається мені, все життя більше уваги діставалося чужим – малим читачам бібліотеки в селі Чернещина Зачепилівської громади Берестинського району, що на межі Харківщини й Полтавщини. Так часто трапляється у жінок, які не просто люблять свою роботу, а постійно вигадують щось

таке, що ніяке начальство чи тематичний план не вимагають. Але то вже внутрішня потреба – виходити за межі власних службових обов’язків, оновлювати те, що робилося майже механічно попередницями сто і більше років тому. Жінки на українських землях ставали бібліотекарками, коли на межі ХІХ-ХХ століть змінювалися їхні соціальні ролі, розширювався доступ до освіти. Цю професію увиразнювали війни.

Перш ніж далі розповідати про Зою Миколаївну, поділюся історією Марії Іванівни Румницької (1876 – 1950, Харків). Вона в роки Другої світової війни виконувала директорські обов’язки однієї з найбільших бібліотек України – ХДНБ ім. Короленка. 1895 року після гімназії та бібліотечних курсів юна Марія (тоді ще Чепіга) влаштувалася працювати до цієї ж книгозбірні, яка тоді активно розбудовувалася. Коли Харків став тиловим містом Першої світової війни, Марія Іванівна дбала про книжкові пожертви, щоб підтримувати безкоштовну видачу книжок для поранених у шпиталях і для дітей, чиї батьки на фронті. Восени 1941 року директор головної бібліотеки Харкова разом із більшістю колективу евакуювався вглиб Союзу, але багатющі книжкові фонди залишалися в окупованому гітлерівцями місті. Ось тоді Румницька й очолила бібліотеку, щоб хоча б частково уберегти її від розграбування.

1943 року вона залишилася в рідному місті, невдовзі була заарештована НКВС. Марію Румницьку від сталінського табору врятувала підтримка заступника раднаркому УРСР (тодішнього республіканського уряду), поета Миколи Бажана, своєчасна газетна публікація. Про цю вже літню рятівницю книжкових фондів та роль бібліотек під час великої війни у всесоюзній газеті «Известия» з’явилася стаття за підписом Бажана (процитую в перекладі): «По-своєму боролась з гітлерівськими окупантами старенька бібліотекар бібліотеки ім. Короленка Марія Румницька, коли в люті морози 1942 року лазила по обледенілих залізних драбинах зруйнованого книгосховища і 36 сотні тисяч книг перетягла своїми хворими руками вниз, в під вал, ховаючи їх від снігу, дощу і німецьких чобіт, любителів погрітися біля вогнища із книг». 2022-го, теж у морози, уже від обстрілів російських загарбників ця харківська бібліотека стояла без багатьох вікон і тепла.

Що відбувалося тоді в маленькому селі Чернещина, до якого 200 кілометрів автошляхами від Харкова? Сільська бібліотекарка Зоя Миколаївна Іванова, яка власні тексти до пісень і вірші підписує псевдонімом «Журавка» (у перегук із своїм дівочим прізвищем Жура), не поспішила в евакуацію. Волонтерила з перших днів повномасштабного вторгнення, допомагала воїнам продуктами, домашньою випічкою. Разом із чоловіком прихистила вдома незнайомих людей із Харкова, до них додалися ще й родичі. У такому вулику було не до римування. Як сама вона говорить, «думки не ставали віршами». Але одна зустріч змінила все.

Знайомство з молодим воїном із позивним «Писатель». Їхні життєві дороги перетнулися в Чернещині. Хлопець тоді серйозно попросив Зою Миколаївну в разі чого допомогти його батькам видати фронтові щоденники. Ніби передчував, що скоро загине. На похороні мама Євгена Пономарьова віддала Зої Івановій синові зошити. Зоя Миколаївна ночами розшифровувала записи часто в умовах відключення електрики. Консультувалася з армійцями і юристами, чи мимовільно в тих щоденниках не прохопилися військові таємниці. Знайомі волонтери збирали кошти на видання. Так 2023 року вийшла книжка «Щоденник війни. Окопні будні» навіки 29-річного добровольця із Яковлівки Лозівського району Харківської області, кулеметника Євгена Пономарьова, який брав участь у контрнаступі на Харківщині восени 2022 року, загинув навесні 2023-го на Луганщині.

Материнська тема під час війни стала ключовою для Зої Миколаївни. 2023 року стартував черговий міжнародний поетичний конкурс. Вірш про доньку не автобіографічний, але домашнє відео Зої Миколаївни подолало складний відбір і привернуло увагу глядачів, на голоси яких і покладалося журі. «І ми з тобою, рідна моя доню, Ранкову каву вип’ємо не раз, Коли повернешся додому із полону». На старті було понад сімсот поетів із ста чотирьох країн. До гранд-фіналу проходило 50 учасників. Головний приз – видан ня книжки у Європі. За таку можливість змагалися й інші представниці України. Зокрема, Марина Зозуля із Зміївської громади на Харківщині. У неї 13-та позиція у гранд-фіналі 50-ти авторів і авторок. Перемогу здобула молода поетеса з Болгарії. На згадку про довгі творчі перегони Зоя Журавка отримала навесні 2024 року два дипломи. Один засвідчував її присутність у десятці кращих поетів (9-та позиція). Другий диплом підтверджував її лідерство серед учасниць з України. 

Із написаного Зоєю Миколаївною: «Війна забрала в мене спокій, щасливе, стабільне, радісне життя, мрії про спокійну старість. Але це не найстрашніше, бо є знайомі та родичі, які ніколи не вийдуть на зв`язок, бо вони, як у моїй пісні, журавлями полетіли в небо. Але війна дала можливість усвідомити силу мого віршованого слова, зробила сміливішою, упертішою, впевненішою, змусила не здаватися перед труднощами, познайомила з цікавими людьми, які стали друзями». 

Робоче місце Зої Миколаївни нагадує своєрідний музей з рушниками і меблями середини минулого століття. Окрім книжок є ретельно зібраний нею архів з багатьма старими фотографіями і газетами. Є і експедиційні матеріали, відеорозповіді землячок поважного віку. До повномасштабної війни обходила вона разом із школярами домівки старожилів, записувала їхні спогади про минулі часи, традиції та звичаї, будні й свята. Щедро ділилася записами в групі односельців, до якої приєднуються у різних країнах світу, де тепер мешкають колишні сільські випускники.

Школа, бібліотека залишаються з покоління в покоління центрами спілкування, зародження дружби, а для когось і кохання. Іще у школі Зоя почала римувати, але свої зошити з віршами соромилася комусь показувати. Дещо й палила у хвилини розчарування й розпачу, які у підлітків, в їхній уяві, виростають до розмірів емоційного цунамі. У селі всі, як на долоні. Здається, що іноді про сусідів знають більше, аніж про самих себе. А в прозі та навіть віршах земляків шукають конкретних прообразів, вгадують ландшафтні деталі й портретну подібність реальних і описаних сучасників та їхніх предків.

1980-ті були в Союзі періодом тотального дефіциту. Згадало ся мені село Сковородинівка на Харківщині, де навіть води чи якогось газованого лимонаду у спеку не знайшлося. Продавщиця сиділа біля майже порожніх полиць і порадила напитися з найближчої криниці. Слово «майже» виправдовували кирзові чоботи величезного розміру, повішені на цвях над яскравим, малиново-білим рядочком індійського мила Махарані, яке тоді купували замість нафталіну. Щось подібне могло бути й у тодішній Чернещині. Та й 90 ті не додали одразу товарів гарних і різних. В один із таких років існування купонів і затримок зарплат Зоя замислилася, як привітати з днем народження маму. Написала для неї вірша, колишній її учитель музики Віталій Володимирович Каленіченко підібрав мелодію – і подарунок зазвучав. Зоя заспівала пісню для мами. Ось так почалася творча дорога Зої Журавки.

Її пісні звучали на сільських подіях, але скоро відео потрапили на ютуб, їх по чула заслужена артистка України Олена Білоконь і включила до репертуару та запросила авторку на свій сольний концерт. Оле на Білоконь очолювала центр культури і студентської творчості у Полтавському національному технічному університеті імені Юрія Кондратюка, зараз – солістка Національного президентського оркестру при Міністерстві оборони України, викладачка Київського національного університету культури і мистецтв.

Навесні 2022 року Національний президентський оркестр в межах соціально-мистецького проєкту «Бій за Україну» виступав з концертами на Поділлі, Буковині, Львівщині. Пісні Зої Журавки теж допомагають бійцям воювати, а рідним – чекати їх. 

Простота й сердечність слів принесли їй відзнаки від всеукраїнського Інтернет-фестивалю авторської пісні, пісенно-поетичних творів «Цвіте барвінок, ряст цвіте». Рішення журі й голосування глядачів збіглися. Пісня «Сини мої» за певний період мала найбільше переглядів і отримала приз глядацьких симпатій. Зоя Миколаївна розповіла: «Цю пісню я написала про своїх синів, у мене їх двоє, у кожному слові моя материнська любов до них. Пісня в соцмережах має мільйонні перегляди, численні коментарі, полюбилася людям, бо багато матерів такі ж слова хочуть сказати своїм синам. У номінації «Пісенна поезія» найбільше переглядів набрав вірш «Він крикнув криком журавлиним», що вже став піснею «Журавлі». У нього теж мільйонні перегляди. «Журавлів» переспівують різні виконавці. Вони звучить на конкурсах патріотичної пісні, використовуються в патріотичних роликах. Пісні «Сини мої» та «Журавлі» звучали у супроводі президентського оркестру на державних святах. Я дуже вдячна всім, кого зацікавила моя творчість», – розповіла Зоя Миколаївна.

Вона продовжує працювати в бібліотеці рідної Чернещини. Книги читачам доступні, а ось масові заходи обмежені, щоб не наражати земляків на небезпеку. Як і раніше, волонтерить – пече різні частування для захисників, передає на передову тушонку м’ясну і рибну, сало, овочі, фрукти, по можливості перераховує хоч невеликі кошти для потреб ЗСУ. Підтримує і переселенців. Розповіла про таке: «Семеро людей з Харкова прожили у нас 22 го року, перепочили, відігрілися, знайшли, де їм далі перебути, а потім уже поїхали. Вирвалися до села з-під обстрілів, прямо з під валу і з маленькими дітками. За ці дні, хоч зовсім чужі, а стали, як рідні. Телефонуємо, спілкуємося, після війни обов’язково будемо їздити в гості. Війна змінила все в нашому житті».

У липні 2024 року відбулася прем’єра офіційного відео пісні «Жінка-воїн». Музика і виконання – Олена Білоконь, слова – Зоя Журавка. У зйомках брав участь особовий склад 23 (ОМБР) окремої механiзованої бригади. Якийсь диванний критик може просичати: «Показуха». Але мені з того відео запам’яталося молоде й навіть трішки знічене обличчя дівчини в камуфляжі, з якою на відео говорить Олена Білоконь – не тільки співачка, а й мати. Кадри змінюються, і усвідомлюєш: юній красуні звичніше тримати зброю, показувати співачці, як перезарядити автомат, аніж позувати перед камерою. Прем’єра пісні відбулася 2 липня 2024 року, поступово додаються тисячі переглядів. Хтось із рідних впізнає на кадрах захисників і захисниць із 23-ї ОМБР. Сотні коментарів адресовані обом авторкам. Вони постійно перетинаються із долями воїнів, долями їхніх матерів.

Зоя Миколаївна пише про себе у проєкті «140 історій українок», який приурочений до 140-річчя жіночого руху в Україні:

«Для мене війна почалася в 2014 році, коли загинув син моєї подруги Павло Ніконов. Юнак-десантник згорів у літаку над Луганським аеропортом, а з ним 49 десантників. У той день я написала вірш «Журавлі», вилила на папір думки про біль, страждання і втрату. Вирішила, що це буде пісня, яку мають почути. Олена Білоконь, заслужена артистка України погодилась на мою пропозицію. Ця пісня особлива, тому мелодія з’явилась не відразу. І коли в Чугуєві розбився літак з десантниками, народилася мелодія, і тепер під час повномасштабного вторгнення пісня стала реквієм. Це не просто пісня – це гімн материнського болю».

У Чернещині зараз більше жінок поважного віку. В бібліотеці є для них клуб за інтересами «Надія». Багатолюдні зібрання не влаштовують, але невеликим колом час від часу сходяться, особливо в холодну пору, коли менше роботи в садках і на городах. «Ось буряки зберу – тоді знову бісером вишиватиму!» – говорила мені одна із частих відвідувачок 41 бібліотеки. Жінки на таких зібраннях спілкуються за чаєм, згадують, співають старих українських пісень, які звучать заворожуюче. З великою війною у селі майже всі самотні старенькі прийняли переселенців. Та ще й печуть пироги, різне смачненьке передають нашим захисникам.

«Ця війна поріднила зовсім чужих людей. У житті важливі не золото й гроші, а що є до кого в тяжку хвилину прихилитися», – говорить Зоя Миколаївна.

Діти залишаються її читачами, хоча в селі їх поменшало. Болісно сприймає дитячі трагедії, які щодня примножує війна. «У піжамі спросоння біжимо в бомбосховище», – читала на відео дівчинка вірша Зої Миколаївни. Ним починався 1 вересня онлайн урок в одній із шкіл Харкова. Від Харківщини до Каліфорнії – її слухацька й читацька географія. Колись молодій медсестрі Зої Івановій, випускниці медичного училища з досвідом роботи в харківській лікарні не знайшлося роботи за фахом у рідному селі, куди повернулася після одруження. Але в Чернещині була бібліотекарська посада. Згодом додалося знань і досвіду, тож Зоя Миколаївна той заклад культури очолила. У цій професії вона вже 20 років. Є серед пісенних рядків сільської бібліотекарки такі слова: «Якби мала крила, я б закрила небо, сонцем, вітром, світлом стала б я для тебе». Хай додається світла і сили людям, які слухають пісні, написані такими жінками.

Читати всю книжку на сайті :  Українська Мати і Війна - ДОБМ Дніпропетровська обласна бібліотека для молоді

https://dobm.dp.ua/ebooks/ukrayinska-maty-i-vijna/