«Без Олександри Прокопівни Ковальової «Спадщина» втратила свою яскравість»

Назва «Спадщина» у другій половині 1980-х років стала популярною і в Харкові, і у Львові. Із загибеллю політика Андрія Парубія 2025 року почали згадувати самвидавівський часопис «Спадщина». Парубій там писав напередодні першого  установчого з'їзду відродженого Пласту, який проходив в травні 1990 року у Брюховичах: «Згуртувавшись восени 1988 року, певною мірою усвідомлюючи всю відповідальність звання пластун, ми зорганізувались, як історико-просвітянське товариство «Спадщина»». Отож «Спадщина» на заході України мислилася як скаутська організація. Згодом утвердилася назва

Організація української молоді «Спадщина». Парубій хотів бачити її всеукраїнською. Не склалося.

Говоримо з Марією Михайлівною Луговенко про той історичний період.

 – Від якого року діяла «Спадщина» у Харкові? Можливо, у Вас зберігся її статут, щоб процитувати у спогадах?

–     На жаль, статут у мене не зберігся. Все це залишилося, коли я пішла зі «Спадщини», там у сейфі. У мене немає ніяких документів товариства. Діяти «Спадщина» у Харкові почала 1988 року.

–     Тобто майже одночасно зі Львовом?

–     Мабуть. Це було організовано при  Спілці письменників. Те, що я пам’ятаю, очолив «Спадщину» поет Леонід Тома. Очевидно, тут була ініціатива Анатолія Кузьмовича Здорового

Довідково.

ЗДОРОВИЙ Анатолій Кузьмович (01. 01. 1938, Вінницька обл.) — громадський діяч, політв’язень.  Кандидат технічних наук. Закінчив  Харківський університет (1960). Працював у лабораторії із космічних досліджень  Інституту низьких температур. 1973 року за звинуваченнями в антирадянській агітації та пропаганді засуджений  до 7 років таборів. Був серед співзасновників Української  Гельсинської  спілки, НРУ, Демпартії України. Товариства української мови, «Меморіалу», товариства «Спадщина». 1992–94роки — перший заступник голови Харківської облдержадміністрації з питань загально-державної і регіональної політики й гуманітарних питань; від 1995 — голова Харківської обласної організації Всеукраїнського товариства політвʼязнів і репресованих.

(продовження спогадів Марії Михайлівни Луговенко)

Здоровий і Тома були знайомі ще зі студентських років Леоніда, який часто бував у Анатолія Кузьмовича. Власне і у мене Анатолій Кузьмович влаштовував такі «дисидентські посиденьки» (посміхається). Приходив і Тома зі своєю першою дружиною, і подружжя Пасічників.

Анатолій Здоровий був ініціатором багатьох заходів громадського руху. Ми були в Спілці письменників, у Радія Федоровича Полонського

 – Тодішнього голови Харківської письменницької організації.

 – Так. Чомусь і мене туди запросили на ту зустріч. Мабуть, це вже йшлося про утворення Руху. Але «Спадщина» була першою в Харкові українською патріотичною організацією того часу. Відродження «Просвіти» було пізніше. Власне вона називалася «Товариство української мови», а потім перейменували у «Просвіту».

Леонід Тома очолював «Спадщину», можливо, рік або трішки менше. Перше засідання товариства було не в письменницькому приміщенні. Тільки пам’ятаю залу невелику, погано освітлену. Була зима 1988 року. Олександра Ковальова могла бути заступницею голови. Я на цьому якось не зауважила, в організаційних питаннях участі не брала, але була за пропозицією Здорового скарбником кілька років.

–    В Енциклопедії Сучасної України стаття про Олександру Ковальову писалася ще за життя Олександри Прокопівни.  Там написано: «1988 – 1994 очолювала товариство «Спадщина», тобто фактично від початку. Кость Черемський мені говорив в інтерв’ю, що вона була першим головою, а потім  Леонід Тома і  Валерій Дяченко. Чи це були співголови, спільне керування  новою справою?

 – Спочатку все-таки був  Тома. Але не пригадую, які тоді проводилися заходи. Справді, на початку 1988 року починалося, була зимова погода. А вже за пізньоосінньої погоди того ж року обирали Олександру Прокопівну.  Тоді йшла мова про те, що Тома занадто завантажений, не має можливості фізично. І на цьому зібранні вперше був присутній Анатолій Миколайович Кіндратенко. Він був дуже активний, йому хотілося очолити «Спадщину». Але проголосували за Олександру Прокопівну. Це точно був 1988 рік, бо в мене це тісно пов’язано з моєю роботою, записами у трудовій книжці.

Довідково.

КІНДРАТЕНКО Анатолій Миколайович (06. 12. 1935, Ленінград, нині С.-Петербург) — фізик, публіцист. Доктор фізико-математичних наук Премія ім. К. Синельникова АН УРСР. Закінчив Харківський університет. Працював у ХФТІ, в університеті очолював кафедру загальної та прикладної фізики.  Голова Харківського осередку «Просвіти».  обл. товариства «Просвіта» (від 1990), засновник  і головний редактор газети для дорослих і дітей «Журавлик». 

 – Теж пам’ятаю ту пору, бо працювала у письменницькому клубі. Радій Полонський очолював письменницьку організацію, Анатолій Перерва – відповідальним секретарем. Вони підтримували всі ці багатолюдні зібрання у Спілці, у цьому приміщенні на Чернишевській, 59  народжувалися товариства, майбутні партії, відверто виступали вчорашні дисиденти і завтрашні нардепи. Чи зараз «Спадщина» існує? 

 – Я цього не знаю. Поки була жива Валентина Овод, вона цю роботу очолювала. Але я тоді від товариства відійшла, бо «Спадщина» пішла в напрямку РУН-віри.

 –Валентина Овод раптово померла на свій день народження, 18 травня 2023 року. Планувала  прийти  на зібрання біля пам’ятника Шевченку, але посеред усіх тих намірів і сподівань її життя урвалося.  На різних фото Валентину Овод і Олександру Ковальову можна побачити на тодішніх літературних зібраннях, інших культурно-мистецьки х  подіях.  

Олександра Ковальова про свої літературні спроби студентських років якось сказала: «Я була ніякомовна. Пробувала писати вірші російською, навіть німецькою, а українською не зразу наважилася». Чи у «Спадщині» вона влаштовувала свої творчі вечори або хоча б на колективних зібраннях щось своє читала чи залишалася осторонь від сцени, трибуни як організаторка події та слухачка?

 – На всіх зібраннях вона була активною. Вела різні вечори. Мені важко пригадати,  чи був окремо її творчий вечір. Здається, влаштовували. У неї був вірш, залишилося в голові емоційне враження від стукоту жіночих підборів  на майдані. Вона описувала харківську площу і як хтось вистукує каблучками, якась жінка – дуже зримо. На жаль, самого тексту я не згадаю. Вона дарувала мені свої книжки, передавала через нашу спільну  подругу Ніну Григорівну Немировську, журналістку, редакторку і свого часу – викладачку Харківського танкового інституту.

Це «Осіння проща» (2006 рік) і «Триблаженне дерево. Проза» (2008 рік). Там автографи авторки «…на добру згадку. Із щирою повагою…»  Але той, про майдан і жінку, був раніше. І назавжди залишилася її інтонація читання.

Варто сказати, що на вечорах «Спадщини» бували різні поети, журналісти, митці. Уже згаданий Анатолій Перерва, журналіст Роман Гнатишин. 

 – Він писав про катастрофу на Чорнобильській АЕС. Очолював відділ публіцистики у журналі «Прапор»  (згодом «Березіль»), з яким  була пов’язана роботою Олександра Прокопівна, теж постійна авторка цього видання. Гнатишин навіть був організатором кінного походу «Від Путивля до Карпат», але саме кінь за інших обставин став причиною його трагічної смерті 1989 року. Було Роману на ту пору 42 роки. Одне покоління з Ковальовою, Овод.

 – На жаль, я не пригадую колоритних подробиць тих зібрань, бо мала тоді обов’язки всім повідомити про зустріч «Спадщини» - час і місце. Усім треба було телефонувати, переказувати якось. Я складала списки «спадщан», збирала внески.

 – Скільки «спадщан» було у 1988-89 роках?

 –  Мабуть, у тих списках було не менше сотні. Але зали  збиралися переповнені. Тобто приходили якісь  знайомі, зацікавлені глядачі-слухачі. Окрім Спілки письменників нам згодом надавав своє приміщення обком комсомолу, а ще пізніше – Палац культури міліції або як  його почали частіше називати і «спадщани», і журналісти – Будинок Алчевських, бо й справді особняк цій харківській родині  колись належав.

– Після  90-х чимало подій відбувалося в колишньому кінотеатрі «Юність», перейменованому на Український культурний центр на Університетській вулиці. Бо в 19 столітті він споруджувався як університетська церква. УКЦ теж залишався осередком безкоштовних  творчих вечорів, концертів і художніх виставок. 

Для Олександри Прокопівни  завжди важливими були люди. І молоді, і особливо старші. Василь Мисик  –  у літературі. У «Спадщині» були такі старші, які мали за плечима колосальний досвід випробувань чи об’єднала організація переважно молодших і людей середнього віку?

–  Різні люди були. Влаштовували  вечори, присвячені  поетам, письменникам «Розстріляного Відродження». Хтось із Києва привозив фільм за твором Миколи  Хвильового «Вальдшнепи».

На «Спадщину» приходила дружина поета і перекладача Василя Мисика, розповідала про його життя і творчість. Приїздила зі Львова докторка історичних наук Лариса Крушельницька. Її дід – міністр освіти УНР Антін Крушельницький знищений 1937 року разом з Лесем Курбасом, Валеріаном Підмогильним та іншими діячами української культури. Батько пані Лариси – поет і мистецтвознавець Іван Крушельницький  разом з іншими членами родини   розстріляний під час сталінських репресій.

 –  Лариса Крушельницька залишила спогади «Рубали ліс». Вона писала:

 «Хвороблива амбіція при пересічних знаннях (або взагалі неуцтві) – це страшна річ. Сталінізм опирався на людей саме з такими якостями. Таких людей використовували для найпідліших вчинків; тупаки з амбіціями були досконалим знаряддям влаштованого «батьком народів» геноциду РОЗУМУ».

– Запрошували і дочку Юрія Липи, Марту Липу-Гуменецьку. Онуку засновника  таємного «Братства тарасівців», харківського студента, а згодом лікаря Івана Липи.

 – «Братство тарасівців» у 90-х роках XIX ст. діяло як осередок українського руху в Харкові, а через 100 років їхня спадщина стала об'єктом вшанування та вивчення.  Тоді я готувала радіопрограму із зібрання, друкувалися статті у харківській періодиці.

 –  Юрій Шевельов на початку 90-х приїздив до Харкова. Хоча він на зібранні «Спадщини» не був, але Олександра Прокопівна брала безпосередню активну участь. Вона звернулася до мене, що його треба зустріти з вишиваним рушником. У мене такі були, тому я виділила один для його зустрічі. Її влаштовували в університеті.  

 – Чи не пригадуєте приїзду до Харкова  з Німеччини поета і  перекладача Ігоря Качуровського? Він працював в українській редакції «Радіо «Свобода», був професором Українського Вільного університету в Мюнхені. Можливо, для нього влаштовували у Харкові  не тільки зустріч в Літмузеї (там я його записувала для радіо), а й у товаристві «Спадщина»? Саме за сприяння Олександри Прокопівни, яка з ним листувалася як із перекладачем.

 – Ні, про його приїзд та  про нього самого я вже дізналася з преси.

 – «Оскільки я ніколи не ставила перед собою дуже амбітних цілей у літературі – моя готовність стрибнути у прірву залишилася зі мною і в мені». Так говорила Олександра Прокопівна в інтерв’ю Люцині Хворост у травні  2012 року. Його можна прочитати на Спілчанському сайті. Чи бували такі «спадщанські» справи, що змушували «стрибати у прірву» Олександру Прокопівну і Вас, щось складне організовувати чи відстоювати?

 – Був тоді  час різних  звернень і мітингів.  «Спадщина»,  «Просвіта» Братство Андрія Первозванного, козацтво  – все  тоді перепліталося, а тепер у пам’яті змішалося.

У заходах усіх цих організацій випадало мені брати участь. З огляду на мій фах я була якщо не скарбником, то в ревізійній комісії. Отака приземлена функція. Ми ходили по судах. Доводилося когось підтримувати, але вже не згадаю прізвищ. То ініціатором була Валентина Овод. Олександра Прокопівна тоді викладала німецьку мову і літературу майбутнім учителям, була перевантажена і перевтомлена громадською роботою. Підшукувала собі заміну. Мій колега із НДІ електромашинобудування, провідний конструктор Григорій Дем’янович Ведмеденко  хотів очолити «Спадщину», до цього його й підштовхнула Олександра Ковальова. І він деякий час очолював товариство.

Але коли Олександра Прокопівна відійшла вбік, «Спадщина» втратила свою яскравість. 

 – Уже настала інша епоха, події, організовані товариством, не   могли постійно викликати стійкої зацікавленості,  не було нотки сенсації, повернення імен діячів української культури з небуття. Та й не забуваймо про повзучий  спротив чиновників, які відверто називали таких харківців «нациками».  Певною мірою яскравість «Спадщини» потьмяніла, коли Олександра Прокопівна перебралася з комуналки на розі Мироносицької й тодішньої Петровського (зараз Ярослава Мудрого) аж на Нові будинки, в «хрущовку». Вона мені нагадувала стихійну штаб-квартиру, бо навіть з вулиці в шибку могли постукати ті, хто йшов  повз у якихось справах до Спілки письменників на Чернишевськау чи  чи до офісу Руху на Сумській. Приміщення викупили, господарі переобладнали його під кав’ярню. Ви теж заходили до її комуналки на першому поверсі старого будинку?

 – Не раз у Олександри Прокопівни  бувала. Забігала у різних справах. Комуналка, до якої треба було дійти по довгому коридору. Дуже просто вона жила. Ніякої розкоші я не помітила (посміхається сумовито).  Заходиш – одна кімната, у ній ліжко стояло. Далі потрапляєш до іншої кімнати, теж невеличкої.  Тоді були наші депутати в обласній раді, намагалися допомогти, щоб їй виділили достойну квартиру, але так і не вдалося. Не уявляю, як там можна було готуватися до занять, щось писати.

Коли Ковальова нездужала, там її відвідували. У сім’ї  підростало двоє дітей – старша Юля і  Юрко. Він – одноліток із моїм онуком Михайликом. Коли їм треба було йти до школи, вона мене спрямувала, який заклад обрати. Хлопці навчалися у 123-й гімназії з поглибленим вивченням німецької мови. Там вона проводила практику своїх студентів, які вивчали німецьку. Власне у  гімназії викладали українською, таких навчальних закладів не вистачало у Харкові.  В центрі 6-а гімназія українсько-англійська. Інші тільки-тільки почали створювати у 90-х. 

Ще пригадую із спілкування з Олександрою Прокопівною конференцію братства Андрія Первозванного в Києві. Ночували ми десь недалеко від Дніпра. І вона запропонувала ввечері погуляти вздовж Дніпра. Я була трішки втомлена, приземлена, а вона, коли ми повернулися, через кілька днів  подарувала мені написаного вірша про настрій того вечора. Я подумала: «Боже! Мій буденний стан не потривожив навіть місяць на дніпрових хвилях, а в неї він викликав поетичні відчуття». Шукала цей вірш, хотіла поділитися, але ще не знайшла.

 – Але спогад про той вечір і вірш з Вами. Чи  є такі рядки Олександри Ковальової, які Вам хочеться перечитувати? 

 –  У мене з того часу збереглися її вірші, переписані мною. Ось хоча б цей, 1982 року.

***

Ламає голову Квінтиліан  –

Перевелася мова на полову,

Зі свічкою в руках шукає слова,

Неначе зілля для душевних ран.

Болить йому, пече йому безмірно

Ота неперебірливо-розмінна,

Позбавлена величності і чар

Буденна мова торжищ, смут і чвар.

Гендляр, різник, а часом навіть кат

Беруться підлим словом відминать

Те, що постало з мрій і поривань.

А Рим купує, продає, бере,

А Рим зі світу десять шкур дере...

Ламає голову Квінтиліан.

Довідково. 

Квінтиліан – Marcus Fabius Quintilianus найвідоміший із римських педагогів, ритор (учитель красномовства), «Повчання оратору» — найповнішого підручника ораторського мистецтва, який дійшов до нас з античності. Цю книгу вивчали у риторичних школах, як давньоримських, так і середньовічних, поряд із творами Ціцерона.

Із  цитат Квінтиліана. Головне в ораторському мистецтві полягає в тому, щоб не було помітно мистецтва.

Ще переписане у Олександри Ковальової. Вірш 1982 року.

***

Скільки є рук у моїх знайомих 

І всі вони ліплять моє обличчя,

і всі вони ліплять мою подобу,

                  І думають, що це я.    

І от коли я з'являюсь раптово, 

 Така, як є,    

Й розбиваю оте череп’я,  -   

Одні ображено замовкають, 

 Другі сичать злостиво,       

Треті сміються весело,

Бо вірять в життя

Й крім того,    

Мають серце

На дружбу здатне. 

Олександра Прокопівна допомагала мені робити передачі на радіо «Свобода». На радіо працювала моя приятелька  Людмила Литовченко, і вона чомусь захотіла, щоб я долучилася до цієї роботи, але я не мала до цього хисту, тому звернулася до Ковальової.  А в неї  виходили розповіді про «Спадщину» дуже просто, душевно,  мені здавалося, що й дуже легко. Вона була така щира й безпосередня.

Я тоді працювала в кооперативі. Ми орендували приміщення в тодішньому обласному центрі народної творчості на Пушкінській (тепер Григорія Сковороди). У нас був телефон. Мені з редакції «Свободи» телефонували, домовлялися про день і час. Я запрошувала Олександру Прокопівну, інших людей. Потім спілкувалися по телефону.

 – Справді, для радіопрограм Олександра Прокопівна була ідеальною співрозмовницею. Зберігаю записи наших розмов про різне. Це вже історія. Її дуже не вистачає. 

 – І все-таки чується мені стукіт каблучків, що витанцьовують на площі. Така химерія. Чого воно так врізалос я мені в пам’яті? Бо тож вони витанцьовували наперекір усякій біді, усякому нещастю.

Записи Ірини Мироненко. Грудень 2025 – січень 2026