Безробітні Харкова сто років тому не мали професій, перебивалися спекуляцією і крадіжками

Досить часто, роздивляючись харківські фото 1920-30-з років, ми починаємо  дивуватися, чому центр міста такий небагатолюдний? Ось колишня Миколаївська площа, тоді вже Тевєлєва, згодом Радянської України і зрештою – майдан Конституції. Неіснуюче нині Дворянське зібрання, а в  період, про який піде мова,  –  приміщення  ВУЦВКу. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет був тоді найвищим законодавчим, розпорядчим, виконавчим і контролюючим органом державної влади  республіки. Порожньо біля нього, бо всі службовці  десь у своїх коридорах і кабінетах віддані щоденному броунівському руху паперів і проблем.

Шукати тут можливості потрапити на прийом керівництва зважиться не кожен. Навіть якщо йдеться про життя чи смерть. Доводилося читати, шо хтось таки доходив до цього місця босоніж, а потім діставав цінне взуття, щоб стати перед очі якщо не начальства, то хоча б чергового при вході.

На фото, які відкриває публікацію, страждальці-прохачі не вгадуються. Але для багатьох у Харкові сто років тому щастя не поспішало посміхатися. Які б плакати не кликали у світле майбутнє.

1925 року для Харкова була актуальною тема безробіття. Наприклад, тут, в адміністративному центрі радянської республіки, сто років тому   виникла потреба провести всеукраїнську нараду трудових колективів з питань боротьби з безробіттям. Причини були схожі для всієї території колишньої імперії, що пережила революційні і воєнні потрясіння. Які ж були його масштаби?

Наша сучасниця, кандидатка історичних наук  Людмила Прилуцька   досліджує причини цього соціального явища в роки Непу на регіональному рівні. В одній із публікацій  про тодішні глобальні зрушення вона пише: “Варто зазначити, що навесні (в березні-квітні) щороку  чисельність безробітних у Харкові збільшувалася, що було пов’язано з припливом селян–сезонників. У травні–вересні у зв’язку з сільгоспроботами приплив сезонників послаблювався.

Безробіття в Харкові набувало хронічного характеру. Починаючи з 1926/27 господарського року реєстрація певних категорій безробітних, особливо мігрантів села, була навмисно обмежена. Харків, як  промисловий центр і столиця, притягував великі маси людей, які шукали тут роботу, не лише з усієї України, але й із Росії. 

Разом із цією проблемою, відбудова промисловості породила проблему дефіциту кваліфікованих працівників. Уже з осені 1925 року в Харкові почали лунати скарги  керівників-господарників на брак кваліфікованої робочої сили. На початку наступного, 1926 року,  серед 23 тисяч безробітних у Харкові кваліфікованих робітників не було”.

Окрема тема — артілі безробітних.  Сезонно  вони об’єднувалися навіть для очищення доріг і вулиць від снігових заметів.

Потреби економіки зростали, навчених трудових резервів у Харкові не вистачало. Історик Людмила Прилуцька конкретизує:

 “Безробіття в другій половині 20–х років у тодішній столиці Української соціалістичної радянської республіки  набуло структурного характеру і ставало долею людей, які не мали належної кваліфікації. Щоб вижити, безробітні змушені були добувати собі засоби до існування кустарним виробництвом запальничок, грубок (буржуйок), обміном їх на продукти харчування, а то й спекуляцією або злодійством. Безробіття призвело до декласування та люмпенізації”.

Людмила Анатоліївна аналізує також досвід надання трудової допомоги безробітним України в роки Непу. “Громадські роботи – загальнодоступний вид трудової діяльності, мета яких тимчасово дати роботу безробітним. Вони організовувалися та фінансувалися державою, органами самоврядування чи спеціальними установами. Безробітні не дуже охоче йшли на громадські роботи через низьку оплату праці та занадто високі норми виробітку, тяжкі умови праці та відсутність спецодягу.

Примусового направлення на громадські роботи не застосовували.  Траплялися випадки, коли безробітні відмовлялися від цієї роботи. У такому разі господарські органи зобов’язані були надавати на Біржу праці списки цих людей. Їх виключали зі списку безробітних. Вони позбавлялися права на допомогу та інші пільги. Кваліфіковані працівники, які відмовилися від направлення на громадські роботи, позбавлялися допомоги, але зберігали свою чергу на Біржі праці.

За даними 1925–1926 господарського року, в Харкові, тогочасній столиці, заробіток безробітних становив 1 крб. 40 коп. на день, у той же час у Москві – 2 крб. 50 коп. При цьому чоловіки отримували заробітну плату майже на 40 %  вище від жінок”.