«Більшість сум’ян знає, на чиєму вони березі». Поетеса із Сум Надія Позняк вважає вірші під час війни психологічним захистом.

Річки, моря, хвилі, береги – давні символи світової поезії. Від фольклорних традицій і до романтиків, які писали різними мовами у 19 столітті.  Існувала англомовна Озерна школа або лейкісти ( від англ. Lake  –  озеро). Один із яскравих представників Вільям  Вордсворд писав: « Іскрились хвилі на воді, /І вторили їм блиском квіти./Й нараз поет прогнав тоді/Від себе настрій сумовитий».

1804 рік. Переклад Максима Стріхи. Він – доктор фізико-математичних наук.

Моя співрозмовниця – теж вивчала точні науки, викладала багато років математику. Тепер остаточно переключилася на  творчість – поезію та прозу. Свою найновішу книжку вона вирішила назвати романтично «Дзиґарів легка хода», збудувати її за порами року. Але почати з літа  (можливо, тому, що  літо з теплом і зима з холодом були у наших предків  головними часовими орієнтирами, як і повновода ріка й та, що скута кригою часом заміняли дорогу). «Літо. Ріка тече». Назва одного з розділів.

«Дивись на переправу, на ріку.

Порепані дошки. Іржа. Дорога!

До тебе тут ступали на віку.

Готова йти ? Попереду – нікого».

З іншого сезону й іншого краю – з Харківщини – рядки поета-чорнобильця Віктора Пінченка:

«Живу з природою на ти – життям моржа. /Вмерзають і лід мої сліди/ на річці Мжа» (збірка вибраного «Течія долі»).

Тож про  сприйняття себе й часу, відкритого простору попереду і слідів у сучасній літературі, які не тануть, говорю з Надією Позняк.

Ірина Мироненко. Після виходу третьої книжки чи є можливість оцінити читацькі й слухацькі  відгуки в умовах надто близького фронту, боїв на території сусідньої  із Сумщиною Курської області рф?

Надія Позняк. З кожною наступною збіркою відчуваю, як росте відповідальність перед читачем. За слово. За речення.  Щодо презентацій, то їх проведення загальмувала пандемія, а далі війна. Була у мене мрія добратися до тих громад, райцентрів, які потребують українського слова. Тепер же їхати попід кордоном стало надто небезпечно.

Не вільно добратися в Середино-Будський район, Шостку, Ямпіль, Путивль,  тобто райцентри, віддалені від Сум і близькі до Росії. З  подіями в Курській області сигнали повітряної тривоги у Сумах тривають ледь не безперервно, почасти з вибухами, що теж утруднює, унеможливлює організацію та проведення будь-яких імпрез. В Харкові не була! До Києва одним днем не обернутися. Однак, вишукувати потрібно інші можливості та пристосовуватися до обставин, тому що для поета живе спілкування з авдиторією незамінне. І тому принагідно хочу подякувати своїм читачам і тим ініціативним бібліотекам, які мобільно працюють навіть в тяжких умовах і запрошують літераторів.

І.М. 2015 року Ви написали пронизливий вірш «І коли ти покинеш оцю країну». Тоді це був діалог із самою собою, який повторився навесні 2022 року?

Н.П.  І коли ти покинеш оцю країну,

віддиратимеш спомини, ніби шкіру,

що в орнаменті стигне, немов зміїна,           

під краплинами крові, шматками віри, –

знай, що це назавжди, бо рубці ніколи

оксамитом не стануть: вони як стигми.

Що зростається, – інколи на ікони                                        

схоже більше, аніж на прийдешні рими.

Тож давай, позбувайся того, що маєш!

Відривайся, прискорюй цей рух нестямно!

До уявного сонця злітай і майже

ти здолаєш, але не відпустить лямка – 

твоя пам’ять – пругка, аморфна, первісна.

Її вистачить, наче для коней збруї.

І коли тобі стане десь вкотре тісно,

цю країну, прошу, не пригадуй всує.

Насправді це розмова з молодим поколінням. Відчувала, що навіть тих молодих людей, які виходили на Майдан, можливо, пережили розстріл, охопить розчарування за несправджені мрії та сподівання. І що відтік молодих людей за кордон у пошуках не просто кращої долі, а самореалізації,  збільшиться в рази.

Все, що людина має на момент від'їзду з України – набуто тут: освіта, родина, світогляд, професія. Матеріальні цінності. Хтось покидає Україну в розпачі, мовляв, що дала вона мені? І мотається по світу: а де ж та земля обітована?  Україна – матір наша. І що могла, те дала своїм дітям. І туга за нею (або назвемо це світлий сум) – назавжди, адже частину себе, хай і важко було,  залишено на Батьківщині. 

Такі були думки.

І.М. Щоб наша розмова не перетворилася на щось похмуре, згадаю один із Ваших смачних рядків. «Чи люблять у Парижі деруни?» Це родинна традиція Позняків – замовляти деруни в різних кав’ярнях чи ресторанах України. Де було найсмачніше чи найкумедніше – у яких містах чи селах? У Німеччині та інших країнах Ви їх теж, можливо, куштували?

 Н.П.  Трішки у нас цей процес підупав через пандемію та війну. Це таке собі хобі, а радше привід кудись податися у мандри на вихідних, розширювати горизонти. І операція «Деруни», як ми назвали, – в межах області. Ідея з'явилася ще у 2010 році, коли в Путивлі замовлення «деруни» нам так і не принесли, а прождали ми 1 годину 20 хвилин. Було це в кафе, яке скидалося за ошатністю на ресторан, а день був – 9 травня. Для початку ми попивали мультивітамінний сік, нудно чекали, нервувалися, зверталися до офіціянтів, менеджера. Пахла печеня, парували на тацях пельмені, салати. Все те, безумовно, пропливало повз нас.  Тоді мій чоловік сердито кинув гроші на барний стіл і сказав: «Наші за цей час рейхстаг взяли, а ви дерунів не приготували!». Ми тоді, пам'ятаю, мовчали майже до Сум, і чоловік спитав: «Про що ти думаєш? Що це не Україна?» «Десь так», – відповіла з гіркотою. «Ні, Надю, це все Україна, наша Україна». Так спалахнула імпульсивна ідея за смаковими якостями дерунів та за рівнем сервісу визначати ментальність місцевої громади.

   В підсумку склали свій рейтинг національної страви. Поза межами Сумської області олімпійський рекорд – це деруни у місті Коростень: неперевершено! За кордоном, на жаль, не довелось куштувати.

Кумедним було те, що мама спочатку не могла зрозуміти: коли ми їй вчергове зателефонували звідкись і сказали, що, мам, ми тут затримуємося, бо деруни їмо, вона відповіла: «Та хай Господь милує, коли ви вже тих дерунів наїстеся!» Аж поки ми їй пояснили, що й до чого.

І.М. 2014 року Ви помітили «Країна – міна». І теж із першого року тодішнього АТО: «Нарешті в Бога вимолю грозу на того, хто війну не жне, а сіє». Вас можливо, здивує моя асоціація. Згадалася пісенька чиновника  із комедії Рязанова: «Ми нє пашем, нє сєєм, нє строім. Ми гардімся абщєственним строєм».  На Вашу  думку, прірва між тими, для кого війна вигідна, і тими, хто від неї страждає реально, у 2024-у глибшає ще більше, аніж у 2014-ому?

Н.П. Хай пожинає і пожне війну той, хто сіє.

У віршах не нав'язую своєї позиції. Врешті, думка читача може бути абсолютно відмінною, але поезія має спонукати до розмислів.  Через неї хочу, щоб мене почули. Війна ніби з конфлікту на початку – набула, після повномасштабного нападу росії на Україну, форми та змісту як національно-визвольна. Страждання виросли й розростаються. Того, хто виношує ідею війни, виправдовує та втілює її, в принципі не повинно існувати в природі людській. Задовольнити власні амбіції диктатора – мета війни. Окрім цього, війна має свої похідні. Люди ж просто хочуть миру, добробуту, дотримання основоположних прав Людини.

Нещодавно трапився роман Володимира Винниченка «Нова заповідь», в якому гостро піднята тема війни в Європі та світі після Другої світової, ідеї всепланетної соціалістичної революції під орудою радянського імперіалізму, а фактично російського, брехливої совєцької ідеології, і чи здатні міжнародні демократичні інституції, демократія загалом, встояти та зберегти мир. Як не допустити чергової війни: озброєння чи роззброєння? Війна заради війни чи війна заради миру? Читала, ніби про сьогодення. Цікаво, що роман написаний 1932 року, а кінцева авторська редакція – 1947 рік.  Твір для Винниченка став остаточним зреченням комуністичних ідеалів.       Так і Україна безповоротно (а сама ж росія і штовхнула), відламалася від північної криги.        

І.М. Велика війна щось змінила чи шкала цінностей, моральний вибір  співвітчизників майже непорушний? Що Ви спостерігаєте в  Сумах, принаймні, у своїй частині міста, своєму під’їзді?  

Н.П. Яке ти слухаєш радіо?      

Яких шукаєш пісень?         

Чиїм перемогам радий ти?    

І з ким зустрічаєш день?   Рядки з літа 2014 року.

Це про вибір. На чиєму ти боці? Яке радіо слухаєш – україномовне чи «Русское радио»? Які серіали дивишся? Концерти? Чому купуєш квиток, дорогий (!) на московського артиста, а про українського виконавця і чути не хочеш? Чим харчується твій внутрішній світ? Російським шансоном, а по суті блатняком? Тоді, а хто поруч дихає з тобою одним повітрям? І що я можу запропонувати замість того переліченого?  

Як на мене, переважна більшість сум'ян визначилася на духовному рівні, хто вони є. На чиєму березі. Тяжби війни лягли на всіх, але в кожного своя міра і хрест. І це вони – прості хлопці й дівчата, які ще вчора, можливо, були неперебірливі в естетичних уподобаннях, тепер і хліб печуть, і в ЗСУ ідуть. Розбирають завали, летять у «швидких» після вибухів, гинуть… І тільки духовний покруч не пройметься трагедією українського народу. 

І.М. Поясніть, будь ласка, назву Вашої другої збірки, виданої, як і перша, в Харкові. «Ряди Фур’є».  

Н.П. Хочеться, щоб назва збірки була не банальною. В математиці є спосіб представлення довільної складної функції сумою простіших і має назву Ряд Фур’є. І чим більше таких функцій враховується при розрахунках, тим точніший результат. Життя наше складне та узгоджене з часом у будь-який момент. І кожен вірш окремо, і книга в цілому – своєрідний аналіз, підсумок ситуацій і переживань, які притаманні не тільки авторці. Такі мої поетично-математичні операції.

Лист однокласнику

Наші погляди різні: по лінії фронту.

Тільки, знаєш, це погляди, і не більше.

Це так схоже на те, як вдивлятись в «Джоконду», —

та усмішку щоразу ловити іншу...

В школі нам, пригадай, вистачало і парти,

і вітрилом життя, і ні скель, ні стриму...

Ти частенько шумів на уроках і жарти

розсипав, а я вчила про еллінів, римлян...

І коли ти надумав ставати військовим:

«Сподіваюсь пів світу, — казав, — побачить», —

 за тобою не плакав ні Пушкін, ні Горький,

тільки — небо рідненьке та місяць-окрайчик.

Як ти там, за Уралом? Бо тут, в Інтернеті,

 виявляється, ні про що й говорити...

Розмоталось минуле на вістрі багнетів —

муліне від утрачених колоритів.

Смерть курсує між нашими так берегами,

що вже кров’ю відхаркує і планета.

Дев’ять грамів — і все, дев’ять грамів...

 По хресту — і солдату, й поету.

І.М. Збірка вийшла 2019 року. Досі в нашій країні триває війна. «По хресту – і солдату, й поету». Вас досі цікавлять долі однокласників? Це важливі для Вас люди?

 Н.П.Образ однокласника збірний. Не секрет, що юнаки з мого радянського покоління, плюс мінус, вступали до військових училищ (до речі, високий бал атестата мали): ставали моряками, пілотами, танкістами. Після 1991 року чимало їх так і залишилися в російській армії. Чи могли вони повернутися в Україну сюди на військову службу? Аби ж було куди! Коли урядова політика була така, що люди в країні не потрібні.

Сайт «Одноклассники» давав можливість відшукувати знайомих, проте весною 2014 року я його покинула,  аби не дратуватися при фото котиків, квіточок. Накривало мене  відчуття пустелі: кров на Донбасі, Крим окупований. Та ж бульбашка жила, ніби нічого страшного не відбувалося. І то було гидко. Нецікаві їхні долі, від 24 лютого так точно. Безумовно, друзі дитинства залишаються у спогадах, такими, якими їх пам'ятаю. І цей вірш – про безглуздість війни і про служіння своєму народові.

І.М. Звернімося до нової збірки «Дзиґарів легка хода».

Н.П.        Отакі-то коні — сльози на долоні. (М. Вінграновський)

Пливи, мій конику, пливи.

З-під ніг тікає берег.

Не обертай же голови!

Забудь про запахи трави,

і навіть дзвони та церкви:

наразі берег мертвий.

Пливи, мій конику, пливи…

Шукай своїх америк.

Не раз ще пам’ять закровить,

Бо дощ пролився громовий,

і той залишиться живим,

хто бачить інший берег.

Пливи, мій конику, пливи.

Ти не один, а — шерег.

Важкий цей шлях, та не кривий!

Пливи подалі від Москви.

Питаєш: плакали «волхви»?. .

Не знаю: пустка берег.

Пливи, мій конику, не стій!

Ковтай солоний терен.

Пливи туди, де крок твердий.

Вину нестиму без провин…

Пливи, мій конику. Живи!

Чи вдасться жити ще раз?

І.М. Філологічна звичка – читати одночасно кілька книжок, особливо переходити від віршів до художньої документалістики. Паралельно із Вашими дзигарями я читала про винахідника Теслу. Його час від часу запитували, чому він не йде у відпустку, не відпочиває. Тесла жартував: «Я прив’язаний до своїх ідолів з міді і сталі», тобто не може покинути дослідження в лабораторії. У поетів лабораторії в їхніх головах. Експерименти зі словами можливі будь-де. Але інші ідоли з міді і сталі – зброя війни – втручаються у наше життя. Вірші, написані Вами в Сумах під час війни, стали психологічною необхідністю чи навіть відпочинком, коли з’являлися пейзажні, любовні чи філософські строфи?

І.М. Все, що ви назвали. Коли забуваєш про війну, проходячи десь у гарному скверику, то це спрацьовує захисна реакція, щоб перейнятися красою природи. Вірші під час війни для мене – скорше психологічний захист. З приходом війни впритул, коли в Сумах дуже небезпечно, то все важче творити. Адже важливо у віршах чи прозових текстах, написаних за ці два з половиною роки, не збідніти на художнє слово, саме на художнє. Проживши у першій збірці суспільні потрясіння, отримала емоційне виснаження, тому навіть примусила себе зосереджувати увагу на інших важливих речах. І як наслідок – дві наступні збірки лірики. Однак воєнний поетичний цикл пронизаний (куди ж подінешся?) війною. Але то, дай Боже, буде інша книга.