Бойовий медик рятує бійців, а його рятують вірші

200 років тому в Харкові видавався «Украинский журнал». Назва писалася російською, бо ця територія була підпорядкована російській імперії, але на сторінках журналу друкувалися твори харківських письменників, етнографічні описи міст України, оригінальні документи гетьмана Івана Мазепи, а також сина гетьмана Богдана Хмельницького Юрія. 

Журнал заборонили цензурою після повстання декабристів. Місто, з якого до повномасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт мій співрозмовник, називається Хмельницький, а в 19 столітті було Проскуровом. Майже одночасно в наших містах проклали залізницю (різниця була всього один рік, на який Харків випередив Проскурів) і тоді почався стрімкий розвиток промисловості й торгівлі. 

Ми говорили телефоном  не про Подільську й Харківську губернії, хоча там багато цікавих історичних перетинів, а про сьогодення Михайла Цимбалюка, бойового медика, журналіста і літератора. Серед його відзнак 2024 року – Хмельницька обласна премія імені Миколи Федунця за збірку віршів «Калібри любови». Понад 30 років Михайло Цимбалюк працював в редакціях різних періодичних видань Хмельниччини, зокрема, й на обласному радіо. Видав прозових та поетичних 11 книжок. Дві з них – проза «Синдром відкладеного життя» та вірші «Калібри любови» – написані під час перебування письменника в лавах ЗСУ, вийшли друком в 2023-2024 роках. Тоді автор бував у багатьох гарячих точках Харківщини, на деокупованих територіях. 

Про «Синдром відкладеного життя» уже розповідали в циклі подкастів «Градусник». Тепер черга «Калібрів любови».

– Пане Михайле, вітаю з літературною відзнакою. Ваш земляк Микола Федунець, який народився 1944 року, теж багато працював у журналістиці. Він писав: «Зайшов на подвір’я дядько: «Дайте попити, – і скрипнули милиці: – З фронту вертаюсь…» А я того дня тільки вчився ходити, За сонячний промінь тримаючись». За що тримаєтеся на фронті ви?

– Слава Україні. Вітаю вас і все товариство читачів. Дякую вам за привітання. Ця премія Хмельницької обласної ради за кращу поетичну збірку присвоюється вдесяте. На цей час її вже удостоєні троє друзів Миколи Федунця – митці його віку і творчого покоління, – а також кілька поетів і поеток, які прийшли в літературу трохи пізніше. В тому числі за сприяння і наставництва Миколи Федоровича. 

На жаль, я не можу похвалитися його наставництвом, – а він очолював Хмельницьку обласну організацію НСПУ ледве не двадцять років, – але прихильного ставлення від нього мені не бракувало. Товариська людина, він завжди знаходив спільну мову з колегами, керівниками і, якщо на правду, просто вписувався в політичні доктрини свого часу. І навіть український національний патріотизм він здіймав як політичне знамено. 

Так він ішов по життю, так він тримався за промені життя. За що ж тримаюся зараз я? Тобто, без чого я впав би. Знаєте, я не бачу, чим би я займався зараз у тилу. І, мабуть, моя добровільна мобілізація в перші дні березня 22-го року – без очікування повістки з ТЦК – була втечею від можливої неприкаяності, за якою настає розчарування і розпач. Адже реальність стала іншою. 

Попри те, що війна почалася у 2014 році, політичні реалії країни змінилися кардинально з 2019, коли я болісно й відчув на собі оту неприкаяність, а воєнно-політичними вони стали на початку 2022 року, коли Україну ледве не здали. Моя цивільна діяльність виявилася мало кому цікавою і потрібною. Тому в цих реаліях мене тримає статус військового на фронті. Щоправда, відчуваючи, що самим лише ратним чином я для України роблю недостатньо, то й продовжую свою довоєнну місію – творчість. І вона мене також тримає в умовах фронту.

– Як загалом ставитеся до літературних премій різного рівня в Україні під час війни? Часто вони закладені в обласний бюджет, як наприклад, Хмельницька. Харківську обласну перестали вручати 2022 року, хоча книжки в Харкові виходять. Не знаю, на що саме «перекинули» кошти харківського бюджету, бо скандалів з нашою радою та її очільниками вистачало за роки великої війни. Мені ж цікаво почути про ваше ставлення до матеріальних і моральних відзнак письменників під час війни.

– Насамперед премія за творчість – це визнання, моральний стимул. Позаторік і в Хмельницькій облраді з творчими преміями пригальмували, але спам’яталися – і весняні премії таки восени вручили. Війна – це час, коли люди змушені працювати на виснаження. Бо одну країну намагається підкорити, чи – як у нашому випадку – знищити країна-агресор. І моральна та матеріальна мотивація під час війни ще актуальніша ніж у мирний час. 

Це допомагає мобілізуватися, зосередитися на основному – спрямуванні зусиль на оборону і зміцнення країни, на перемогу. Творчість – це також праця. І вона повинна винагороджуватися не нижче, ніж ранг держслужбовця. Взагалі на цій війні бракує літературного фронту. Письменник зараз – будь-хто: бойовий медик, зв’язківець, штурмовик, у кращому випадку прес-офіцер. 

Прикро, що за два з лишком роки навіть керівництво Національної спілки письменників України не спробувало прокласти якусь комунікацію зі своїми членами-фронтовиками. Тобто, державним менеджерам невтямки, що можна воювати ще не тільки гумористичним фронтом, а й літературним. Звісно, єдиний справжній фронт у нас тримають військові. Зрештою, грошова винагорода фінансованої з бюджету премії – це не більше місячного заробітку середнього спеціаліста місцевої ради. Це не ті гроші, які зроблять погоду в фінансуванні соціальних і комунальних питань чи сприянні обороні країни. Але ж на відзнаки і премії за літературну творчість можна залучати гранти, кошти неурядових організацій.

 – 15 червня 1934 року в Харкові зібрався перший з’їзд українських радянських письменників, щоб об’єднати в одну організацію тих, кого ще не арештували, не викликали на допит як свідків. Пригадується із передсмертної записки Хвильового 1933 року: «Арешт Ялового – це розстріл нашої генерації». Існує навіть червоний оксамитовий прапор з вишитими словами «Перший з’їзд українських радянських письменників». Його знайшли у підвалі під залишками вугілля в нинішньому харківському будинку письменників, у якому й ви, пане Михайле, бували, читали свої твори. І ви, і я належимо до НСПУ. Багато хто з неї виходить, не бачить перспективи, називає «сталінським літколгоспом». Ви в цій організації продовжуєте залишатися, бачите можливість її оновлення?

– 90 років тому, так? За совка на моїй пам’яті, та й донедавна за часів нашої незалежності, вважалося: називатися письменниками мають право лише члени СПУ (потім НСПУ). Тому й багато літераторів ставили собі за мету членство в загальноукраїнській письменницькій спілці, якій надано статус Національної. Не хочу принижувати тих, хто виходить із організації, навіть продовжуючи творити, але. Запитання «Що дала мені спілка?» – це майже те ж «Що дала мені Україна?». Тільки в Україні ми народилися, і саме цією ойкуменою, її минувшиною і здобутками формується наша ідентичність у світі. Тобто, Україна дала тобі тебе самого. А у спілку ми вступили теж значною мірою для самоідентифікації своєї як письменників-професіоналів. 

Професіоналізм свій треба підтверджувати, і тут самого членства мало. Я вже згадав про недолугість НСПУ на даному етапі. Та й не воює зараз Спілка! Національна творча спілка воюючої країни не воює. Так, керівники упорядковують якісь там збірки-міжсобойчики своїх рефлексій на війну, не цікавлячись долею своїх членів-фронтовиків. Попри те це досі Національна спілка. 

Вона давно не «літколгосп» у сенсі ідеологічно-колективної цензури. Українська Національна за статусом-ознакою. Простіше з неї вийти, але від того нічого не зміниться. Залишитися, щоб перетворити НСПУ на Національну творчу дієву структуру – це мета, варта мета. Якщо згадати внесок Спілки письменників України у відновлення нашої Незалежности, то я радив би прикусити язика тим, у кого відносно НСПУ на ньому крутиться епітет «сталінська».

– Військові письменники. Це визначення уже 10 років – реалії України. Ви були учасником львівського форуму військових письменників. Які головні враження? Щось було неочікуване?

–  Очікувань було більше, але то завжди так. Чимало запрошених і зголошених до участі віднікувались: який я, мовляв, військовий письменник чи яка з мене військова письменниця? Вразило троє авторок книг, що впорядкували і видали твори своїх загиблих синів чи написали книги про народжених і вихованих ними героїв. Одна з них висло

Сам форум уже вшосте проводився на базі обласної бібліотеки для молоді імені Романа Іваничука і відбувався у трикутнику «Бібліотека – Письменник – Читач». Звісно, час йому множитися кутами за рахунок видавництв і тієї ж НСПУ, але… Ми вже цю тему зачепили. Враження від форуму – наче збагатився. Привіз відтіля книжок, авторидружиною, якісь дарували одне одному. Мотивуючі знайомства з Олегом Бородаєм, Олександром Лисаком, Лідією Ільків, Оленою Лотоцькою, Людмилою Охріменко, творчим дуетом Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова, приємно було зустріти знайомого раніше Сергія Пантюка.

Випало потрапити до Червонограда на річці Західний Буг, що прямує в Балтійське море. Мені, народженому на берегах Бугу Південного, що плине в море Чорне.

– Роздивлялася фотозвіт із вечора Лицарської поезії у Львові, де були й харківці-фронтовики Олег Бородай, Олександр Лисак. Ваше фото з мечем дуже ефектне. Вам, бойовому медику, доводилося застосовувати зброю, щоб захиститися, врятувати поранених?

– Завжди готовий до цього, і якби служив у стрілецькому підрозділі, то доводилося б це робити не раз. Будні свого артилерійського підрозділу в танковій бригаді я фрагментами описав у книжці «Синдром відкладеного життя». Ми виконуємо бойові завдання на десяток-другий кілометрів дистанційовано від «нуля».

– Чи був у Вас хоч один випадок, що змушені були надати допомогу ворогу? Не від жалю до нього, а тому, що він – «обмінний матеріал» для порятунку наших бійців, захоплених у полон?

– Та й передбачено це Женевською конвенцією про поводження із військовополоненими. Ні, не доводилося через відсутність прямого контакту з ворогом. Хоча інколи випадає розглядати окупантів навіть в обличчя, коли на КП дивлюся відео з розвідувальних дронів, коли працюють аеророзвідники моєї батареї.

– Почитайте, будь ласка, кілька віршів із Вашої нової збірки «Калібри любови» (можна з коментарями, якщо вони будуть потрібні – про обставини написання, окремі образи, які «підказала» війна).

– Охоче. Ось перший вірш зі збірки.

Засів

 Все буде Україна. З нами чи без нас. Ми тут залишимось, як скіфи і трипільці. Все переложе плугатар всевишній – час, зійдемо – Бог довірив сіять українцям. Зростемо у неменшій славі, ніж вони – предтечі наші – ковалі плугів і зброї. У нас, як шаблі з кіс, клепаються стволи, коли ми землю рідну засіваємо собою.

Напевно, у вас виникне враження, що вірш не закінчений. І у мене таке відчуття. Хоча на війні намагаюсь нічого не відкладати, але цей вірш допишу з перемогою. Наступний вірш не потребує довершення.

Ми досі не стомились од війни. Лиш піт лицем наводить камуфляжі, і жалять совість напади вини за дні, коли рашистів мало ляже. Лише у берцях ноги, як сморжі, хребет в корсеті броника волає, й волосся ковилою на межі смертельній, що гадюкою вихляє. Вся втома заряджається у лють супроти зайд – ґвалтівників, вандалів, й немов боєкомплекти подають свій дух нам козаки зо сивих далей. Від нас уже зморилася війна – крадеться перемовними торгами. Московська пластилінова броня горить під звуки наших арторгáнів. Не доведи упасти од війни! Нехай там що виспівують кумири, не дай нам Бог вини перед дітьми: томитись од нав’язаного миру.

Куля

Побачив кулю, що мене вбива. То мов курсором закривають файли… – Нічого особистого. Війна, – немов про пору дня вона сказала. – Мені на ній однаково, дурній, де справедливість, на чиєму боці. В один кінець присуджено мені, не переймаюсь виживанням зовсім. «Вона живе допоки смерть несе, – подумалось у хвильку помирання. – А я, боєць, хіба не тим же є, зарядженим на знищення й карання?» У мене теж квиток в один кінець… Лише б талан до станції прибути в обоймі загартованих сердець – в строю бригади або розвідгрупи. Лиш не чекаємо, коли посварять нас, аби залити страхом сміх дитячий. Війна – не зоряний, а дикий час, хай навіть героїзмом нас позначить.

 Трішки про вічне. З практики сучасної війни середньовічні фортеці не можуть прихистити, не зупиняють противника. Але споглядаючи їх ми шануємо стійкість тих, хто боронив нашу землю дуже давно. От наприклад упізнавана фортеця над річкою Смотрич у Кам’янці-Подільському.

Смотрителька над Смотричем

Вінок на камені над проточчю омеги – уплетено у мури одинадцять веж – стоїть смотрителька безсонним оберегом, порозпускавши покоління пильних стеж. Зостались поруч певні, інші повтікали. Бурштин семи культур у пам’яті густій: якась позначилась первісним духом кави, якісь – мистецтвом лити кров по стрім’ю стін. З обох поверхонь їх – автографи героїв. З обох площин є рідні і з обох чужі. О, хто цю пам’ять, хто по-своєму не кроїв!? Наїби, війти, бургомістри і князі... Та все одно вилунює так незникомо фортеці дух твердий над Смотричем в’юнким. І не продати на торгах його нікому, бо як трофей він не осилений ніким. І знову про вічне. Крихке і ніжне, але міцніше від фортець. А я тобі – серпневий зорепад. Бажай і мрій, не стримуйся, загадуй. Зайдусь космічним златом випадать, аби явою золотів твій задум. Хай не явою – лиш передчуттям, штрихами примхи, потягу простого… Жертовно астероїдним тертям сплавлятиму метал хотіння твого. Для тебе я займистий листопад – твоїх ясних зажур каталізатор. Устелю шлях твій барвами принад, намарити які та не сказати. І не кажи. Всміхнись і промовчи про найжаданіше і сокровенне. У мене сто й півтисячі причин вгадати все, чим повні в тебе вени. Я задля тебе – ніжний снігопад. Вважай мене банальним літокрадом, мільярдами сніжинок-зоренят зітчу весні сорочку ліпше шовкопрядів. Пелюстками цвітіння засніжиш, й самому час загадувать, направду. А хочу я лише тобою жить. Хай снігом, падолистом, зорепадом.

Виставка графіки переселенця Миколи Склярова з Лисичанська Луганської області  у відділі мистецтв Хмельницької  обласної універсальної  наукової бібліотеки збіглася з відпусткою Михайла Цимбалюка. Разом з іншими письменниками Хмельницького він оглянув експозицію і придбав на згадку роботу з човнами посеред заплави. Можливо, ті човни  нагадали про мирні подорожі Південним Бугом, про власну книжку «Весла – на воду», а тепер чекають на нього вдома.  

«Бо стаєм без любові дрібними, на плаву не тримаємось в повенях».