Будапештський Меморандум — документ, який допоможе розорити росію

Анатолій Тарасенко впевнений — розчарування значної частини українського суспільства в Будапештському Меморандумі — це наслідок недостатнього розуміння сутності цього міжнародного документу значною масою політиків, юристів, громадських активістів, причому не тільки в Україні. Адже цей документ дає багато можливостей, які досі Україною не реалізовані та не витребувані. Юрист пояснює:

— Сам цей Меморандум є унікальною в світовій практиці міжнародною угодою. Одна з найсильніших на той момент ядерних держав, Україна, яка мала потенціал надпотужної зброї більший, ніж, наприклад, Франція та Британія разом узяті, добровільно зреклася його в обмін на гарантії безпеки з боку країн-підписантів. Тобто ми віддаємо зброю, а вони зобов’язуються захищати нас від будь-яких агресорів. Меморандум не має шляхів до розірвання, тобто, там не прописана можливість відмови сторін від взятих на себе обов’язків. Отже, якщо Меморандум скасовується його підписантами, має відбутися повернення до того стану, який був на момент його підписання — тобто Україні мають повернути ядерну зброю, а сторони тоді не матимуть перед нею жодних обов’язків з забезпечення безпеки та захисту. 

— А як ви, як юрист, оцінюєте Будапештський Меморандум сьогодні?

— Це — дуже складне питання. Адже мають значення не тільки ті декілька статей, які зазначені в цьому досить лаконічному документі, але й ті історичні події, які йому передували. Цей документ був дійсно найнеочікуванішим договором у світі, адже ця міжнародна угода відкрила нову еру в житті людства, бо всі країни побачили, як одна з наймогутніших країн планети сама від своєї зброї відмовляється. Це був приклад для всіх інших народів. І тому під цим документом підписалися у 1994 році усі найвпливовіші та найсильніші на той момент країни світу. І, перш за все, дві на той час великі держави — це США та вже розвалений на той момент радянський союз в особі президента рф. Адже всі розуміли, що, незважаючи на розвал колишнього срср «кнопки» ядерних пусків все одно значною мірою знаходилися в москві. Яким було ставлення світу до Будапештського Меморандуму в той історичний момент? Приблизно таке саме, як зараз. Бо тоді і суспільство в Україні, і американці, і європейці вважали, що для того, щоб не було війни, потрібно не роззброюватися, а, навпаки, озброюватися, щоб в подальшому тебе ніхто не міг атакувати. І в ті часи частина українського суспільства казала, що неможна віддавати ядерну зброю, що неможна нехтувати власною безпекою. Але в ті роки громадяни України боялися, що на них нападуть… США або Великобританія (бо це була ще пострадянська Україна), ось чого вони боялися насправді. Саме тому був такий спротив позбавлення ядерної зброї. І саме тому ядерна зброя України була передана російській федерації. Це те, що ніхто не хоче згадувати, адже якби в ті роки хтось справді розумів існуючі ризики, українська ядерна зброя була б передана, наприклад, Великобританії. Або Франції, як ядерній державі, які справді стали гарантами нашої безпеки від агресії. Але зброю отримала та країна, яка була у всіх сенсах поруч з Україною. Отже, першим інтересантом цієї угоди були не США, не Китай, а саме рф. Україна позбавилась ядерної зброї, як від тягаря, а рф придбала собі додаткову ядерну зброю, ставши ще сильнішою, адже тисячі людей вважали, що саме вона підтримує Україну. Це була величезна перемога прогресу, перемога тих сил, які вірили, що позбавлення від ядерної зброї зробить світ кращим. Це був акт міжнародного співробітництва. І, в кінці кінців, єднання України з цивілізованим світом, що зараз нам постійно допомагає. І це була велика помилка, бо Україна сподівалася на захист і допомогу з боку тієї країни, яка в кінці кінців сама атакувала нашу державу.

Анатолій Тарасенко впевнений, що задум про напад на нашу державу рф мала давно, і почала готуватися до цієї війни ледь не одразу ж після підписання Будапештського Меморандуму:

— Тоді, в 1994 році, розпочалася найпідступніша і найуспішніша інформаційна операція рф, метою якої було знецінення Будапештського Меморандуму в очах самих українців. Причому їм це вдалося зробити не тільки серед проросійських українців, але й серед самих патріотичних проукраїнських українців. Було сказано про те, що цей меморандум підписали не ті, не там і не так. Це була, мабуть, перша ІПСО росіян, і вона була успішна. Головна ідея — ви там в Україні усі такі, готові за якийсь папірець, за нашу гарантію — віддати ядерну зброю. Ще одна частина цієї кампанії — це американці управляли Україною і змусили вас віддати зброю. Зрозуміло, що все це маячня, і якщо б дійсно цим процесом управляли американці, вони ніколи б не віддали ядерні боєголовки росії. Але ж думають критично одиниці. А більшість вірять у цю брехню. 

А тепер повернемось до тексту Будапештського Меморандуму. Його текст — це повторення Гельсінської угоди «Запорука миру в Європі». Треба просто прочитати цей документ, усім — і високочолим депутатам, і пихатим науковцям, і всім-всім. Там немає нічого, що могло б бути розглянуте, як військова угода. Невже хтось думає, що дві донедавна ворогуючі держави, США та рф могли підписати документ, в якому б обіцяли єдиним фронтом захищати Україну від будь-яких нападів? Навіть в казці такого не могло бути написано. Там було написано те, що є фактично міжнародним механізмом захисту нашої країни. І ось прийшов 2014 рік. І всі зааплодували цьому Меморандуму, який вже починали підзабувати. Тільки кожний по-різному. Американці аплодували йому тому, що там не було прямо написано, що вони мають миттєво вступити в війну з рф. Росіяни зааплодували, бо окрім них ніхто не може дати команду в Раді Безпеці ООН застосувати зброю проти себе, улюблених. В Україні практично всі політики зааплодували зі словами: «Ось, бачите, ми ж казали, треба було не віддавати зброю…» І це замість того, щоб його одразу ж застосовувати, цей Будапештський Меморандум. І пройшло вісім років, до 2022 року, коли всі знов поглянули на цей документ, і побачили там те, що кожен собі хотів побачити…

— Як це може бути?

— Дуже просто. США сказали: «А давайте зберемося на нараду щодо Будапештського Меморандуму!» Українці підтримали цю ідею. Росіяни відмовилися. Один з гарантів відмовився від своїх гарантій. І пройшло майже два роки і тільки тепер у США прийнятий закон про виконання Америкою Будапештського Меморандуму.  Цей закон показав всьому світу, яке значення має цей міжнародний документ. А в Законі цьому сказано, що США має застосувати до держави-агресорки одну безумовну так би мовити санкцію — конфіскацію майна, конфіскацію активів. І це, на мій погляд, дуже розумний та єдино правильний висновок американських юристів, що працювали над цим законом. Не кидати бомбу на москву, — це нічого не дасть. Бо є така організація, як ООН, де буде гарантовано поставлено вето на будь-які рішення щодо такого силового впливу на рф. І США показали приклад всьому світу, що є більш дієві методи впливу, а саме — розорення країни-агресорки через вилучення усіх її активів по всьому світу на користь України. І назва цього американського закону є досить символічною: «Акт ХХІ століття про мир через силу».

— Вже після підписання Будапештського Меморандуму до нього приєдналась ще одна важлива країна — Китай. Тобто ніхто цю державу не тягнув, вона сама прийшла і сказала, додайте нас, ми також хочемо гарантувати безпеку Україні. Але сьогодні Китай більше підтримує рф, ніж Україну, яка потерпає від агресії. Чи існують якісь юридичні важелі впливу на Китай, з вашого погляду?

— Так, дійсно, позиція Китаю сьогодні є більш проросійською, ніж проукраїнською, і це очевидно. Виникає просте питання, як так сталося, що країна, яка добровільно стала підписантом такого документу, за тридцять років так змінила свою позицію. Я нагадаю трішки історії. Китай приєднався до Будапештського Меморандуму через добу після його підписання. Це було щось на кшталт ревнощів, мовляв, чому нас не запросили, ми теж хочемо взяти участь у цьому історичному процесі. Зазвичай Китай десятиріччями обдумує, обмірковує той чи інший політичний крок, це така культура великого народу. Керівництво КНР майже вперше в історії прийняло доленосне рішення так швидко. І ще один факт: на момент підписання Меморандуму Україна за кількістю ядерного озброєння була значно сильнішою за Китай. І добровільно позбавилася від своєї зброї! Китай і зараз намагається зіграти якусь роль в цих історичних подіях, запропонувати якийсь свій план миру, тощо. Але обов’язки, які добровільно взяв на себе Китай, підписавши Меморандум, не виконуються. І про це йому треба нагадати. І задача України та США не стільки змусити Китай виконати свої обов’язки по Будапештському Меморандуму, а показати, як це можна робити. Адже в Законі США розроблені усі важелі впливу на ті країни, які не будуть підтримувати Україну в межах міжнародних угод. Там передбачені санкції, які зовсім не потрібні Китаю. Отже, є можливості добитися від КНР участі у цих процесах на користь України.

— Коли ви кажете про те, що росію, як країну-агресора, треба розорити, що змусить її зупинити війну, ви маєте на увазі тільки заморожені російські активи в американських та європейських банках, чи якісь інші активи також? Адже росіяни вже усвідомили втрату цих коштів і не дуже переймаються, схоже, цим питанням? Що про це каже Меморандум?

— Будапештський Меморандум не дає відповіді на запитання, як це робити та які кошти вилучати. Але відповідь на це дасть судова практика. Ще не існуюча практика. 

Отже, виконавці Будапештського меморандуму, а також ті інституції і країни, які мали б сьогодні приєднатися до цього документу, можуть починати працювати над цим вже сьогодні. І мова йде не тільки про активи держави-терориста рф, які не так важко вирахувати та вилучити. Мова йде про афілійованих агентів цієї держави. Наприклад, її пропагандистів, розвідників, представників тощо. Ми знаємо про вілли різноманітних злочинців рф у Європі, про їхні рахунки в банках та яхти. Все це має бути вилучене, а кошти — передані Україні на відшкодування шкоди, до якої причетна російська федерація. І цей механізм має бути застосований сьогодні, а не після Перемоги чи колись там потім. І цей механізм може бути застосований не тільки безпосередньо до путінського режиму, але й для його подільників — Ірану, який поставляє «Шахеди», якими потім руйнуються українські будинки, КНДР, який передає рашистам ракети (а тепер ще й солдат), Білорусі, з землі якої злітали літаки для бомбардування України та заходили загарбники для захоплення столиці нашої держави. А ще кошти держави-агресорки потрібно пошукати в Китаї, в Індії і інших країнах, які мають бути теж зацікавлені в такому вилученні, щоб не потрапити під санкції за зберігання подібних активів. 

— Меморандум — Будапештський, Будапешт — столиця Угорщини, а лідер цієї країни Орбан відомий своєю пропутінською політикою. Чи не може це завадити відродженню процесу розширення Будапештського Меморандуму, про який ви щойно сказали?

— У нас є специфічне ставлення до Орбана, і воно є для всіх знову ж таки очевидним. Є риторичне питання, невже ця європейська країна забула, що було з нею у 1968 році, невже вона не пам’ятає жахи радянщини? Орбан — це виняток із правила, та прикра реальність, яка показує, наскільки важливо йти запропонованим шляхом. Бо немає сумнівів в тому, що Угорщина пам’ятає ті страшні історичні події. І що Орбаном і ще декількома європейськими політиками, які вписуються за росію, керує не стільки прагматичний інтерес, скільки страх. Страх перед росією, як безжальним вбивцею кількох поколінь в різних країнах. І якщо вони будуть бачити, що колишній світовий монстр — росія — розіп’ята санкціями та приперта судовими позовами, які посилаються на Будапештський Меморандум, і вже не є загрозою для світу  —   я впевнений, вони одразу ж приєднаються до світової спільноти і самі почнуть арештовувати рахунки та активи росії та росіян на своїй території. Бо ті стосунки, які тримаються на страху, легко трансформуються в ненависть та зневагу, коли страх випаровується…

— Багато людей схочуть долучитися до вашого руху. І ідея подачі позовів на рф щодо відшкодування шкоди уже зараз, не очікуючи кінця війни, теж багатьом до вподоби. Як і кому краще до вас приєднуватися? Чи подавати людині окремий позов, чи краще долучатися до вже існуючих ваших? Це може бути пересічна людина, чи краще, щоб була людина зі статками, щоб мати фінанси на судові витрати?

— Наша громадська організація зверталася до різних організацій, різних людей, різних інституцій в нашій країні. І ми бачимо те, що нас шокує: вони дуже часто не хочуть судитися з російською федерацією. 

Наприклад, ми звертались до керівників усіх вишів Харкова, які зазнали ворожих ударів і мають колосальні збитки через це. «Ви постраждали?» — питаємо. «Так, у нас зруйноване одне приміщення, в нас зруйноване друге приміщення…» — відповідають. І ми пропонуємо: «А давайте ви підпишете позов до рф щодо відшкодування нанесеної моральної шкоди, як це зробила, наприклад, Національна академія правових наук України, приміщення Президії якої на вулиці Григорія Сковороди було зруйноване у Харкові?» І відповідь: — «Ні, ми цього робити не будемо! Ми прийняли колективне рішення…» 

Ми звертаємось до відомих людей, до постраждалих від агресії родин, до відомих підприємців, які втратили частину своїх статків. І там теж чуємо: «Ні». Це нелогічно і незрозуміло на перший погляд, адже кожна відсуджена сьогодні у ворога гривня піде не на придбання рашистами бомб та снарядів, щоб бити по нашій країні, а, навпаки, на потреби України. Та мені відомі численні факти, коли керівники кажуть своїм підлеглим про подачу в суд на рф: «Не треба цього робити! Забороняю!» Уявляєте? Ми йдемо в Європу і просимо допомоги, в тому числі фінансової, і не йдемо до суду вимагати своїх, гарантованих міжнародним законодавством грошей. Грошей, значна частина яких вже заарештована. І щоб отримати ці гроші, такі необхідні для нашої оборони, ми маємо витребувати їх через судові позови, і, з іншого боку, прийняти закон на кшталт американського.  

Годі й казати, що робота з депутатами різних рівнів у цьому напрямку теж поки не дає результатів, вони не розуміють важливість такого закону, а, якщо відверто, просто саботують його прийняття, але ми не здаємося і продовжуємо свою місію. 

Щодо конкретних позовів, юристи нашої організації підготували консолідовану позовну заяву та подали її від імені Громадської організації «ДрукАрмія», яка відома своєю масштабною допомогою ЗСУ. У цій позовній заяві ми вимагаємо відшкодувати нанесену країною-агресоркою моральну шкоду від росії, білорусі, ірану та кореї, а гарантами цієї виплати викликаємо до суду країни-підписанти Будапештського Меморандуму як третіх осіб на стороні позивача. Наразі цей позов розглядає Печерський районний суд міста Києва. Це, так би мовити, пілотний проект, а далі було б добре, якби таких позовів виникли навіть не сотня, а тисячі. Сотні тисяч. Тоді це реально призведе до фатальних наслідків для рф. Цей позов унікальний хоча б тим, що сума компенсації моральної шкоди має 37 знаків, тобто усіх заарештованих активів рф не вистачить на цю виплату. Я думаю, що по ходу суду виникнуть додаткові клопотання про відшкодування моральної шкоди ще деяким постраждалим. Наприклад, вам. Я особисто вважаю, що ті люди, які не заявляють зараз своїх претензій на відшкодування шкоди від росії, позбавляють себе такого права в майбутньому, бо в подальшому залишкам цієї недокраїні просто нічим буде відшкодовувати якісь компенсації…

— Сама ідея відшкодування моральної шкоди ні в кого не викликає сумнівів. Але як оцінити таку шкоду, скажімо, як оцінити смерть рідних людей через дії рашистів? Наругу над могилами, яку вчиняли в багатьох населених пунктах окупанти? Як уніфікувати цю шкоду, щоб не вийшло так, що один згодиться на мільйон доларів, а інших буде вимагати трьох мільйонів, і все на цьому загальмується, і суди тягнутимуться до потопа?

— Ви праві, так може бути, тим більше, що сучасна українська судова система досі спадкує багато чого з радянської. Суди дуже корумповані. Значна кількість тих, хто сьогодні подає до суду, в результаті незадоволені рішеннями судів. Але іншого шляху не існує. Якщо це буде відбуватися без громадського контролю, публічності та відкритості, хтось тут або за межами нашої держави наб’є собі доларами кишені на багато поколінь вперед. Або це буде якась рівна післявоєнна компенсація по тисячі гривень усім, незважаючи на те, яку шкоду тобі було нанесено рашистами. І жертви будуть плюватися від цієї компенсації, адже вона не буде ані справедливою, ані адекватною, ані співставною тим страшним наслідкам війни, які відчули на собі родини, окремі громадяни, цілі громади. Отже, немає альтернативи судовому витребуванню відшкодування шкоди, тобто механізму, який існує і має бути застосований. Ніякого «доброго чаклуна», який прилетить та усім по справедливості роздасть гроші, не буде. Треба битися за свої права в судах. І розуміти при цьому, що тим самим ви одночасно ще й наближаєте нашу Перемогу. І компенсації за загиблих родичів, за вбитих, закатованих дітей, батьків, дружин або чоловіків, не можуть бути адекватними, адже життя людське є безцінним. Але ми маємо застосувати і цей механізм — механізм фінансової сатисфакції жертвам агресії. І вже зараз. Нам не треба чекати захоплення москви, треба діяти вже сьогодні. А відсуджені таким чином гроші громадяни мають частково витратити на свої потреби, а більшу частину відправити на придбання всього, що потрібно на фронті — мавіки, дрони, прилади нічного бачення і таке інше. Щоб ворог був переможений за його ж кошти. Щоб подальші бойові дії рашистам було вчиняти не вигідно, адже відшкодувань стане не симетрично більше!

Адвокат переконаний, що ми живемо в історичну епоху, бо створюється механізм, який зробить подальші війни безглуздими для будь-якого агресора. Він каже: 

— Повернемося до нещодавно прийнятого США «Акту ХХІ сторіччя про мир через силу» і давайте подумаємо, яку силу американські законодавці мали на увазі. Ракети? Авіаносці, яких достатньо у цієї країни? Ні! Мир через силу досягається негайною конфіскацією активів країни-агресора. Це не сила снарядів, це сила економік світу, це сила гуманності, сила людського розуму, сила права.

— Зараз здебільшого у виступах юристів, представників уряду, мова йде про компенсації щодо родин цивільних загиблих. Але ж на війні гинуть наші військові, представники ЗСУ, добровольчих підрозділів. Їхня смерть так само спричиняє моральну шкоду їхнім рідним. Чи мають такі родини, на вашу думку, право на подання подібного позову про відшкодування? Адже матері однаково боляче, була її вбита рашистами дитина військовою, чи цивільною…

— Це питання — технічне. Це питання для фахівців у галузі міжнародного права. Мені подобається фраза одного відомого блогера: «У 2022 році, у лютому місяці закінчилося міжнародне право». Бо більше міжнародне право в його первісному вигляді не існує і більше ніколи не буде існувати. Звісно, це жах, адже ми звикли до іншого. Але якщо ми говоримо про справедливість, в даному випадку загиблий військовослужбовець Збройних Сил України є такою самою жертвою агресії рф, як і цивільний громадянин. Навіть якщо він загинув на території Курської області. Ми далеко зайдемо, якщо почнемо розділяти, це комбатант чи не комбатант. Чому цей чоловік став комбатантом, за власної ініціативи, чи через акт агресії рашистів? Отже, за смерть цього комбатанта має нести відповідальність той, хто напав на нашу державу. Російська федерація, як найбільший шулер планети, то каже, що норми міжнародного права не діють, то посилається на норми міжнародного права. Коли в Радбезі ООН росія накладає чергове вето, нєбєнзя каже: «Ми діємо в межах міжнародного права!» А коли розстрілюють наших військовослужбовців — волають зворотне, мовляв там не діють норми міжнародного права. Це — шарлатанство. Ми цим підходом користуватися не будемо, ми будемо користуватися загальнолюдським поняттям справедливості. І будемо вимагати компенсації за все, що вони вчинили, починаючи від викрадення дітей і закінчуючи кожним пострілом, який вони зробили в Україні з 2014 року.

— Хтось з наших читачів захоче приєднатися до цієї ідеї і подати до суду з вимогою компенсації нанесеної рф шкоди. Як ви порадите краще поступити? Знайти юриста-захисника чи звернутися до якихось громадських рухів?

— Питання залучення юристів наразі утопічне, адже від агресії рф постраждало стільки громадян України, які знаходяться наразі як в Україні, так і за її межами, що всіх адвокатів світу не вистачить, щоб захищати в суді інтереси кожного постраждалого. Але в Україні є механізми, які дозволяють нам не турбуватися про цю проблему взагалі. Адже у нас закон передбачає дистанційні провадження та участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції. Це дає можливість не чекати приїзду представника США або Великобританії чи Франції до суду Печерського району Києва, а проводити суд за участі представників цих вельмишановних держав у режимі відеоконференції. І будь-якого громадянина України може представляти будь-який юрист дистанційно, при цьому він може знаходитися у будь-якому місці планети. Таким чином, знайдеться робота і для адвокатів громадських організацій та рухів, і для приватних юристів, і для юристів міжнародних організацій, які візьмуться допомагати українцям у цій важливій для всього світу справі. Розоримо рашу!

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм