Будянська практикантка видала свою книжку про долі українок в Індії

Найперша виробнича практика в житті Марини була пов’язана з Будянським фаянсовим заводом під Харковом. Перші випробування робітничою зміною. Перше зачудування від того, що на твоїх очах народжується ніби й простий, але  такий свій, з крученими паничами або вишнями-черешнями  масовий український посуд. Ось на таку практику потрапила  вона студенткою технікуму. Далі вища освіта і зустріч із судженим, студентом із Індії, майбутнім медиком. Казали в давнину, що того, хто судився, конем не об’їдеш.

Більше 20 років для Марини природніше зустріти слона, аніж коня на індійських дорогах.

Марина віршує, пише тексти пісень, які охоче співають українки різних країн.

«Так далеко коні занесли

Через гори, ріки і поля.

Стелить в мріях квітів кольори

Доля неприборкана моя».

Цими рядками Марина Акрам відкриває свою книжку прози. І додає ніби своєрідний епіграф слова індійської пісні:

«Серце віддала, що я наробила!

Стала бідолашною».

Бечарі й перекладається як бідолашна. Реальні історії, хіба що змінені імена чи деякі обставини. Хоча обкладинка виконана в сірих тонах, то швидше не колір смутку, а пил доріг, які привели українок за коханням до такої іншої, аніж рідна країна, Індії. Читала й забувала про сирени – з таким гумором, дотепністю й соковитим реалізмом описала авторка традиції, родинне життя українсько-індійських пар.

«Моє шоколадне щастя!»  –  так пише українка про свого коханого. Вона  давно навчилася носити сарі й готувати національні страви своєї другої батьківщини. Але спекти власноруч Київський торт чи наліпити вареників – будь ласка!

Непосидючість Марини, неможливість для неї замкнутися в побуті підкреслює і такий факт. В Індії, де дуже популярні напівказкові фільми з неземними пристрастями, Марина захотіла спробувати себе в акторській професії. І вона таки зіграла епізодичну роль журналістки. Знімалася, маскуючи розстебнутим піджачком свою вагітність. Можливо, Боллівуд втратив українську зірку? Але народження дітей, облаштування дому в Делі, були тоді для жінки важливішими.

Тепер вона охоче відвідує й  описує кінопрем’єри українських фільмів, які організовує для діаспори Посольство України. Марина, коли сини підросли,  активніше долучилася до громадської роботи. Причому на міжнародному рівні. Полетіти до Європи чи Канади на важливий конгрес чи іншу подію для неї не є чимось виснажливим чи в умовах війни росії проти України навіть небезпечним.

Активну участь Марина брала і в онлайн-проєкті “Жінка в дипломатії в час війни. Як протистояти російській агресії на “дипломатичному фронті”?” Захід передбачав цикл лекцій-обговорень “Жінка в дипломатії: виклик чи місія?”, який є частиною реалізації проєкту Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин “Жіноче обличчя дипломатії” (авторка і кураторка – докторка історичних наук, професорка Ірина Матяш).

Одна із зустрічей циклу була ніби відлунням щоденного життя українок в різних країнах, у шлюбах з іноземцями. Її назвали

"Кулінарна і культурна дипломатія: як сприяти формуванню позитивного іміджу країни через їжу і культуру?".

Ось тут ілюстративно й подамо фрагмент прози Марини Акрам.

ПОДОРОЖ У КАЗКУ. "Зніми весь мій одяг! Швидко!"

Нашій чудовій і багаточисельній індійській сімейці стало тісно.

Ні, ми й так не сиділи одне в одного на голові, але свекруня з 50-го разу таки нашептала свекрові, що в нас, молодої пари, можуть і дітки з'явитися. То ж свекри, дай їм Бог здоров'я, вирішили авансом надати майбутнім спадкоємцям житлову площу.

Мій чоловік ходив роздутий від щастя, яке перло з його очей, вух, піднімало і куйовдило його чорне волосся. Щастя перло, світячись в його чорнющих очах, звідусюди. Тим більше, що він з усіх своїх сил намагався його стримати. Німбу (nimbu), яким ми присмачуємо страви, а по-їхньому по-індійськи — це лайм, маленький зеленавий лимончик, (такий кислий, що щелепи паралізує!) — не допомагав втишити ту велику радість мати свій куток.

А про мене й говорити годі. Я літала. Я бриючим польотом орлиці розсікала повітря, роблячи якесь звичайне буденне діло. Мені в радість було прання, прибирання, змітання пилу. Мені було навіть миття унітазу в радість. Бо перед моїми замріяними очима повисла оксамитова, кольору найдорожчого французького Бордо, театральна завіса. На якій відповідно справі, яку я робила, великими золотими буквами сяяло: МІЙ посуд! МОЯ підлога! МІЙ пил! МІЙ віник! МІЙ унітаз! МОЄ!

Як завжди на допомогу в такі складні психологічні моменти приходить саме життя. Тобто, прості, скучні, тягучі, як жуйка, будні. Найняли людей будувати нам наше гніздечко. Це будівництво щодня так вгризалося у вуха, в печінку і нерви своїми звуками, що скоро вже в мізках замість радісних мрійних видінь все частіше крутилися не дуже цензурно витримані слова.

Тепер пил мені паскудив все. Я нещадно боролася з ним, а він ліз, лягав на волосся, випраний одяг, вимитий посуд і щойно вимиту підлогу. Пил завжди перемагав. Я програвала. В нашу кімнатку (поки ще на одному поверсі з батьками) двері відчинялися вранці і ввечері. А цілий день треба було мотатися і як не прати, то готувати, то наглядати за трудовим людом. Тобто найнятими будівельниками. У своїй більшості - самоучками. Як тут вони будують треба буде якось розказати окремо, бо це ціла купа історій, історійок, випадків, казусів, а інколи взагалі абсурду. Нагадайте, якось розкажу.

Ну так і йшло собі будівництво. Щось там мурувалося, щось бетоном заливалося, клався камінь і плитка. Помалу сунулося.

— Іренко, — каже чоловік якось. — А в мене ще є яка нова, або хоча б просто чиста біла сорочка? Щоб не в цій пилюці, бо маю бути на важливій зустрічі надвечір.

Як на гріх, напередодні пару однотонних сорочок відклала на прання, а що мій милий їх на дух не переносить, бо комірці його душать, наче ласо нещасного зайця, то в нас шафа забита футболками та джинсами, моїми і його, а ще сарі, сути, і всяке різне точно більше, аніж фраками і смокінгами. Смокінги в нашій шафі ще не прижилися. Сорочки теж є, але все як не картаті, так у смужку. Однотонних крім непраних - чортма.

— Коханий, — кажу. — Тобі простіше купити нову. Але, якщо маєш пару годин, то швиденько виперу, вона на сонці за 20 хвилин вже й суха буде. І зразу ж як висохне, зніму й випрасую. Вибирай. Нова, або чекаєш.

Я вже якось казала, що ми живемо далеченько від центру міста, де можна придбати порядної якості одяг. Поки туди в заторах і в тій же пилюзі, поки назад. Вийде, що до завтра сорочка точно купиться. А за 2 години може й ні.

В очах мого чоловіка на пару секунд пізніше відбився той самий точний математичний підсумок. Затим в них мелькнула паніка. Їй на зміну прийшло благання, яке він і озвучив.

— Зіронька моя, — каже, — давай краще якусь випери.

Ну хіба ж відмовиш цим оксамитовим теплим очам? Хіба ж можна без фізичного відчуття легкого вітру пережити той змах чорнющих вій? Хіба ж відмовиш солодкому, чарівному "зіронька", та ще рідною мені мовою? Я ж не кам'яна. І, зловивши щічкою поцілунок, побігла прати.

Швиденько впоралася і вивісила сушитися на даху. Там у нас природня сушка.

Треба трішки розповісти про цю благодать. Про дах. Дах по-індійськи звучить як chhaat — чхат (До речі, парасолька, слово похідне від слова дах: чхат — чхатрі з наголосом на "і". Коли я промовляю слово чхатрі, мені завжди здається, що наді мною не парасолька, а дах будинку в мініатюрі, який причеплено на паличку). Але про дах.

У Індії дах — це другий двір. Або єдиний для щасливчиків, які живуть у місті і мають свій дах. Дахи тут будують пласкі. Дах, це пісня. Це — ода. Хочеш, суши одяг на натягнутих через весь дах мотузках, суши-воруши пшеницю, перець, і все що можна сушити, бо сонця в цій країні стільки, що Антарктида стогне від заздрості. Дах це здоров'я. Поскакаєш сходами до нього вгору, з нього - вниз і вже литки аж лисніють, наповнені молодою силою. А хочеш, ходи кругами на даху, намотуй кілометри здоров'я на стержень прожитих років. Дах це солярій найприроднішого типу. Тим сучасним панам і панянкам, які викручують суглоби в пальцях, показуючи крутість (типу "Та я раз на місяць в солярій ходжу!"), такого місця для сонячних ванн ніде не знайти. А такої частоти тих ванн тим більше. Ну, хіба в Індію на тиждень туристкою приїде. Болить поперек? Пряма дорога на дах! Я так спину лікувала. Протягло якось, то об розпечені цегляні стіни за кілька днів вигріла. Дах — це ще й романтика. Вийдеш отак, як споночіє, задивишся на зірки, які наче ось зараз в долоні впадуть, — так низько зависли! знайдеш Полярну, згадаєш маму. А тут і доля твоя ніжна поряд: обійме тебе, притулиться, жарко намріє-нашепче на вушко, що хай вже ця стройка кінчиться, та й поїдемо туди, де Полярна зірка світить дужче. Повезу тебе до мами, або сама полетиш. Краса прямо, а не дах.

Так от. Свіжовипрана сорочка вже з 10 хвилин весело махала рукавами, причеплена до мотузки прищіпками. Залишалися якісь хвилини, і можна знімати та прасувати. Що ми з коханим не врахували, так це пору року. А точніше місяць року. Ще точніше, квітень. А вже зовсім точно, то не врахували Андгі.

Андгі, люди добрі, — це неймовірна, заворожуюча стихія. Це — сила, це — натиск, а інколи і священний жах. Aandhi, по-нашому читати з наголосом на "а" — це пилова буря. Чорні пилові бурі по-місцевому називають ще Калі Андгі (Kali Aandhi). Пояснювати багато не буду, бо й так всі знають про це атмосферне явище. Єдине, що — тут у нас Андгі нападає, як кобра на жабу. Блискавично. Ось тобі сонце пече, аж шкварчить все довкола, за хвилину знявся вітрюганище, підняв все, що на землі і просто неприкріплене, і поніс. Вгору, вбік, вперед, назад, кинув об землю, - все літає у темно-сіро-жовтому пиловому мареві, б'ється шифер, гримить зірвана жесть, летить чиясь дупатта (жіночий тонкий шарф від індійського вбрання) і все — за вітром у безвість. Сонце злякано сховалося за пиловою завісою і тільки підсвічує - позначає де верх. Тобто небо. Інколи (на велику радість і на наше щастя Андгі несе з собою короткочасний дощ. Довго в таку спеку дощ не йде. в нього кінчаються сили на підльоті до землі, і половина води з хмар пропадає намарне - випаровується і тікає назад в хмару. Оце - Андгі.

І саме того дня Андгі вирішило побешкетувати у нас на районі. Вся та орава з 10-12-ти майстрів, робітників, помічників повзали лінивими мурахами з землі на той наш дах і назад на землю. Рамеш, Самір, Дінеш, Прабгат, Джавед і ще якісь непідвладні поки-що моєму язикові імена повільно (для мене повільно, а для них швидко) моталися то вгору, то вниз. Носилися на їх головах у пласких тазах розчин, цегла, тяглися вручну жердини, підіймалося мотузяччям попри стіну важке каміння і ще там яке залізяччя, словом робота рівномірно собі робилася. Мабуть так і Єгипетські піраміди будувалися. Все вручну, половина — на коліні.

І тут враз — Андгі! Налетів і вже рве сорочку з мотузки! І насунуло таку важезну хмару, наче вагітну, що ось-ось вже й розродиться дощем, сизу і на пів-неба широку.

— Боже!!!! — схопилася я за серце. А що було не дуже зручно хапатися, то перекинула руки вище і вхопилася за голову.

— Сорочка! Коханий!! Зустріч!!! Андгі!!!!

Мій чоловік в розпачі заломлював руки у ванній кімнаті — підступний Андгі завдав йому сильного психологічного стресу і виріс в його очах у нездоланну загрозу. А що він саме готувався до тої своєї важливої зустрічі і був у чому мама його колись народила, то бігти за нещасною сорочкою не міг.

І тут я на адреналіні з усієї сили видала набір вивчених мною слів на мові гінді. На свою голову.

— Рамееееш, Рамеееееш!!!!, — кричу з усієї сили роботязі, який саме хвилинами раніше здерся на дах з десятком цеглин на голові, — Ме́ре са́ре капре́ ута́рдо! Джалді́ се! (Рамеш, Рамеш! Зніми весь мій одяг! Швидко!)

Мене чули мабуть на аж сусідній вулиці. І тут я на секунду оніміла. Бо зрозуміла — я щось не те кажу. Тобто, те. Але — не так.

Мене обсипало гарячими жаринами сорому з голови до ніг. Добре, що мій коханий був у ванній кімнаті. В нього там вода, кран і душ. І відро. Як потім він сказав, він те відро води зразу й вилив на себе після моїх криків. Видно, його теж жаринами засипало.

Виправляю ситуацію і кричу ще дужче, щоб перекричати грім і вітрюган, і хоч якось реабілітуватися перед сусідами:

— Чха́ат пар паре́ геееее!!!! ( На дахууууу!)

Боже мій. Я довго ще потім приходила в себе.

Всі чоловіки навколо мабуть люто заздрили Ракешу. А жінки кусали собі лікті.

Про це моє "зніми весь мій одяг" ще кілька днів згадувало і сміялося все село. Ми з чоловіком старалися сидіти за зачиненими дверима, коли він був не на роботі, і куди він з якоюсь дикуватою радістю зривався щоранку так, наче там його чекала мамина цицька, а не робота. Бо коли один з нас виходив, добрі родичі впритул розстрілювали нас жартами.

Вечорами ми робили вдвох вилазки, як народ порозходиться до своїх телевізорів: один на чатах, другий - в холодильник. Чоловік хапав все, що міг донести в пелені футболки і мчав підстреленим зайцем назад до мене, припадаючи на кожному кроці, бо все, що він напхав у футболку хотіло звідти вивалитися і кренило його то в один бік, то в інший.

Ми провели незабутній, просто неймовірний, солодкий, прямо тобі медовий тиждень.

Ну так. Тепер ми чекаємо спадкоємця. Який вже зараз радує нас авансом.

Авторка пояснила: «Ім'я головної героїні змінено. В основу історії лягла розповідь моєї подруги про мовний конфуз, за що я їй безмежно вдячна».  

Ось тут час привітати Марину Акрам з ювілеєм і пообіцяти вже наступного місяця розповідь, чи вдалося  той ювілей відзначити разом із чоловіком у тих місцях, де вони познайомилися.