Читати про геноцид голодом польською, дописати поетичну посвяту бабусі і помолитися в храмі

Українки за кордоном згадують свої особисті історії під роковини пам’яті убитих голодом на багатющих родючих землях 1930-х років. Процитую тих, хто до лютого 2022 року жив на Салтівці в Харкові. Постійні читачі  сайту «Громада. груп» і слухачі подкасту «Градусник» уже зустрічали ці імена літераторок. Тепер їхні тимчасові адреси у Польщі і Німеччині. Люцина Хворост (Варшава) і Наталія Грайворонська (Котбус, земля Брандеорбург, схід ФРН). Також у цьому огляді є й інший континент – Австралія. Там мешкає спадкоємиця полтавського гончарського роду Пошивайлів Наталія Пошивайло-Таулер, нині віце-президентка Світового Конгресу Українців,  голова Союзу Українок штату Вікторія (Мельбурн).

 ЛЮЦИНА ХВОРОСТ: ПОЛЬСЬКИЙ ІСТОРИК ПРО ГОЛОДОМООР ЯК ЗЛУ ВОЛЮ І ГЛУПОТУ 

Саме в переддень роковин Голодомору мені випало трохи вільного часу, і я читала присвячені цій трагедії розділи книжки польського історика Пйотра Зиховича "Українці" (Piotr Zychowicz, "Ukraińcy"). (Вийшло так у мене випадково, бо, якщо чесно, я частенько забуваю про дати.) Зихович видав свою книжку у 2022 році, на хвилі посиленого інтересу, бо про українців тоді торочив увесь світ. Сам автор тоді стояв на дуже проукраїнських позиціях, нині, на жаль, перейшов на більш стримані і частково скептичні: зміну тону він, як і більшість інших польських коментаторів, пояснює невдалою зовнішньою політикою нашого Президента (та причетних) на польському напрямку.

Але менше з тим. Книжка прецікава, читається як белетристика. В ній стисло, але тямущо описані конфлікти між козацтвом і шляхтою часів І Речі Посполитої, які спричинились до фатальної помилки Хмельницького, що потягла за собою руїну України та її московське поневолення і стала початком занепаду РП.

Виразно і яскраво змальовано трагедію українсько-польської шляхти, яка стала жертвою бунтів і погромів 1917 року, ініційованих побільшовиченими російськими солдатами, що верталися з фронтів Першої світової, та, на жаль, почасти підтриманих українським селянством, яке наслухалось комуністичної пропаганди і вирішило втілити свою одвічну мрію про землю, вигнавши, а деколи й повбивавши ненависних «панів».

Є надзвичайно чесні розділи про ІІ Речі Посполитої і дискримінацію української меншини; до честі Зиховича слід сказати, що він не приховує і не применшує неправоти польської сторони. Багато сказано про Волинь, але є і про Сагринь, і про акцію «Вісла». Словом, тим, хто цікавиться польсько-українськими стосунками в історичному зрізі і причинами польських образ на українців (причини українських образ на поляків ми знаємо з власних підручників), ця книжка цілком може бути корисна.

Але вертаючись до Голодомору: Зихович змальовує його як наслідок глупоти, поєднаної зі злою волею. Глупота полягала в тому, що комуністи щиро вважали: колгоспний лад буде найефективнішим, тому всіх треба заганяти в колгоспи, а «куркулів» («кулаків»), які чинитимуть цьому опір, винищувати. Хоча саме «куркулі»  –  як найпрацьовитіші й найкмітливіші господарі  –  й забезпечували величезну аграрну ефективність України. Коли цю верству було винищено, а всіх решту загнали до колгоспів, знищивши цим природну мотивацію до праці, врожаї впали катастрофічно. І це саме тоді, коли Сталін поклав, що розраховуватиметься українськими врожаями з «капіталістичним» Заходом за закупівлі машинерії, вкрай потрібної йому для реалізації індустріальної п'ятирічки!

Але в падінні врожаїв комуністи зі Сталіним на чолі звинуватили не себе самих зі своїми економічними помилками, а... селян. І вирішили застосувати проти них максимально драконівські заходи: нальоти комуністичних активістів з обшуками, руйнуванням комор і горищ у пошуках схованого зерна тощо.

Це не покращило ситуації Сталіна з дефіцитом збіжжя, але безпосередньо спричинилося до загибелі близько 5 млн селян, з них 4 млн  –  в Україні, решта   –  в південних регіонах росії та в Казахстані (такі цифри наводить польський історик, якого цитує Люцина Хворост. -І.М.)

Позбавлені запасів, люди просто не пережили голодної зими та весни.

А де ж тут національний компонент? На думку Зиховича, він теж був присутній: сталінська влада надзвичайно боялася саме українського селянства, яке вкрай погано сприйняло колективізацію. Авжеж, десятьма роками раніше селяни тому й пішли за більшовиками, що ті обіцяли їм землю; а тепер ту саму омріяну землю в них забирають. То там, то сям вибухали вогнища протесту; за Зиховичем, вони мали радше соціальний, ніж національний характер, але комуністи при владі боялися все одно. Причому боялися вони... польсько-українського союзу. І недарма: після 1926 року, коли маршал Юзеф Пілсудський здійснив державний переворот, щоб повернутись до влади в Польщі, пілсудчики і прометеїсти взялися повертати до життя розпорошену армію УНР, щоб у зручний момент увійти в Україну і вирвати її з лап російських більшовиків (після зрадницького для нас Ризького договору 1920 року, якого Пілсудський у глибині душі не схвалював, він відійшов був у тінь, але ненадовго).

Зихович пише, що на зламі 1920-30 років військовий потенціал тодішньої Речі Посполитої був співмірний з потенціалом СРСР. На його думку, ризикнути можна було   –  увійти й спробувати врятувати від терору мільйони українців і десятки тисяч українських поляків. Але Польща не наважилася. Зихович припускає, що тут подіяла особиста травма Пілсудського: адже попереднього разу, коли він допомагав Петлюрі відбити в більшовиків Київ, за Петлюрою не надто охоче пішли самі українські селяни, і закінчилася ця авантюра боями під Варшавою  –   полякам за допомогою українців тоді ледве вдалося захистити свою столицю від червоних московитів, доля Польщі висіла на волосинці.

А вже на початку і в середині 1930-х момент для наступу було втрачено безповоротно: внаслідок індустріалізації СРСР суттєво посилив свою мілітарну потугу, а українське село, яке теоретично могло підтримати повстання, було безнадійно ослаблене і вимучене.

Я вже згадала, що Зихович аж ніяк не замовчує польських гріхів. Одним з цих гріхів, який він описує дуже детально, є зближення Польщі 1930-х років із Радянським Союзом і... цілеспрямована, навмисна змова мовчання про Голодомор. Історик дає уривок із чесного звіту польського консула в Харкові Яна Каршо-Седлевського, який писав про робітників, що приїхали на подвір'я консуляту вивозити сміття і... заходилися жадібно їсти сирі свинячі нутрощі, приготовані для дворового собаки. За такі звіти консула з центру не нагородили, а навпаки  –  висварили: мовляв, перебільшує, згущує барви, неполіткоректно висловлюється.

Зихович наводить свідчення про голодних селян, які, навіть якщо їм пощастило дістатись до великих міст, оминувши озброєні загони енкаведистів, помирали на вулицях Харкова і Києва. Це узгоджується зі свідченнями харківського поета і політв'язня Василя Борового, які у 2011 році записала я (ми з Ларисою Вировець пили в нього чай і принагідно брали інтерв'ю).

«Я бував у Харкові під час голоду, у 1933 році. Ми ходили з хлопцями на Пролетарську площу. Там крамниця була – «Коммерческий хлеб». Черга стояла день і ніч. І ми думали теж купити хліб, але дорослі люди нас із тієї черги виштовхали, нічого ми не дістали. Я бачив опухлих селян, які лежали на тротуарах. Я, пригадую, людей із черги питаю: а що ж з отими буде? І хтось мені відповів: їх увечері всіх звезуть у великий рів і закидають землею».

Ще Зихович посилається на Василя Ґроссмана   –  за походженням бердичівського єврея, російськомовного автора, який спершу здобув визнання як письменник-комуніст, викривав Голокост та інші злочини німецького нацизму на території України. Але згодом, коли він почав чесно писати про злочини комунізму теж, його тексти стали в СРСР вилучатися й заборонятися. У творі «Все тече» він описав трагедію українського Голодомору, і не було на цю тему сильнішого літературного вислову, стверджує Зихович. Я нітрохи не применшую заслуг Ґроссмана, але в цьому місці мені хочеться спитати пана Зиховича, чи він читав «Жовтого князя» Василя Барки. Або «Марію» Уласа Самчука, останні розділи. Заморожує кров у жилах.

"ГОЛОДОМОР ЦЕ НЕ ТРАГЕДЯ.  ЦЕ ВБИВСТВО". ВАСИЛЬ БАРКА

НАТАЛІЯ ГРАЙВОРОНСЬКА: Присвячую моїм рідним, що несли цю страшну правду про Голодомор все життя і мовчали про пережите.

Обидві мої бабусі Попова Серафима Василівна (с.Мантурово, Курська область) і Бітус Надія Сергіївна ( м. Вовчанськ, Харківська область,  згодом м. Харків) в останні роки свого життя мали дивну звичку: усю маленьку їжу (крихти, зернятка, сухарці, часничини чи гарбузові насіння) загортали в тоненькі смужки тканини і ховали в ліжку, в кишенях суконь, пальто, кофтах.

Може це і раніше було, та я мала цього не усвідомлювала, та якось почула від бабусі Сіми одну "страшну казку".

Почала писати 2018 і закінчила 22.11.2025

Світла пам'ять усім мученикам Голодомору 1920, 1933-1933, 1947 років

Геолінгвістичний коментар від авторки публікації

Мантурово на Курщині, звідки походить бабуся Наталії Грайворонської. Населений пункт, розташований на території українського етнічного та культурного краю Східна Слобожанщина. Одна з версій тлумачень топоніму – зв’язок із українським дієсловом «мантулити».

Словники подають  таке значення: «Багато, довго працювати де-небудь, виконувати тяжку роботу». Але вже «замантулити» як вульгаризм звучало й  на Харківщині і означало «вдарити когось»  – замантулив йому в пику.

До речі, нинішній перший заступник голоси уряду рф – Денис Мантуров може своїм прізвищем мати зв’язок через далеких предків із поселенням Мантурово на Курщині. Хоча сам чиновник народився в Мурманську в родині секретаря міському комсомолу. Ще до повномасштабного вторгнення як міністр промисловості визнавався найбагатшим в уряді рф. Але повернімося до нашої теми «Українські воєнні біженки про Голодомор. Особисте». – І.М)

 НАТАЛІЯ ГРАЙВОРОНСЬКА: "НЕМАЄ БІЛЬШОЇ БІДИ, ЯК ЗНАТИ, ЩО ТВОЯ ДИТИНА ВМИРАЄ ТИХО БЕЗ ЇДИ"

Сповідь

Сльозить свіча на підвіконні,

І небо падає дощами...

В старечій бабиній долоні

Тремтить торбинка з сухарцями.

Безликий ситець   – ні кровинки  –  

Нитки прозорі від прання...

Це зараз ледь жива хустинка   –

Тоді   –  Надія і Життя.

Тоненькі смужки   –   комусь шмаття,

Часник, квасоля, нагідки,...

В кишені ситцевого плаття

Зернинки завжди ждуть весни.

Маленьких дев'ять вузленят,

 І в кожному хлібчина:

То для сестричок і хлоп'ят   –  

 То пам'ять про родину.

* *

А я найстарша. Нас дванадцять.

Братів, дівчаток повний двір...

Бува, що діти часом сняться   –  

В очах бездонних тихий мир...

Найменший Льончик,

Далі Ліза, Мишко чубатий і Матвій.

Володька по драбині лізе,

А мама сварить: «впав - не ний!»

Село велике з спиртзаводом,

Мій батько теж там працював...

Не знаю як, а трохи згодом

На Харків речі розбирав,

Поїхав. Якось повернувся,

 Забрав мене у шостий клас.

Там є робота   –  не хвилюйся.

Росте країна   –  вчитись час!

Сестра у нього в Харків вийшла,

Були й у неї хлопчаки,

І я не стала тітці лишня,

Тепер взуття не личаки...

Вже тридцять другий йде поволі...

З братами разом й школа, й дім...

Гарує батько в пограншколі:

«Ти тільки вчися, чуєш, Сім?»

Теслує вдень, в ніч кочегарить   –  

 Надумав всю сім'ю забрать.

Сумує татко, дітьми марить,

Кімната є  –  чого чекать...

 * *

Я вчилась в школі серед лісу,

у той страшний голодний рік

Нам видавали вафлю з рису,

Окропу склянку.. Як він пік!

Якийсь солдат, мов лунь, весь лисий

Носив обіди, шкутильгав,

Лушпиння вибирав із мисок,

Робив відвар і «дарував»...

Зігнулась вся і затремтіла,

Ковтає сльози і мовчить,

Та лиш у погляді сум'яття  –   

Болить минуле і гірчить..

Коржі-оладки з первоцвітів,

відвар з коріння, з миші хвіст  –  

Усе для нас було важливим,  –  

Усе, що міг нам дати ліс...

Труїлись, пухли, виживали.

Читала, вчилась і була.

Але як там? Як діти, мама?

Лише за рік  –  села нема.  

Нема страшніше за мовчання

Немає більшої біди,

Як знати, що твоя дитина

 вмирає тихо без їди.

А ти і сам живий примара,

Та думаєш лише про те,

Щоб вберегти із рота пару,

Допоки зілля проросте...

Допоки буде сонце знову,

дощі з надією на квіт...

Ось це жолуддя в бруді, з рову

Нас врятувало межі літ...

* *

Стара зітхала, говорила,

Кляла неситих і лихих.

 Мовчала… Смужки теребила

І уникала слів простих...

Сусіди Льончика в нас вкрали,

А Вовчик в бур'янах затих...

Матвійка як ховать не знали,

Сил не було ні в нас, ні в них...

Все говорила-шепотіла,

Та раптом тиша мовчазна   –  

Я не суджу... Я їх простила,

Як я б вчинила?   –  бог не зна...

Між пальців соває зернини,

Крізь схлипи оповідь веде.

Голодні люди   –   лихо зриме,

І часом розум геть іде...

Який важкий страшенний морок

За рік –  лиш я та три сестри...

Та й Лізу повоєнний голод

забрав з собою назавжди..

У Мельбурні, Австралія пройшла Літургія та Богослужіння на вшанування жертв Голодомору 1932-1933 років.

Схиляємо голови і пам’ятаємо наших предків, які загинули від рук сталінського режиму, росії у акті геноциду проти українського.

Так написала Наталія Пошивайло-Таулер, віце-президентка Світового Конгресу Українців у Східній, Південній і Південно-Східній Азії, Океанії та Африці, засновниця Літературного клубу «Мальви» і авторка книжки «Життя по той бік Землі».

Також вона анонсувала подію, яка  буде доступною і для вас.

Пам’ять про Голодомор живе у словах

У рядках, написаних тими, хто зберіг силу згадувати,

у казках, де образи несуть правду, яку важко передати інакше.

Література допомагає побачити минуле очима людей, що пройшли крізь трагедію.

Кожне свідчення і кожна історія наближають нас до розуміння того, що пережила Україна.

 

 

Запрошуємо на онлайн-літературну подію, присвячену вшануванню пам’яті жертв Голодомору.

Це зустріч, де поєднаються документальний досвід і художній образ.

 27 листопада 2025 року

10:00 (за Києвом)

19:00 (Australia/Melbourne)

Zoom-зустріч

Join Zoom Meeting:

https://us06web.zoom.us/j/85856062994

Meeting ID: 858 5606 2994

Passcode: 139662

Під час події говоритимемо про Голодомор через літературні свідчення:

– Розмова з видавчинею мемуарів, п. Наталією Пошивайло-Таулер, про книгу Марії Креховець  Книга мемуарів «Через Вогонь Над Водою»  — документальне свідчення життя, яке пройшло крізь катастрофу.

Мемуари увійшли до 10 найкращих жіночих мемуарів українок за версією Жіноче Медіа.

– Виступ казкарки Міли Калиновської з казкою «Мішечок гарбузового насіння» — зворушливою історією про виживання родини у роки Великого голоду.

Детальніше про казку: https://ukrdubai.com/articles/393606/v-ukrainskij-shkoli-divosvit-v-abu-dabi-vshanuvali-pamyat-zhertv-golodomoru

Пам’ять веде до правди.

Запрошуємо долучитися та розділити цю важливу зустріч.

Організатори:

Літературний клуб Мальви, Австралія

Українська жіноча ініціатива в ОАЕ

 Ukrainian Women’s Association Victoria

Ukrainian World Congress   –  Свiтовий Конґрес Українців Світова Федерація Українських Жіночих Організацій