Чому на прем'єрі харківських лялькарів на сцену виходила викладачка грузинської мови?

Ви хочете експериментів і традицій одночасно? Тоді  обирайте Харківський державний академічний театр ляльок імені Афанасьєва та ще й виставу для сімейного перегляду «Параджанов. Балкон дитинства». Діти 12+ зрозуміють більшість символів і прийомів.

«Мені здається, режисером треба народитись. Це та дитяча авантюра, коли береш ініціативу серед маленьких дітей керувати, створити містерію, пластику, вигадати її та замучити навколо людей своїм артистизмом. Я хочу повернутися в дитинство і залишитися в ньому назавжди!»

Прем’єра вистави відбулася 30 і 31 травня. День переходу в літо, а для школярів – останнього дзвоника. Природно в таку пору говорити про дитинство геніального митця – кінорежисера Сергія Параджанова.

Майже одночасно з  харківською театральною подією 27 травня   в нашій столиці було відкрито музей Параджанова. Розташувався він в Київському міжнародному університеті.  Досі музей новатора кіно існував лише на його батьківщині, в Єревані. Але нині ентузіасти, головна з яких — Олена Оганесян, яка багато років дружила із Сергієм Параджановим і його дружиною Світланою Щербатюк, змінили цю ситуацію. Саме Олена Михайлівна зібрала експонати, що склали основу експозиції в Києві, і стала директоркою музею. 

Там планують проводити не лише екскурсії, а й майстер-класи з колажу, літературно-музичні вечори й засідання кіноклубу Параджанова.

Серед експонатів – годинник, ваза, фото і ляльки майстра. Можна також побачити метеликів із різних матеріалів, бо кінорежисер вірив, що після смерті людина може повертатися до своїх метеликом.

На харківській сцені теж пурхав великий метелик, майже метеликовий янгол. Там гори нагадували бурки пастухів чи бурки – засніжені вершини, а балконні перила перегукувалися з мереживом серветок, плетених гачком. Чи, можливо, то білі бороди історій, почутих перед сном?

У дитинстві найперша бачена мною лялькова вистава була на сцені райцентрівського клубу на Харківщині. Найбільше чомусь вразили не ляльки, навіть не ширма, за якою ховалися актори, а синє яскраве небо тієї своєрідної скриньки для казки. Фон дійства. Мабуть, це була історія про золотий ключик. Цукерки з такою ж назвою тоді купували мені найчастіше. Казка і цукерки залишали ілюзію про життя краще, цікавіше, щасливе і смачне.

Ніякого синього неба немає у виставі про дитинство Параджанова. Він народився в січні 1924 року в Тбілісі. Чорне тло для гри акторів і руху ляльок по білих балконах – ідеальне рішення творців вистави.

Режисерка та авторка п’єси — Аліса Гладкова, сценографка — Марія Погребняк звернулися до важливих символів із творчості  Сергія Параджанова. 

Скільки можна знаходити дітей у капусті, якщо є інші овочі й фрукти?! Тож головний герой – хлопчик із граната. Маленька зернинка-кровинка. Неслух і поганий учень. Його особистість виліплюють батьки самим своїм існуванням, неначе стуляють в одну половинки маски.

Але балкон – це перша його сцена для витівок, сміху й першої закоханості.

У старих вуличках Тбілісі навіть у ХХІ столітті зберігається традиція прив’язувати  мотузки для випраної білизни між будинками через дорогу. Можна сказати, що на таких прозаїчних мотузках розігрується перша життєва драма хлопчика з головою, схожою на плід граната.

Майбутній режисер був третьою дитиною у сім'ї (сестри Рузанна й Аня) та першим хлопчиком у родині. Батько — антиквар Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.

Подружжя на сцені Харківського лялькового театру за 60 хвилин вистави проживало різні повсякденні ситуації. Хореографія перепліталася із співом грузинською мовою, музикою і вигуками з різною інтонацією: «Сіраануууш!» (від чоловічого розпачу над невсипущим немовлям до крику відчаю над розбитою малим бешкетником антикварною вазою).

Український переклад коротких грузинських реплік у діалогах персонажів звучить у виставі природно і майже одразу інтуїтивно вгадується. Принаймні так було в мене, хоча мій лексичний запас грузинської обмежений і окрім «Суліко» відтворити можу початок колискової (івар-нана-вардо-нана-івар-наніна). Звучала ця колискова і у виставі про Параджанова.

Мовна особливість – у грузинів плаваючий наголос, кожна голосна ніби розспівується однаково з іншими такими ж звуками.

“Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм”, – так говорив про себе Сергій Параджанов.

Що стосується серветок, перетворених  на бороди, то вони не плелися спеціально до прем’єри, а були подаровані  на прохання творчої групи вистави глядачами-шанувальниками. Тобто колись вони реально прикрашали скромний побут якихось родин: маленькі серветки і доріжки стелили під вази з квітами на столі, більші  –   на полички під рамки з родинними портретами. Найбільші  ажурні витвори скромних майстринь  перетворювалися на пиловловлювач-накидку для телевізора у 60-х, коли вийшов на екрани найзнаменитіший фільм Параджанова «Тіні забутих предків».

У міфології Грузії гранат, особливо його зерна, асоціюються з любов'ю, достатком, родючістю та магією. Гранати ростуть і в інших куточках планети, скрізь огорнуті легендами та містифікаціями. Навіть вершинка плодів нагадує невелику корону,  тож природне одне з визначень «король фруктів», а  за велику кількість зернят його називають «зернистим яблуком».

Авторки вистави експериментували  з відео на окремому екрані та репродукцією Мони Лізи, сценічним димом, який був занадто ядучим для перших рядів, пір’ям ніби з янгольських крил. Викладали свої рухливі колажі в пам’ять про генія.

Їм несли на сцену ромашки і волошки, півонії й навіть солодощі. Бо як без них у дитинстві?!

Плоди гранатів, бурки-гори, скриня антиквара і  білі візерунки дерев’яного балкона. Виразно виділені світлом на тлі чорного неба.  Чорного, як стрілки «Укриття» від виходу із зали аж до дверей на вулицю, залиту ще яскравим вечірнім сонцем. У виставі теж є про втрати й передчасне дорослішання. Можливо, ще й тому в  табелі учня Параджанова 5 стоїть за уроки музики і співів, що в 40-х роках доводилося йому часто співати у шпиталях для поранених.   Але більше асоціацій з клейонками Піросмані (жираф, лев, дівчинка  з повітряною кулькою), більше натяків, а не гасел про те, що дитяче трансформується у дорослі відкриття.

Викликали на сцену (мало не написала «до дошки») і викладачку грузинської мови — Ольгу Маркіну.

Тоді подумалося, що вистава заслуговує на активні мандрівки театральними фестивалями світу. І особливо цікаво, щоб «балкон дитинства» колись дістався Тбілісі. Якщо в Харкові окрім тривалих оплесків і «Браво!» актори почули із глядацької зали голосне «Дякую!», то і в грузинській столиці могли б розраховувати на сердечне  «мадлоба».