Чотири роки невірних прогнозів: котиться-котиться кам'яна голова військового злочинця

Зеленський (хрипучи): — Дональде, може, ви хоч би злізете? Тяжко ж!

Трамп (ображено): — Як я можу злізти? Якщо я злізу, біля каменю зменшиться висота, і мій рейтинг у Твіттері впаде разом із ним!

Карикатуру Стівена Ліллі, присвячену четвертим роковинам війни в Україні публікує The Guardian.

Це лівоцентристське британське видання побило рекорд у світовій пресі у висвітленні четвертої річниці російсько-української війни, цитуючи заяви європейських лідерів, публікуючи хвилюючі репортажі та фоторепортажі з України, оцінки оглядачів та навіть редакційну передовицю.

У заголовку редакційної статті – думка The Guardian щодо четвертої річниці війни Путіна.

Військова економіка пана Путіна ще не руйнується, але зараз вона переживає труднощі . Подальший спад може змінити його розрахунки ризиків таким чином, як цього не зробила смерть сотень тисяч росіян та українців.

Через тиждень після вторгнення пана Путіна бабуся з онуками, яка тікала з Києва, сказала нашому репортеру Шону Вокеру: «Подивіться на ці обличчя навколо нас, вони точно такі ж, як на фотографіях часів Другої світової війни, і це лише п'ять днів. Чи можете ви уявити, що буде через місяць?» 

Боротьба України триває довше, ніж битва Радянського Союзу за опір нацистській Німеччині. Історія судитиме пана Путіна за його злочини. Захід повинен продовжувати підтримувати Київ.

Здобутки Росії невеликі, тоді як Київ залишається стійким. Оскільки російські військові демонструють погані результати, Україна уточнює стратегію та чинить опір, хоча й з помірним успіхом, констатує редактор оборони та безпеки The Guardian Ден Саббаг.

Раніше цього місяця представник розвідки НАТО оцінив, що вони не вірять, що Росія зможе захопити регіон «будь-коли протягом наступних 18 місяців», хоча він настільки урбанізований, що це може зайняти набагато більше часу, що призведе до 600 000 або більше жертв серед росіян.

Однак, невпинні напади на цивільне населення України досі принесли Росії мінімальну стратегічну вигоду, і це цікава стратегія Путіна, враховуючи його відомі заяви про те, що дві країни – це «один народ».

Населення України може бути виснажене, але все ще немає бажання поступатися російському пануванню, не кажучи вже про те, щоб здати решту Донецька. Також не спостерігається жодних очевидних змін у динаміці бойових дій на користь Москви.

У 2022 році світ мав моральну ясність щодо вторгнення Росії. Тепер в Україні ми запитуємо: куди це поділося? – міркує оглядачка Саша Довжик.

Ми ніколи не могли уявити собі такої толерантності до злочинної війни Путіна. Ми нормалізуємо жах, аби вижити.

НАТО –  чи будь-яка інша міжнародна організація – не закривала небо тоді. Вона не закриває небо зараз, оскільки Росія руйнує енергетичну систему України, включаючи підстанції, що постачають електроенергію на атомні електростанції.

Порушення безпеки цивільної ядерної інфраструктури – від окупації Запорізької атомної електростанції до втручання в роботу ядерних блоків в інших частинах країни – є одним із наслідків підвищення міжнародною спільнотою рівня толерантності до жахів. Це не зробило планету безпечнішим місцем.

Компроміси, що підживлюють безкарність Росії, не приведуть нас до тривалого миру. Політична уява, що дозволяє передбачити відповідальність Росії, може дати нам шанс.

Саша Довжик — письменниця, редакторка та культурна менеджерка. Вона очолює INDEX, львівський культурно-дослідницький інститут, який документує досвід війни.

Крістіан Керіл — колишній керівник московського бюро Newsweek і U.S. News & World Report, а тепер колумніст Foreign Policy, зазначає, що розрив між прогнозами і реальністю у випадку російсько-української війни виявився особливо разючим.

Можливо, це пов’язано з божевільним темпом сучасних технологічних змін, швидкістю розповсюдження інформації або особливою силою української волі до самовизначення.

Якою б не була причина, нам варто сприймати власну недалекоглядність щодо України як серйозне попередження. Потенціал нових конфліктів по всьому світу зростає: в Ірані, у Південній Азії, на Корейському півострові, навколо Тайваню.

Автор задається питанням: чи дійсно ми розуміємо всі можливі сценарії, які може запустити кожна з цих потенційних воєн?

Розслідування уряду США після терактів 11 вересня справедливо докорило керівникам і фахівцям з безпеки у нездатності мислити за межами прецедентів, зробивши висновок, що «найсерйознішим провалом став провал уяви».

Україна дала Росії суворий урок подібних провалів. І в міру того як Сполучені Штати готуються до воєн майбутнього, їхнім планувальникам варто було б пам’ятати про небезпеки самовпевненості.

Персонаж Чарльза Діккенса, Вілкінс Мікобер, та Володимир Путін – несподівана пара, вважає Джеймі Деттмер — редактор відділу думок та оглядач із закордонних справ у POLITICO Europe.

Попри всю свою безпорадність, вигаданий Мікобер — досить весела людина; російський лідер — людина з похмурим, недоброзичливим гумором, яка навіть коли жартує чи визнає публічний сміх, робить це, щоб принизити та образити. Але їх об'єднує одне: віра в те, що «щось трапиться».

 

Через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення в Україну війна Путіна виглядає безвихідною з військової точки зору, констатує оглядач. И продовжує: але Путін наполягає. Чому?

Територіальні поступки, яких вимагає Путін, є невід'ємною частиною російського сценарію, це проба дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні.

Якщо угоду буде досягнуто, її доведеться винести на референдум, буде багато опору будь-якій поступці територією, яку росіяни не змогли захопити.

Неважко уявити, як дебати щодо капітуляції земель швидко вийдуть з-під контролю та спричинять заворушення — або й щось гірше.

Можливо, саме тому російські переговірники здавалися серйознішими у другому раунді тристоронніх мирних переговорів, і саме тому військові та розвідувальні переговори щодо демілітаризованої зони минулого тижня також здавалися більш практичними. 

Путін може опинитися у скрутному становищі — його війну неможливо виграти на полі бою в тому сенсі, що у нього немає сил підкорити Україну, — але він чекає на щось особливе.

Жахливі наслідки для людського потенціалу Росії та України вирішила підрахувати The Economist.

Останні оцінки втрат — з офіційних та незалежних джерел, а також власне моделювання The Economist — свідчать про те, що Росія втрачає набагато більше військ, ніж Україна, водночас майже не здобуває позицій.

Модель показує, що втрати росіян зараз становлять від 1,1 до 1,4 мільйона, з яких 230 000–430 000 загинули. Це означало б, що кожен 25-й російський чоловік віком від 18 до 49 років міг бути вбитий або важко поранений з початку повномасштабної війни.

Існує занадто мало достовірних оцінок смертності серед українців, щоб побудувати подібну метаоцінку.

Одна єдина оцінка, опублікована 27 січня аналітичним центром CSIS, оцінює загальні втрати українців у 600 000 станом на грудень, включаючи 100 000-140 000 загиблих.

Хоча в абсолютному вираженні вони значно нижчі за втрати Росії, як частка її населення, вони вищі — еквівалентно приблизно одному з 16 українських чоловіків віком 18-49 років до війни.

Ці цифри не включають загибелі цивільного населення, щодо яких достовірних даних ще менше.

За розрахунками The Economist, Росія захопила лише 0,83% території України у 2025 році, і ця невелика частина є найбільшою річною зміною з початку війни.

Жодне велике місто не впало з часів Маріуполя у травні 2022 року. Ті міста, які впали, такі як Авдіївка та Бахмут, були перетворені на руїни задовго до того, як було піднято російський прапор.

Видання приходить до висновку, що Путін все ще сподівається, що в України першою закінчаться люди та матеріали. Він продовжує неправильно оцінювати свого опонента.

Росіяни та українці бачать себе в боротьбі за виживання. Але війна не буде вирішена на фронті. Європа та США стоять перед необхідністю чіткого рішення. Об этом рассуждает обозреватель швейцарской газеты Neue Zürcher Zeitung (NZZ) Иво Майнссен.

На його думку, Захід програв найбільше.Через чотири роки Захід усвідомив, що ця війна не закінчиться швидко, і що половинчастий підхід навіть затягує її.

Ключові питання залишаються без відповіді: чи готові європейці не лише використовувати Україну, а й інтегрувати її?

В Україні, після чотирьох років виснажливої ​​війни, на кону стоїть не лише доля народу. Україна стала випробувальним майданчиком для єдності Заходу та для здатності й волі Сполучених Штатів захищати створений нею світовий порядок.

Саме перетин геостратегічного, морального та ідентично-політичного рівнів робить війну в Україні такою вибухонебезпечною — і такою важкою для завершення.

Парадоксально, але ці фактори також посилюють дух опору українців. Вони не будуть добровільно виводити війська зі своїх найсильніших опорних пунктів на Донбасі, покладаючись на власні сили, доки не отримають справжніх гарантій безпеки від Заходу.

Оскільки Київ є надійним, перевіреним у боях партнером Вашингтона, рішення насправді має бути чітким.

Найбільше українцям від американців потрібні не безкоштовні поставки зброї, які так обурюють прихильників Трампа. Провідна роль у забезпеченні дотримання енергетичних санкцій та пріоритетні постачання сучасних систем протиповітряної оборони, за які платить Європа, була б ефективнішою. ​​Ця війна буде вирішена не на передовій, а в тилу.

Associated Press публикує фотоесе з  портретами українців. Одним із героїв фотоесе став 20-річний Руслан Книш.

Йому було 16 років, коли на світанку 24 лютого 2022 року російські війська розпочали повномасштабне вторгнення, він вийшов на балкон своєї квартири в місті Селидове Донецької області.

«Я почувався беззахисним і безсилим», – згадував він.

Зараз йому 20 років, і він є ветераном війни. У лютому 2024 року він подав заявку на вступ до української армії через напруженість вдома через його проукраїнські погляди в регіоні, де деякі мешканці симпатують до Росії.

У жовтні минулого року він був поранений у Харківській області внаслідок атаки безпілотника, втративши руки та ноги.

Проходячи реабілітацію та плануючи поїздку до Сполучених Штатів за протезами, він використовує чорний гумор, цитує українських поетів напам'ять та наголошує на важливості історичної обізнаності.

«Бувають моменти, коли це справді переповнює тебе, коли ти починаєш думати про те, щоб покінчити з життям», – сказав він. «Але я розумію, що, можливо, у долі свої плани».

Із фронтового Куп'янська до Харкова евакуювали цілу лікарню з лікарями. Репортаж про це публікує російськомовний телеканал «Настоящее время», створений медіакорпорацією «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода».

У Куп'янську вже понад рік ідуть бої. Лікарі забрали в евакуацію обладнання, яке вціліло, і зберегли колектив медиків, і тепер лікарня в першу чергу приймає переселенців із того ж Куп'янська. У Харкові їх зараз живе близько 11 тисяч осіб, майже половина довоєнного населення міста.

Багатьох жителів Куп'янська ці лікарі лікували десятиліттями. І влада, і лікарі вважають, що знайомі обличчя допоможуть стабілізувати стан багатьох евакуйованих, особливо літніх людей.

Таке цілісне перевезення лікарні – унікальний експеримент для України. Раніше лікарні, що опинилися у прифронтовій зоні, просто розформовували, а лікарів розподіляли кого куди.

Для медиків-переселенців знайшли місце, виділене приміщення відремонтували. Тепер у свіжопофарбованих стінах стоять апарати з бойовими шрамами від осколків. Лікарня, що переїхала з Куп'янська до Харкова, розширюється і добудовується, так що вже зараз центр може приймати і жителів Харкова.

Вторгнення триває вже п'ятий рік, а діти України вчаться дати відсіч, репортаж про це з Бучі публікує The Washington Post.

Коли повномасштабне вторгнення Росії вступає у свій п'ятий рік, українці прагнуть миру, але також готують нове покоління захисників — похмуре усвідомлення того, що Кремль все ще щоночі бомбардує мирних жителів і висуває максималістські вимоги за столом переговорів.

Війна може тривати роками, і навіть якщо буде досягнуто припинення вогню, російська загроза житиме по сусідству.

Курс під назвою «Захист України» замінив багаторічну програму, яка навчала старшокласників основам володіння зброєю, але значною мірою була пережитком радянської епохи, що також включала сухі лекції про військову ієрархію та навчання маршируванню.

Дівчата-школярки, з якими спілкувався репортер,  знають, що в російських школах діти їхнього віку вивчають те саме.

Вони знають, що російським дітям вселяють, нібито Україна є агресором.

Вони знають, що російські хлопци, які лише на кілька років старші за їхніх однокласників, вбивають українців і гинуть на українській землі.

«Поки їх навчають правильно мінувати, нас навчають, як на не наступати на міни», – каже Катя про те, як вона уявляє російських учнів. Вона визнає, що в кращому світі було б ненормально заряджати штурмову гвинтівку в школі чи зав’язувати джгут на руку друга.

 

 «Але оскільки вони б’ють по цивільних дітях, таких як ми, ми повинні знати все це», – додає вона.

Читайте також:

Топ-ІПСО тижня (16.02.– 22.02.2025): «садовий равлик» хвалиться перемогами, «темники» Медведчука та Манафорт повертаються…

Якщо Ви хочете бути в курсі, про що пише світова преса, читайте наші щотижневі огляди щосереди.