День Подяки — американське свято з харківським смаком

На честь Дня Подяки харчовий потяг («food train») «Укрзалізниці» почастував декілька тисяч харків’ян традиційними американськими стравами, які подають на свято. Це стало своєрідною подякою наших залізничників та кухарів американському народу, адже саме існування цього потягу обумовлене допомогою Благодійного фонду Говарда Баффета (США). Всю їжу готували від душі, всю їжу передають безкоштовно нужденним харків’янам. Щодня. В середньому по 5000 порцій за добу.

Зазвичай двері потягу закриті для сторонніх, адже стерильна чистота — одна з умов його функціонування. Але на честь свята декількох журналістів все ж пускають всередину, звісно, вдягнувши на нас чисті халати, які дещо нагадують операційні.

Михайло Фортуна — один з шеф-кухарів незвичайного потягу. Каже, що на День Подяки колектив кухні на колесах вирішив подарувати отримувачам харчів спеціальне меню — традиційну американську страву, яка завжди є на столах в цей святковий день — запечену індичку. За легендою, в перший День Подяки, який відбувся у 1621 році, індіанці зловили та передали на святковий стіл чотирьох таких пташок. Звісно, везти індичок з Америки ніхто не став, купили місцевих, харківських, але рецепт приготування зробили максимально американським:

— Ми використали тільки натуральні інгредієнти при приготуванні цього м’яса. Наприклад, спеції — чебрець, орегано, перець, додали вершкове масло… Все те, що було колись у перших поселенців Америки після збору доброго збіжжя. До індички ми приготували теж традиційний для американців гарнір — кускус, а в якості альтернативи — гречку. Ще одна страва в меню — квашена капуста з журавлиною.

Індичка — більш дика тварина, ніж домашня курка, тому її м’ясо є більш жорстким та вибагливим до якості приготування. Шеф-кухар зізнається, що секрет смачної індички — в її маринуванні. Ці пташки перебували у маринаді більше доби, і лише потім їх почали запікати. Причому кожну смажили на дуже і дуже слабкому вогні, щоб вона не згоріла, і не лишилася жорсткуватою. Смаження кожної пташки відбувалося більше десяти годин. Вага кожної індички — 20-25 кілограмів. Всього було приготовано 15 таких індичок, кожну з них благодійники подарували отримувачам їжі додатково до звичайних повсякденних порцій (або вклали шматочок у порційні коробки).

Начальник потягу-кухні Олександр Москаленко каже, що сьогодні його команда працює в режимі нон-стоп: відвантажується приготована їжа, одразу починається виготовлення наступних порцій. Сам він на посаді лише третій тиждень — щойно демобілізувався з війська через вік. У війську був з 2021 року, ще з часів АТО, пройшов Сєверодонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Соледар. Служив в артилерії. А до цього — тридцять років роботи в «Укрзалізниці». Після демобілізації — одразу ж повернувся на стару роботу:

— Цей потяг — унікальний. Він є першим в світі абсолютно автономним потягом-кухнею, який може приїхати в будь-яке місце і навіть якщо там немає води, електрики, якихось інших умов — все одно може нагодувати велику кількість людей. І не просто нагодувати — якісно підготувати корисну, смачну та поживну повноцінну за складом їжу.

— Чи ви куштуєте те, що приготовано у потязі, перш, ніж відправити отримувачам?

— Ми тут фактично живемо, і самі їмо все те, що приготували. Тому впевнені у якості та харчових цінностях цих страв. Тут є і місця для відпочинку, і цехи для виготовлення різних страв, печі для випікання тощо. Така фабрика-кухня на колесах…

Члени команди незвичного потягу, який працює вже 267 днів, кажуть, що зазвичай знаходяться в Харкові, але нерідко відправляються в подорожі. Місця природних або техногенних катастроф, постраждалі від війни населені пункти, де відбуваються перебої з їжею або водою — і потяг вирушає в дорогу. Миколаїв та Ізюм, Краматорськ та Дніпро, багато інших місій. За час своєї роботи незвичний потяг та його дружня команда виготовили та роздали людям 1 203 603 порції смачних і поживних обідів.

Однак, приготувати їжу — це хоча й дуже важлива, але все ж таки частина справи. Далі коробки з порціями треба доставити тим, кому вона потрібна. І зробити це так швидко, щоб страви ще були гарячими. Цей етап роботи беруть на себе приблизно тридцять різноманітних громадських організацій. Одні з них опікуються особами, евакуйованими з місць активних боїв, інші — дітьми, що залишилися без піклування батьків, треті — пораненими в лікарнях тощо.

Знайомимося з керівником однієї з таких організацій, який очікує своєї черги на отримання пакунків з харчами. Максим Корнієнко з Благодійного фонду «Європейське серце України» каже, що дуже вдячний американським благодійникам і за цю допомогу, і за багато чого іншого:

— Коли повномасштабне вторгнення тільки почалося, ми були не готові до багатьох викликів, які виникали майже щодня. Не вистачало ліків, їжі, продуктів, води, засобів гігієни, одягу. Дуже багато з цих викликів ми змогли «покрити» завдяки міжнародній допомозі, зокрема, американській. Потім почалися удари по енергосистемі, блек-аути. І знов американці відреагували на це, і дуже вчасно запропонували свою допомогу. Уявіть собі, що відбувалося під час виключень світла в таких мікрорайонах, на кшталт Північної Салтівки, де в будинках встановлені переважно електроплити для приготування їжі? Люди виходили у двір і готували собі страви на багаттях, я не перебільшую, збереглися фото та відео цього жахіття. І допомога цього потягу стала важливою та вчасною. Нас зустрічали просто обіймами, коли ми доставляли в такі місця гарячі страви!

Максим Корнієнко каже, що місія його фонду в цьому ланцюговому процесі — не просто перевозка та доставка. Це — ледь не найлегше в цій роботі. Волонтери фонду мають заздалегідь зареєструвати усіх бажаючих отримати допомогу, перевірити їхні пільгові документи, щоб вчасно запросити на роздачу їжі в певне місце, адже оприлюднювати місця роздачі харчів смертельно небезпечно в сьогоднішніх умовах, бо ворог вже неодноразово атакував такі точки, де знедоленим надавалася гуманітарна допомога. Щоб видача обідів відбувалася швидко та злагоджено, списки бенефіціарів складаються заздалегідь. Людей викликають за алфавітом, причому кількість порцій, яку потребує та чи інша родина, вже вказана у паперах волонтерів. Все відпрацьовано до автоматизму, бо інакше останні отримувачі матимуть не гарячу, а холодну їжу.

Максим Корнієнко згадує:

— Цього літа, коли електропостачання переривалося у Харкові по декілька разів на день, до нашого фонду звернулася родина військовослужбовців. Було видно, що ці люди не звикли звертатися за допомогою, горді, патріотичні. А тут вони опинилися в ситуації, коли не мали можливості погодувати власну дитину, нічим було навіть чаю скип’ятити — така ситуація склалася на той момент. І я дуже радий, що завдяки «Укрзалізниці» та Благодійному фонду Говарда Баффекта ми змогли допомогти цій родині, і десяткам інших родин!

Віталій Петрович — один з отримувачів харчової допомоги від фонду «Європейське серце України» на Північній Салтівці. Каже, що після смерті дружини харчування стало для нього справжнім випробуванням:

— Спочатку все було більш-менш нормально, я жив у селі, за Липцями, в мене там маєточок, городик був, будиночок невеликий. Заробив, доки не вийшов на пенсію, і купив недобудованим… Добудував, все обладнав. А зараз все зруйноване аж до фундаменту. Думав подавати на Є-відновлення, та яке там відновлення, неподалік бої час від часу йдуть… Отже, переселився в місто, в квартиру дітей. Мій під’їзд цілий, а сусідній напіврозвалений. Електрика то є, то нема. Фактично, по сусідству ведуться ремонтні роботи. Діти повиїжджали з Харкова, я сам-один. Ця допомога — ледь не єдина можливість для мене нормально повноцінно поїсти…

Юлія отримує допомогу через посередництво того ж фонду в селищі Лідному (місто Харків):

— Потрібна мені ця допомога чи не потрібна? Судіть самі, в мене четверо дітей. Молодшій два роки, старшому — сімнадцять. Чоловік помер ще до війни. Щоб якось прожити мені потрібно гроші заробляти, а одночасно треба дітей годувати, одягати-прати, лікувати, як хто хворий. Це як працювати на трьох роботах одночасно. А тут з’являється шпаринка, можна хоча б на якусь годину-другу відійти від плити і трохи перепочити. Та ще й їжа смачна. Не було ще і двох разів, щоб подавали підряд те саме. Кухарі кожного разу вигадують щось нове. Або сосиски, або рибні котлети, або тушковане м’ясо — дітям аж цікаво, що буде наступного разу… На свята — дітям обов’язково якісь додають смаколики. Бувало, бананчики або яблучка. Дякую усім, хто забезпечує нас цими обідами, і американців, і наших, хто готує та привозить!

Жанна з Немишлянського району прийшла за гарячими обідами з помічником — 5-річний Микита нестиме хліб, який видають разом з порціями страв. Каже, що раніше обожнювала готувати. До війни… А тепер для неї це серйозна проблема:

— Ми — вимушені переселенці. До цього жили у Слов’янську. Потім, коли там вже було дуже «гаряче», виїхали до Харкова. Знімаємо житло, ледь-ледь зводимо кінці з кінцями. Мати — інвалід, погано ходить. Чоловік служить у війську. Якщо ти живеш в своєму домі, ти накуповуєш якісь пательні, каструлі, скороварки, міксери тощо. Це здається дріб’язком, допоки воно в тебе є. Коли ми під обстрілами виїжджали, не знаючи, чи доїдемо ми кудись, чи нас тут просто зараз накриє черговим ударом, було не до того, щоб брати з собою якісь кухонні пристрої. Ми тут зняли житло — гола кухня. Пару каструль дали добрі люди. Як готувати?! Чим? Газ дорогий, електрична плитка слабенька, щоб воду скип’ятити треба чекати ледь не годину. Завжди любила готувати, а тут просто зненавиділа. День Подяки для мене — це кожен день, коли завдяки оцій допомозі я спокійна за те, щоб нагодувати і дитину, і маму, і самій щось попоїсти без всіх цих труднощів!

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм