День Познані і покровителів-апостолів відзначив партнер Харкова

29 червня в Україні й Польщі католики і віряни ПЦУ вшанували християнських апостолів Петра й Павла. У Познані – центрі Великопольщі з ними щороку пов’язують День  міста. Мені пощастило бувати в Познані в різні роки, бачила і скромне, без галасливих натовпів святкування Дня Познані, коли навіть трамваї прикрашали державні прапорці, а меса в кафедральному соборі Петра й Павла на острові Тумському звучала особливо піднесено.

Це найстаріша частина міста. Саме тут у X столітті будувався познаньський град і перший собор на польських землях, у якому поховані перші польські правителі – Мешко I та Болеслав Хоробрий. Острів Тумський (буквально – Кафедральний острів) іноді називають «польським Ватиканом». Згаданий собор 1945 року Червона армія перетворила на артилерійський склад. Але за наполяганням  інтелігенції  по всій Польщі його вдалося повернути вірянам.

Харків і Познань об’єднують не просто побратимські протокольні зв’язки, а спорідненість історичного розвитку. Обом містам притаманна хоч і тимчасова, але все-таки адміністративно-культурна столичність.

Заснована у 9-у столітті, Познань вже в 10-11-у століттях була однією з резиденцій польських князів. Тут близько 968-го року виникло перше в Польщі єпископство. З кінця 18-го століття Познань перебувала під владою Прусії. І аж в середині століття наступного  познанці зважилися на визвольне повстання, сформували таємний Національний уряд для керівництва збройною боротьбою, навіть здобули дві перемоги над прусськими військами. Але до незалежності залишалося  півстоліття. Ще повинно було змужніти нове покоління.

Ще син польського повстанця Юзеф Пілсудський не змінив сюртук харківського студента на арештантську робу. Майбутній Маршал вільної Польщі змирився з бідністю свого шляхетного роду і вибором відносно дешевого університету в Харкові та медицини, що   давала стабільний заробіток. Польські автори Дарія і Томаш Наленчі у книзі «Юзеф Пілсудський – легенди і факти» пишуть: «У Харкові він опинився восени 1885 року. Вчився без ентузіазму. Не кинувся і у вир студентського політичного життя, хоча зіткнувся з модною тоді студентською конспірацією. За участь в демонстрації провів навіть кілька днів під арештом. Через рік повернувся до рідного Вільна, маючи намір після канікулів продовжити навчання в Дерпті. Поштові формальності, пов’язані з переведенням до іншого університету, затяглися. Зюк (так називали Юзефа вдома – І.М.) не працював, залишаючись на утриманні сім’ї, почав читати «Капітал». Майже через півстоліття ад’ютант Пілсудського,  перебираючи архів, переданий більшовиками, знайшов документ харківського періоду.

«Пане Маршал, сьогодні якраз 49 років з часу того харківського карцеру. Хотів запитати: ви не заперечуєте організувати в 36-у році урочистості з нагоди півстолітньої вашої роботи ?»  Пілсудський, не думаючи відповів: «Ні в якому разі. 50 мені виповнилося в тюрмі. В Магдебурзі. А 51-й у Бельведері, під Варшавою. Я вже очолював державу. Півстоліття собачого життя. А цю вашу паскудну харківську річницю заховайте до кишені чи шухляди. Господь з нею».

Під час радянсько-польської війни 1920-го року Пілсудський  нарікав на  легковажність своїх офіцерів та відсутність зв’язку: поштові голуби, як тільки їх випускали, всі летіли туди, де їх навчали, —   до Познані.

Підросте ще одне покоління,  на пам’яті якого керівництво компартій двох країн—Союзу РСР і Польщі ініціювало партнерські стосунки між Харковом і Познанню.

 15 грудня 1967 року  Харківський державний університет (нині Каразінський) та Познанський університет імені Адама Міцкевича укладуть Угоду про наукове та культурне співробітництво. Коли я була студенткою університету, наш філфак активно вивчав польську мову. Тим, хто має з неї п’ятірку, обіцяли стажування в Познані. Але почалися вісімдесяті, активізувалася «Солідарність», нас уже нікуди не пустили, а польська незалежна преса, потрапляючи до харківських студентських гуртожитків, виглядала майже підпільною літературою. Тож студентська мрія втілилася для мене значно пізніше.

Польща першою визнала незалежність України. Після всіх політичних колізій, витримуючи навалу сезонних робітників-нелегалів і «човників-кемелів», подбали про цивілізований перетин кордонів. 1996 року  відкрили в Харкові Генеральне консульство Республіки Польща. Діяльність його охоплювала  8 регіонів України (окрім сходу ще й Крим).

На пам’ятній таблиці від рідних жертв сталінізму першим добре читається «Харків». Саме в нашому місті, у підвалах НКВС, розстрілювали навесні 1940 року польських офіцерів.

Взимку 1998 року до Харкова  навідалася офіційна делегація Познані – своєрідні розвідники перед візитом на вищому рівні.  На червень 98-го припала робоча зустріч в нашому місті Президентів двох держав-сусідів. Александр Кваснєвський побував у лісопарку на українсько-польському кладовищі, де було закладено Пам’ятний Документ і Камінь Відродження.

Того ж року слобожанську делегацію приймали у польському місті-побратимі. У вересні 1998-го з’явилася нова Угода про співробітництво між Харковом і Познанню. Дивували тоді  поляків, гостюючи у них, демонстраційним польотом і презентацією літака АН-74.

Наступного року Харків вдруге відвідав польський Президент, уже з родинами своїх співвітчизників, чиїх родичів розстріляли під час Другої світової війни енкаведисти.

І в нашому місті, і в Познані люблять пам’ятники-символи. Той самий скульптор, який працював у Познані над увічненням пам’яті жертв Катині – Роберт Собачинський через кілька років спроєктував велосипедиста Старого Мариха. Польські джерела пишуть, що  на межі зміни тисячоліть оголосили конкурс на пам’ятник познанякові. Називалися конкретні імена титулованих осіб, але зрештою обрали міфологізованого персонажа – чоловіка з велосипедом. Хтось переконує, що був такий реальний поштар відразу після Другої світової війни, привозив городянам важливі звістки про загублених, зниклих без вісти рідних. Інші називають ім’я актора театру й радіо, який позував скульптору. Як би не було,  Старого Мариха люблять не менше, аніж козенят на вежі ратуші. Поштар привозив листи рятівного змісту, а козенята теж врятували Познань. За легендою, вони видерлися на вежу, а за ними побіг пастушок. Поглянув він на місто з висоти і помітив на околиці пожежу та вчасно про неї попередив. Місто вціліло.

Повернімося у наше століття.

Офіційна делегація на чолі з мером міста-побратима паном Рішардом Гробельни разом з харків’янами святкувала 55-у річницю закінчення Другої світової війни в Європі. Нащадки солдатів тієї війни були схильні  дбати не тільки про військові арсенали. Саме таким мілітарним слівцем «Арсенал» назвали познанці свою міську художню галерею, яка того ж 2000-го року  влаштувала у слобожанській столиці першу в межах побратимських відносин виставку свого художника пана Шурека.

 Як знайти фінансові можливості для економічних проектів, дізнавалися наші земляки на познанському  інвестиційному ярмарку “Інвест-сіті-2000”. На Харківщині тоді працювали перші спільні  українсько-польські підприємства. Більшість із них були зайняті оптовою торгівлею. Випускали також металеві конструкції, меблі, консерви, неочищену олію та жири. Польські інвестиції теж в основному орієнтувалися  на  харчову промисловість. Можна уявно намалювати кімнату, у якій на польському столику наша господиня розкладає польські паперові барвисті серветки, а господар дістає пачку сигарет – тверді етикетки для тютюну теж примандрували з якихось підваршавських складів. Харківщина 2003 року поспішала задовольнити потребу сусідів у підшипниках, металоконструкціях, турбореактивних двигунах, напівфабрикатах із заліза. 

 Депутати і освітяни, підприємці і футболісті топтали стежку за Карпати. Приймали гостей з Польщі в себе.

 Побратими активно ярмаркували. Поляки – на Великому Слобожанському ярмаркові, харків’яни – у Познані.

2004-й був Роком Польщі в Україні. Серед його заходів переважали музичні. Тоді мене найбільше вразило виконання студентами з Польщі на харківській сцені українського державного гімну.

  1 травня 2004 року біля Генерального консульства Республіки Польща у Харкові піднято Прапор Європи на честь вступу цієї країни до Євросоюзу. На ту пору в Харківській області мешкало близько двох тисяч громадян України, які під час перепису населення визнали себе поляками. За 20 років демографічна картина змінилася. Особливо в неї втрутилася повномасштабна війна. Іноді трапляються мені в соцмережах фото українських біженців з Познані. Радію, що в її звичних історичних місцях нічого не змінилося.

У День Познані паралельно, але з різним розмахом пройшло 29 червня 2024 року дві події (називаю їхню черговість за масовістю): марш толерантності, через який стояв транспорт на багатьох центральних вулицях, і фестиваль добра, на якому допомагали нужденним. Запит «Познань допомагає Харкову» - можна прочитати чимало важливого про гуманітарку, яка надходила відразу після повномасштабного вторгнення.

Poznań pomaga Ukrainie/Познань допомагає Україні. Є така група в соцмережах. Найсвіжіша інформація   –   про літній табір для українців з вивченням польської мови.  А тим часом десь поспішає дорогами Харкова чергова «швидка» з написом, що це подарунок від Великопольщі. Якби ж то швидше вона їхала на мирний виклик, а не до чергових поранених під час ракетного чи бомбового удару.