«Дивних збігів початок». Книжка, яка почала писатися понад 20 років тому в Харкові, видана в Києві

Балет – поезія без слів, а вірші – танець образів.

«Листи про танець та балети»  написані у 19 столітті Жаном-Жоржем Новером у Франції.

Міжнародний день танцю  щороку відзначається 29 квітня як свято, створене Танцювальним комітетом Міжнародного театрального інституту  – головним партнером виконавського мистецтва ЮНЕСКО.

День танцю є річницею від дня народження французького балетмейстера Жана-Жоржа Новера, творця балету в його сучасному розумінні, а не як частини оперної вистави.

Перший виступ  Новера відбувся у Фонтенбло при дворі французького короля Людовіка XV.

Перше публічне читання віршів для  нашої сучасниці журналістки й поетеси Людмили Живолуп припало на  Харків.

І вона, й дочка люблять Францію. Можливо, одна із складових того зачарування  –  це музика тамтешніх сцен і кав'ярень, фестивалів і вокзалів.

Яся в балеті  від шестирічного віку. Гастролює вже давно. Нині  мешкає і виступає з українською трупою в Нідерландах.

Книжку віршів «Вікно на Хрещатик» поетеса і журналістка, нині співробітниця Національної ради з питань телебачення й радіомовлення  Людмила Живолуп  презентувала у квітні 2025 року в центрі  нашої столиці, у пресцентрі Київінформу.

Хто долучився до виходу цієї книжки? Видавнича рада при Департаменті суспільних комунікацій Київської міської держадміністрації обрала рукописа Людмили 2024 року, щоб фінансувати вихід збірки для бібліотек Києва. Ось така щорічна програма книговидання продовжує існувати й в умовах повномасштабної війни.  Це можливість для читачів знайомитися з творчістю сучасників.  Тож закономірно, що у презентації взяла участь директорка згаданого Департаменту  Мирослава Смірнова.  

Директор Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Ігор Степурін теж взяв участь в  першій презентації  дебютної збірки.

Хоча авторка вимогливо відкладала вихід вибраних віршів, що писалися впродовж багатьох років, вона вже  має чимало відзнак «Коронації слова», публікації в колективних збірках у Києві й Харкові, стала лауреаткою міжнародної літературної премії імені Григора Тютюнника  за повість-казку.

Прикметно, що ведучою на зібранні в Київінформі стала директорка Публічної бібліотеки імені Лесі Українки міста Києва Ольга Романюк. У цій книгозбірні Людмила Живолуп – часта гостя як лауреатка конкурсу «Поетична зима Миколи Сома». Цей всеукраїнський конкурс започаткований «Лесиною бібліотекою»  на честь свого колеги   –  поета Миколи Сома.

Ось так перепліталося чимало життєвих збігів на тій зустрічі. Трішки пафосно, але доречно сказала Людмила Живолуп:

 «Дякую за свято спільної роботи над книжкою. «Вікно на Хрещатик»  засвітилося саме з тим відтінком золотистості, про який мріялося! Буду щаслива, якщо відблиски цього вікна освітять чиєсь життя або відкриють нові краєвиди світоглядного простору».

Дистанційно взяла участь в обговоренні й харків’янка, поетеса, авторка пісень і співачка Люцина Хворост. Велика війна  змусила її шукати  безпеки  в Польщі. Так у Варшаві, де працює  перекладачка, чий дім залишився на Салтівці, народився вальс на слова Людмили Живолуп. Його назва збігається з назвою збірки – «Вікно на Хрещатик».

У світських колах існують «бали дебютанток»  з обов’язковими  вальсами для потенційних наречених.  «Можете повальсувати», – пожартувала модераторка презентації.  Натомість вальсували  відгуки. На екран виводилися  онлайн-роздуми про творчість  головної героїні події.

Ось що сказала Люцина Хворост.

«Пані Людмила в ліричній формі пише про повсякденне життя, і читач цим ліризмом переймається. При цьому вона не зловживає надмірною емоційністю. Не криклива. Вона свого читача поважає. І непідробно зачудовується красою природи. Я таку поезію люблю».

Літераторка  Тетяна Череп-Пероганич  писала рекомендаційного листа до видавничої ради про  рукопис «Вікна на Хрещатик».

Після зустрічі в «Київінформі» була ота страшна ніч атаки на столицю ворожих ракет і безпілотників. Тож відгук Тетяни Череп-Пероганич   –  щоденниковий  запис «у книзі облич».

«Подумала, добре, що в Людмили Живолуп вчора відбулася презентація книжки. Напилася після вибухів серцевих, заспокійливих, та й передивляюся сиджу на кухні фото. Щоб не думати про сумне. Все-одно вже до ранку не засну. Гарна зустріч була. Відкрила для себе Київінформ Пресцентр. Дуже атмосферне місце. Взагалі у нашому Києві та й інших українських містах багато красивих місць і багато красивих людей. Аби ж не війна...»

Можна переглянути презентацію і послухати вірші з нової збірки. Серед них і присвячені Харкову.

https://www.youtube.com/watch?v=yXVfjMrAiso

Для Києва це ще був  майже тижневий фестиваль «Книжкова країна» на ВДНГ. Його називають одним із найбільших в Україні. На центральній алеї розташувався стенд «Коронації слова». Тут відбулася й автограф-сесія  Людмили Живолуп.

Приніс книжковий фестиваль, який втретє проходить у Києві, й нові знайомства та зустрічі. Серед них – із викладачем  Київського військового ліцею імені Богуна  ( див. фото). Володимир Шкавро  планує почитати книжку віршів з ліцеїстами не лише заради виразного декламування, а й обговорити їх з молоддю.

«Вікно на Хрещатик»  помандрувало до Харкова разом із редакторками  видавництва «Ранок» (на фото праворуч). Із ними Людмила Живолуп як авторка і  перекладачка віршів для дітей співпрацює понад 20 років.

«Вікно на Хрещатик»  буде розподілене до київських бібліотек. Тож компенсую відсутність книжки у книгарнях та бібліотеках Харкова цитуванням власної передмови до цього видання.

ЗАЗИРНІТЬ У ЦЕ НЕВСИПУЩЕ ВІКНО (передмова до книжки)

Столиці люблять молодих,

високі прагнення і вікна,

стрімкі кар’єри, успіх, сміх.

Все, що до них – безжально зникне?

Зупинила себе – віршами передмову до поетичної збірки не пишуть. Потрібно у рік, коли 16 листопада виповнилося 100 років від дня виходу в ефір першої передачі Українського радіо,  представити вам не просто  авторку поетичної книжки, а людину, усім життям, любов’ю, перемогами й поразками з тим радіо пов’язану. Дякуючи звичці ніколи не вимикати радіо, Ганна Антонівна Опанасенко, мама тоді зовсім маленької  Люди взяла участь в оголошеному з Києва експерименті. За підказками фахівців, які долучилися до циклу радіопередач, вона змогла навчити читати свою трирічну доньку. Виростала дівчинка в мами на роботі – в бібліотеці селища Драбів на Черкащині. Ні, жінка не була бібліотекаркою – дбала про чистоту й вчасно витоплену піч у книгозбірні. Отак книжки й ефірна адреса Хрещатик, 26 вплинули на долю дівчинки.

Хоча навчатися вона поїхала до Харкова, звідки й прозвучала 1924 року перша передача Українського радіо. Після філфаку Каразінського університету Людмила Живолуп, мама двох маленьких дітей, прийшла працювати на Харківське обласне державне радіо. Ось тоді ми й познайомилися. Фактично – на межі тисячоліть, на перехресті черкасько-харківсько-київському. Тоді я й дізналася, що Люда пише вірші, але самовимогливо їх не друкує. І саме в харківському  радіоефірі вперше було представлено на загал її вірші. Невдовзі Людмила трудилася  у творчому об’єднанні «Служба інформаційного мовлення». Здається, це зовсім недавно ми обговорювали з нею теми майбутніх сюжетів та новинних підбірок, вітали Люду з перемогою на міжнародному телерадіофестивалі.

Тож до вікна величної будови на Хрещатику, 26 було  теж високе вікно, що виходило в радіодвір у центрі Харкова. І на стінах шпалери в кульбабах, що ось-ось облетять,  чимось схожі  на сріблясті мікрофони («я напевно могла б утекти від кульбаб»). Тож кульбабові вальси в цій збірці навіяні польотом пушинок і в маминому садку, і  стінами харківського радіодому, де у дворі цвіли по черзі проліски і барвінки, бузки і вишні. До них вибігали іноді маленькі Людини діти Яся і Рома, яких вона забирала зі школи, а сама поспішала на черговий радіорепортаж чи у прямий ефір. Причому Яся ходила ще й до школи балетної. Ось такі вони – кияни в першому поколінні. До столиці переїхали, щоб продовжити хореографічне навчання Ярослави.

Не стільки світу, що у вікні. Світ балерини Ярослави Живолуп – це зараз танець на престижних світових сценах, чергова демонстрація через мистецтво талановитості й  перспективності України, її вічно молодої столиці, де «на відстані подиху – поруч ми…І не треба триматись за поручні, /Бо прив’язані ми до землі». Посвяти дітям знайдете у цій збірці, де розсипані київські урбаноніми – Хрещатик, Прорізна, Чубинське. «А трави, трави влітку тут такі – / З усім минулим заховатись стане!»

Для уважних читачів кожен вірш цієї збірки може слугувати  віконцем у роздуми й почуття авторки. «Я з тих, хто розгубив уміння плакати»  – ось така її самохарактеристика.

Нинішня війна постає для мене найвиразніше із «Балади про сунички», написаної з посвятою друзям в день після нічного рашистського ракетного удару по музею Григорія Сковороди у Сковородинівці на Харківщині: «…переплітаючись з суничним листям, / горіли тіні слів Сковороди». До речі, скульптура мандрівного філософа уціліла й була перевезена  до Києва.

Подруга Людмили з родиною мешкає напроти музею, це їм присвячена балада. В домі цих сковородинівців від вибуху повилітали вікна.  Образ вікна у великій війні  викликає і відчуття крихкості, беззахисності, але це не просто  затулені рудими двп отвори у стінах. Якби це не жорстоко звучало, евакуація, міграція ВПО (чимало їх осідає в Києві) все-таки для багатьох відкриває новий вибір чи як люблять говорити соціологи  – вікна можливостей.

Можливо, ними вже користуються у селах з назвою Вікно. Такі топоніми існують на  Буковині й Тернопільщині. Назву тлумачать не від хатніх вікон, а від слів «вікниця», «вікнина», яким означають плеса води серед заростів осоки, що не замерзають узимку. Хай отак продовжать «незамерзальну» долю вірші Людмили.

Ще викладачі й студенти називають вікнами вільний час між парами, практичними заняттями. Можливо, вікнами між справами стають вірші для Людмили Живолуп. «Хай  світають слова і потроху збираються в зграї./ Хай їм дасться снага/ Молодих яснооких вовчат».

Через війну давно я не зустрічала світанків у Києві. Читаючи книжку Людмили Живолуп «Вікно на Хрещатик», уявила і пережила разом з нею перший мирний день, панорамно побачений  ось у цій строфі: «І римами, мов конфеті, / Засипле згарища вчорашні. /І стане затишно в житті. /Святково. Радісно. Нестрашно». Хай так буде.

Ірина Мироненко