Досвід випробувань і втрат. Мадридський акцент харків’янки

Кілька мільйонів українських воєнних біженок майже за два роки перебування в іншомовному середовищі поза  межами своєї країни вивчають мови тих держав, які їх прихистили. Іспанія прийняла 180 тисяч утікачок і втікачів від війни. Чи можливо бути почутою українці в Іспанії через медіа і книжкові презентації? Інна Усенко – біолог за фахом, авторка прози і статей, надрукованих в Іспанії та Аргентині іспанською (літературний псевдонім Агнія Богун).  До 24.02.2022 Інна з України не виїздила, тому Мадрид – це було кардинальним рішенням для харків’янки. В Іспанії вона живе з донькою підліткового віку. Окрім вивчення іспанської мови, Інна ще навчається на трьох професійних курсах, щоб мати роботу. Донька успішно закінчила курс неповної середньої освіти поряд з іспанцями. 2022 рік став для цієї родини періодом стрімкої адаптації до життя в іншій країні. Тривала ця адаптація і в році 2023-у.

Мама й донька обрали стилем поведінки довіру й відкритість у новому суспільстві. Так, Інна Усенко долучилася до проведення Дня іспанської мови в приватному університеті Небрійї, який готує викладачів мови для іноземців. В університеті вона читала свого вірша про переселенців, а також невеличкий твір, написаний іспанською. Він увійшов до університетського  збірника «Незабутні голоси». Збірка об'єднала непрості історії людей з багатьох куточків світу, які покинули рідні місця через трагічні обставини.

Із роздумів Інни Усенко: «Саме письменництво надало мені внутрішню опору під час війни, змусило подати свій голос як голос свідка, людини, що може вплинути на перебіг подій. Зберігаю подаровану закладку із словами іспанського літератора   Леона Феліпе: «Поети, ніколи не оспівуймо ні життя лише одного народу, ні цвітіння лише одного саду. Нехай всі народи і всі сади будуть нашими!»»

Інні було непросто наважитися взяти участь у конкурсі, оголошеному іспанським університетом. Про інших авторок вона пише: «У «Незабутніх голосах» зворушують розповіді жінок з Грузії, Домінікани, Ірану, Куби і звичайно ж, України. А з письменницею з Венесуели, Карлою Рон Аревало, ми потоваришували. Карла працює в стилі магічного реалізму і вже 20 років живе далеко від батьківщини».

Мене з   Інною теж розділяє зараз понад чотири тисячі кілометрів. Цікаво обговорити  із  землячкою і її закордонний досвід, і  культурні відмінності українців та іспанців. У лютому 2023 року Інна Усенко писала: «Я вже закохалася в ці вагомі іспанські  слова: прегунта (питання), палабра (слово), респуеста (відповідь). Нова мова – як нове народження і зростання. Через брак засобів спілкування особистість спускається до дитячого рівня: багато емоцій, наївність, нерозуміння гумору та іронії.

Тут вчителі стають друзями, намагаються за словами відкривати безодню сенсів.Тут з мовою сплавлені архітектура, мистецтво, історія, повсякденність. Типи облич на вулицях, манера поведінки, музика фраз».

Розмова перша. Про європейську культуру як другу батьківщину.

Літо 2023 року

Ірина Мироненко. Щоб підготувати запитання до Вас, почала слухати різну іспанську музику. Найбільше зачепило після липневої грози з громами, які накочувалися з різних боків, точнісінько за схемою сирен повітряної тривоги  біля нашого дому – одразу з двох місць, дуетом. Захопило офіційне музичне відео  футбольної команди Реал (Мадрид). Але  ми будемо говорити не про футбольні тонкощі, а про існування в Україні з війною та в мирній і далекій від наших боїв Іспанії. Зокрема, і про іспанську політику рівних можливостей для жінок і чоловіків, тобто про гендерну складову, активність жіноцтва у різних сферах.

Почнімо із доіспанської частини Вашого життя.

До 24 лютого 2022 року  Ви мешкали на сході України, в Харкові, писали і видавали прозу, яку помічали критики  й відзначали журі літературних премій. Чи мали ще й постійну роботу, яку теж довелося покинути, щоб урятуватися і в першу чергу врятувати дочку?

Інна Усенко. До повномасштабної війни я працювала за своїм фахом біолога в державній установі, але через від’їзд з-під обстрілів рідного міста, через довгу відсутність мені довелося звільнитися. Розглядаю різні можливості постійного заробітку в Іспанії. У цій країні важлива гендерна рівність: у парламенті 40 відсотків – жінки. Президент Іспанії ініціював новий закон про  гендерний паритет як в політиці, так і в бізнесі.

І.М. Чи дуже відрізняється ставлення до жінок в Іспанії та Україні?

І.У. Мачизм, рух за чоловічу перевагу, в Іспанії не домінує. Є закон, який називають «Тільки так є так». Він стосується сексуального насильства, прийнятий близько року тому, але вже, спираючись на нього, засуджено майже тисячу чоловіків. У Мадриді й Астурії є кризові центри для жінок, які пережили насильство. Українським біженкам їх пропонують відвідати. Взагалі планують створити в Іспанії 50 таких центрів допомоги. Там дуже делікатний підхід до жінок, які перенесли психологічні травми. Мені б дуже хотілося, щоб такий підхід був у подібних центрах в Україні.

Родини, у яких я жила як воєнна біженка, не ділили обов’язки на жіночі й чоловічі – разом прибирали, займалися з дітьми. В Іспанії декретна відпустка всього два місяці, тож щоб не втратити роботу, жінки шукають нянь та інші можливості, але продовжують працювати.

І.М. Як відбувається для Вас занурення в іспанську мову, культуру?

І.У. Спершу ми жили в центрі допомоги біженцям. Там були й наші військові, які перебували на реабілітації. Нині мешкаємо вже у шостій квартирі в Мадриді. Щоразу це стрес переїзду, необхідність шукати нові зв’язки, нове коло. Зміна точки зору змінює все. В Іспанії найбільше емігрантів з Марокко, колишньої колонії. Ментально близькі іспанцям люди з країн Латинської Америки. Вони зрозуміліші їм більше, аніж ми, українці.

Читаю книжки і газети іспанською. Уже не жахаюся від безпорадності, якщо до мене незнайома людина звернеться іспанською на вулиці. Переважно все розумію, намагаюся відповісти. Прагну розширювати своє спілкування. Побувала на вечорі української поезії в Мадриді. У ньому брала участь  письменниця і перекладачка Амелія Серрайєр. Зараз її інтерес пов’язаний більше із польськими авторами, бо в Польщі  – видавничий бум. Польська держава активно підтримує популяризацію вітчизняних авторів. Існує чимало грантів.  Бачила, що на Мадридському книжковому ярмарку представлено багато польських книжок у перекладах іспанською.

 При всьому великому  інтересі до польських літераторів, Амелія Серрайєр знайшла час і написала передмову  до моєї повісті «Сезон дощів», у подарунок. А також презентувала мені свою книжку «Реквієм і мармітако» (мармітако – страва з тунця та овочів) про карантин у Країні Басків. Вона родом звідти. Була декілька разів у Києві, Одесі та Львові. На вечорі української поезії Амелія читала власні переклади віршів Тараса Шевченка.

І.М. Іспанія  для України менше відома й освоєна трудовими мігрантами в мирні роки, аніж Польща, Німеччина, Чехія?

І.У. В Іспанії  є свої «ловці людських душ». Фронт не закінчується в Україні. Тут теж іде боротьба. Біженці з України переважно російськомовні, тому іспанці іноді намагаються поєднати українців з росіянами, які давно мають у Іспанії свій бізнес, церкву, підпорядковану Москві. Я вже не піду до місцевої православної церкви Московського патріархату. Знайшла українську діаспору, відчула їхню підтримку. В іспанців зберігається інтерес до російської історії, літератури. Родина, у якій я живу зараз, має книжки іспанською про  революцію 1917 року, Хрущова. Часто іспанці не розуміють змін у російському суспільстві. Навіть написання топонімів Київ і Харків не за російською, а за української  транскрипцією  супроводжується гальмуванням. Треба кілька разів спокійно пояснити.

Але іспанці дуже привітні, сердечні. Згадую загрубілість деяких своїх земляків, коли ще була з донькою в Україні. Такий душевний стан багатьох громадян України викликаний складними обставинами.

Є видання в Іспанії, які публікують статті акредитованих у Москві журналістів. Джерело – ТАСС, і вся риторика проросійська. Тому у мене виникло бажання зробити свої публікації, представити нашу точку зору. Приємно, що мої статті, перекладені іспанською мовою для Іспанії та Аргентини, публікуються без змін і скорочень. Це дуже важливо для мене й перекладачки  моєї публіцистики. Щоразу стаття про Україну супроводжується фактами із повсякдення. Постійно за різними джерелами стежу за ситуацією на рідній землі. Пишу в статтях  про чергову масштабну трагедію війни, намагаюся достукатися до іспаномовного світу. Вдячна долі, що познайомилася з українками, які давно мешкають в Іспанії і вдало перекладають мої тексти.

І.М. Українська художня література в перекладах іспанською мовою представлена  нечисленними виданнями. Уже можете оцінити книжковий ринок Іспанії?

І.У. Книжки – моя пристрасть. В Іспанії працює 4 тисячі книгарень. Тут дотримуються політики фіксованої ціни на книжку. Це захищає як автора, так і  маленькі книгарні в конкуренції з великими торговими центрами.

Читач замовляє книжку інтернетом і отримує її у найближчій книгарні. Держава зацікавлена, щоб розвивалися і такі невеликі  культурні центри з історією, яким пів сотні й більше років, зі своїми постійними книголюбами-читачами.

Мені пощастило познайомитися із перекладачкою Оленою Донською, яка чимало років живе в Іспанії, починала з технічного перекладу журналістських статей.  Моя повість «Сезон дощів»  –  її перша робота з художнім твором. Над редагуванням працювала професійна редакторка. Найкращим перекладачем вважається носій мови, який народився і виріс у певному мовному оточенні. Знайти іспанців, які знали б українську й вільно перекладали з неї, мені ще не вдалося. Повість «Сезон дощів» написана до великої війни в Україні. Вона про кохання.

Із роздумів Інни: «Дивилася старий добрий фільм «Касабланка». В ньому зачепила остання фраза. Герой каже героїні: «Залишайся з ним. Ти його надихаєш». Так він шляхетно поступається супернику, віддаючи йому дівчину своєї мрії.

Ти його надихаєш! Це вагома причина бути поряд, це почесна місія для жінки: непомітно допомагати, слугувати, бути чиїмось ресурсом. Бо в чоловіка  –  велика справа на благо людства, він рятує світ чи творить шедеври. Але світ розвивається. І зараз жінки також змінюють світ, вражають талантом, творять дива. Але чи здатні чоловіки грати роль натхненників? І чи це чесно: ставати на плечі іншій людині, використовувати чужу енергію як ресурс? Може, навіть у святій справі, слід розраховувати лише на свої сили, не піддаючись ілюзії богообраності?

Скільки натхненників можна мати, як часто їх міняти? Чи обов'язково жити з ними під одним дахом? Може, слід триматись подалі від спільного побуту і просто мати когось у своїй уяві, в найбільш привабливому ракурсі?

Може, зараз виховуються натхненники майбутніх поетес, здатні залишатися в тіні, поважати велику справу коханої, цінувати її «думок високе спрямування», а не вимагати одразу знімати білизну? Бо творчість –  це граничне навантаження мозку і нервів. І чийсь захоплений погляд запалює, допомагаючи досягти граничної концентрації.

Я вірю, що колись Беатріче напише про свого суворого Данте, а Лаура –  про незрівнянного Петрарку. І це будуть геніальні поеми».