Дупельглюк (подвійне щастя) Інни Христенко: любов у юності, шлюб перед смертю

Якби генетична сила не руйнувалася обставинами (війнами, голодоморами), то Інна Христенко відзначила б у серпні 2024 року 105-й день народження. Вважаєте, що літератори, а особливо вразливі серцем поетеси й казкарки так довго не можуть жити? Можливо, правда ваша. Інна Христенко прожила 82 роки. Народилася у серпні  1919  й так само відійшла наприкінці літа, 21 серпня 2001 року.

«За порадою батька Інна вступила на історичний факультет Харківського університету. Ішов 1937-й рік. Батька звинуватили в українському  буржуазному націоналізмі; його домовиною стало Охотське море. Від доньки вимагали зректися батька-„ворога”. Це було її перше нелюдське випробування на вірність. Дівчина батька не зреклася, з університету її виключили»,  –  так писала в рік 100-річчя Інни Митрофанівни її молодша подруга й колега-письменниця Олександра Ковальова.

Саме той камерний вечір у письменницькому клубі мені приємно згадувати.

Тоді я допомагала Олександрі Прокопівні  «озвучувати» зустріч. Підготувала фрагменти студійних записів голосу Інни Митрофанівни з фондів обласного радіо, невеликі фрагменти  радіопостановок за її творами. Вона не стала істориком, але історії для дітей писала майстерно.

Вагалася, яке фото ювілярки обрати головним – молодше, харківське чи весільне, німецьке.  Обрала Павлове Поле. Іноді про це фото молодші жартували:  «Павловопольська  діаспора». Це був гурт української інтелігенції, яких тримало разом життєлюбство, творчість, а ще те, про що не говорять щодня, що вирвало роки волі й життєві сили.  Донька репресованого вчителя Митрофана Христенка  дружила з поетами, які пройшли сталінські табори. Василь Мисик – перший ліворуч, Іван Вирган – перший праворуч.  Поряд із Вирганом – Інна Христенко. У Мисика позаду були Соловки, полон і гітлерівський табір, у Виргана   –   Печора неподалік від Воркути. Павлове Поле приростало у ХХ столітті хрущовками. Отам і мешкала «літературна діаспора», яка любила сходитися у Саржиному  яру, де ніяких стін «з вухами».

Друг Василя Мисика  – літературознавець  Андрій Чернишов теж пережив переслідування. Але після смерті Сталіна його за сміливу публікацію звільнили із журналу «Прапор» (тепер «Березіль»). Причому, як сказали б іще царські жандарми – з вовчим білетом. Були  такі позначки в росімперців на документах  тих, кого вважали неблагонадійним. Ні, в радянському паспорті не писали нічого. Але знайти роботу за фазом  звільнений за ідеологічними міркуваннями уже не міг. Або ж мав ставати стукачем у новому колективі.  Андрій Федорович ні на які торги з КДБ не згодився. Щоб якось виживати, розносив на пошті телеграми. Із  слабким здоров’ям походи 5-поверхівками без ліфтів швидко вкоротили йому віку.  Отож, про оточення Інни Христенко на Павловому полі  в 60-з – на початку 80-х років дещо вам переповіла. Час поділитися тим, що відомо про її особистий життєвий роман.

Весільне фото Інни Христенко і Ріхарда Дюрнера  бережно передавали  по рядах у Харківському письменницькому клубі, доки про дружбу з нею розповідав власник фото,  лікар-психіатр Олександр Плотников. Так, це той самий експерт подкасту «Градусник» від березня 2021 року, а влітку 2019 нас «познайомила» Інна Христенко.

Цей знімок я бачила в руках Інни Митрофанівни наприкінці 90-х. «Щасливі дідусь і бабусі», – з посмішкою говорила мені  невисока енергійна жінка, якій личило бути саме дитячою письменницею. Вона у різні десятиліття ніби гралася у піжмурки то з репресіями, то з війною, то з післявоєнним повсякденням. Заняття літературою –  по-своєму діагноз. Але іноді навіть доброзичливий погляд лікаря підбадьорює пацієнта, який йому довіряє. Багато хто з харківських літераторів радився із Олександром Плотниковим, шукав розради у психологічно важких ситуаціях. Тому й домовилася після вечора пам’яті Інни Христенко психіатра із півстолітнім стажем роботи Олександра Георгійовича про інтерв’ю. Ось про що ми тоді поговорили.

Олександр Плотников. Лікарем я, мабуть, став, коли народився. Якби я вірив у перевтілення, друге життя, то я б ні кого не перевтілювався, а так би й лишався лікарем.

Ірина Мироненко. Раптом би Ви стали письменником.

О.П. Письменником я б ніколи не став. Хоча й були якісь коливання, але не в бік літератури. Я полюбляв театр. Змолоду, студентом грав у народному театрі  «Металіст». Українському. Харків – моє рідне місто. Батьки і діди харків’яни.

І.М. Коли Ви перетнулися з харківською літературою, познайомилися з письменниками не за шкільною програмою?

О.П. Це дитячий спомин. Я відпочивав у піонерському таборі в Занках, на Харківщині. Дітей розважали – приїздили і ляльковий, і просто театри. Була зустріч із письменником Аркадієм Школьником. Він розповідав про свою творчість, як він пише.

І.М. Багато років цей драматург був пов’язаний із театром імені Шевченка.

О.П. Саме в цьому театрі повинні були поставити «Радісний берег» Ігоря Муратова. Ця п’єса мала таку історію. Поставили її в театрі імені Шевченка, пройшов перегляд і її чомусь зняли з репертуару. Я вже був тоді студентом, грав у народному театрі «Металіст».

І.М. Тоді ж існувала цензура.

О.П. Звичайно! Вистава не вийшла. Потім  Ігор Леонтійович тяжко захворів, була операція,  і влада міста захотіла зробити щось для нього приємне. Підняли цю п’єсу, викликали режисера нашого народного театру Марію Олександрівну Коваленко і запропонували поставити цю виставу. Ігор Леонтійович і Марія Олександрівна щось переробили. Була інша редакція. Виставу схвально прийняли і глядачі, й рецензенти. Її навіть повезли до Києва, на Хрещатик, 26 і показували по телебаченню. Я грав головну роль Івана Черешні. Це хлопчак, який навчався  на вечірньому відділенні у консерваторії, а працював на заводі. Але ж соцреалізм потребував виробничого конфлікту. Це все було.

І.М. Мабуть, до рецензування, до першого перегляду могли бути гострі репліки про сучасність.

О.П. Звичайно. Ігор Леонтійович приходив до нас на репетиції, потім на прем’єру. До того ж його дружина Наталя Андріївна була моєю викладачкою латини. У Харкові все зав’язано.  І ми подружилися. Знаю дітей Муратових і онуків, люблю їх дуже. Люблю творчість Ігоря Леонтійовича, зберігаю книжки з його автографами. Згадав нещодавно, що він присвячував вірша дружині Леся Курбаса, актрисі Валентині Чистяковій. Знайшов його, перечитував.

І.М. Яким був Ігор Муратов у повсякденні, вдома?

О.П. Звичайна людина. Сидів собі чай пив. Любив жартувати, але ж коли я познайомився з ним, це вже період важкої хвороби.

І.М. Звичайно, чиїсь історії хвороб пов’язані з медичними таємницями.

О.П. Працюю у психіатричній лікарні. Це Сабурова дача. Але я не буду розповідати про письменників як про своїх пацієнтів. Я інше хотів згадати. Мама у мене Іванова, я Плотников, але я українець. Докопався, як це вийшло. З дитинства мене цікавила українська мова, хоча вдома розмовляли російською. Але я бачив у трамваї таблички: «Вихід з переднього ганку». На старому корпусі університету було написано «ХЕмічний корпус». Мама пояснила, що то була така орфографія, коли моя мама навчалася в українській школі. Була хЕмія. Мене віддали до російськомовної чоловічої школи. Вибору не було. Пригадую, як чекав другого класу, бо саме тоді починали вчити українську. Перша вчителька в мене була  Надія Олексіївна Мисниченко, мати секретаря обкому партії Мисниченка.

І.М. Повернімося до літератури.

О.П. Я завжди, якщо випадала нагода поспілкуватися з людьми, які володіють літературною українською мовою, за це хапався заради мовної практики. Якщо перетинався з літераторами, то намагався, щоб було продовження спілкування.

І.М. Вам же доводилося їх консультувати як пацієнтів?

О.П. Так. Усі творчі люди – емоційні, відчувають більше, ніж  нетворчі.

І.М. Хто в минулому пройшов нашу Сабурову дачу?

О.П. Найперше – Всеволод Гаршин, автор «Красного цветка». Художник Михайло Врубель лікувався. Велемир Хлебников, Володимир Сосюра.

Хочу повернутися до письменників як до своїх друзів. Коли спілкуєшся багато років з письменниками, бачиш, що їхнє основне життя – це творчість.

І.М. Як Ви вважаєте, що дає довголіття письменникам? Гени? Ставлення до життя? Довго жили й Інна Христенко, хоча життєва дорога в неї складна.  

О.П. Як моя мама казала, тут дуже гарна порода.  Інна Митрофанівна Христенко із сильними генами. Це була лагідна, дуже приязна людина. Сміялася, жартувала, дуже гарно співала. Але вона весь час працювала. Учителювала. Писала.

У неї вдома було дуже цікаво. Однокімнатна квартирка у 5-поверховому будинку. Прибрано, як в українській світлиці. Рушники, старі меблі, старі фотографії, які ще батько з Полтави привіз. Вона у Полтаві народилася. І багато словників.

І.М. Вона зберегла батькове фото? Митрофана Христенка у 37-у арештували.

О.П. Так. Не побоялася. Вона йому присвятила поему. І не відмовилася від батька, хоча її змушували. Важко уявити, у якому страху жили люди. За що постраждав її батько? За те, що видав перший каліграфічний правопис. Як  писати – натиск і волосна. Його замордували. Десь він на дні Білого моря лишився. Інна Митрофанівна показувала мені той правопис, оригінальне видання.

 Не забувайте, що у школі навчали дуже жорстко, як писати. Вивчене у шкільному віці залишається на все життя. Почерк і його зміни чи незмінність свідчить про внутрішню організацію.

Інни Митрофанівна при тому, що була легкою у спілкуванні жінкою, дуже багато працювала над собою, над словом. Ми її знали як дитячу письменницю. Але в неї були й прекрасні поезії, котрі вона стидалася друкувати.

І.М. Може, остерігалася?

О.Г. Так, остерігалася. У дитячих оповіданнях вона сховала себе від людей.

І.М. Не всі знають її біографію.

О.Г. Вона мені розповідала таке. Коли восени 1941 року почалася гітлерівська окупація, багато хто чекав, що це нове життя прийшло. Родина Христенків була ображена радянською владою, батька знищили. Інна мала необачність опублікувати вірша «Привіт тобі, весно» у газеті «Нова Україна».

І.М. Опублікований у збірці Інни Христенко 90-х років «Червона калина», а також у журналі «Український засів», який став продовженням однойменного «часопису національної інтелігенції», що виходив у Харкові 1942—1943 року. Першим редактором був Ігор Бондар-Терещенко, другим – Ольга Броннікова. До складу редакційної колегії входив Василь Боровий, який брав участь як поет ще в першому числі журналу 1942 року.  Там було вміщено добірку віршів з «Нової України» під рубрикою «Я побачив весну восени» (слова Леоніда Топчія).

О.Г. Ось цей вірш Інни Христенко. Їй тоді було 23 роки.

ПРИВІТ ТОБІ, ВЕСНО!

Привіт тобі, весно, //Блакитно-чудесна,

Мережана сонця промінням ясним!//Бурхливії води

Вже будять твій подих,//Я п’ю його спрагло, впиваюся ним!

Хай ллється він в груди,//Хай серце розбудить,

Хай геть промине всі зимовії сни,//Хай тіло пружніє,

Хай думка ясніє,//Хай душу наповнить бадьорість весни!

Привіт тобі, весно!//Ти нині принесла

Оновлену юність в обіймах своїх,//Оновлені мрії,

Воскреслі надії,//Оновлену віру у здійснення їх!

На чорних руїнах//Моєї Вкраїни

Уже зеленіє весняна трава.//І разом з весною

Красою новою//Ось-ось зацвіте Україна Нова!

І.М. Тільки сподівання, що Україна розцвіте. Ніяких слів «Німеччина», «Гітлер». Або як у Леоніда Топчія (напівзрячого, після повернення  Червоної армії засланого до Сибіру):

Нам казали, що сонце – в Кремлі,//Та його не було на землі.

Чи колись нам воно засія,//Україно, вітчизна моя?

  О.П.  Митрофан Христенко дав гарну освіту своїй дочці Інні. Вона писала вірші й німецькою мовою. У них квартирував молодий німецький офіцер, колишній художник. Він захворів, бо дізнався, що в Німеччині померла його дружина. Залишилися малі діти, і він був пригнічений важкою депресією й лихоманкою з високою температурою. Йому не хотілося жити. І тоді йому допомогла Інна, яка мешкала у тому ж дворі по Іскринському провулку (ми ходили туди, вона мені показувала ті місця). Це Рашкина дача (або дача Рашке), 33-я школа, в якій я навчався. Інна для Ріхарда написала вірша німецькою мовою. Вона за ним доглядала. Ріхард одужав. Німці відступили. Ніякого роману!

І.М. Все-таки тим, хто друкувався в «Новій Україні» у Харкові 1942-43 років, довелося пройти сталінські табори. Маю на увазі в першу чергу Василя Борового.

О.П. Або емігрувати, як Олекса Веретенченко.

І.М. Або Юрій Шевельов. Про Веретенченка, який до війни устиг попрацювати на радіо, є оповідка, схожа на бувальщину. Ніби юний Олекса приніс свого вірша Майку  Йогансену. Той прочитав і з 8 строф викреслив 4.  Поет пішов засмучений, а потім поскаржився на таке редагування Ігореві Муратову. Той перечитав і викреслив ще строфу зі словами: «Ось тепер — це вірш». Веретенченко був на рік старшим Інни Христенко, помер у США. Але ж Інна Митрофанівна з Харкова не виїздила. Як же її обминули енкаведисти? Вона про це з Вами говорила?

О.П. Ніколи не говорила. Думаю, просто до неї не дісталися. Співробітництва її  з НКВС  я ніколи не помічав. Вона розповідала мені про зустрічі із «зеленими братами» на Заході України, коли там мандрувала.

 Якось зателефонувала: мені треба з Вами терміново порадитися. Приїхала й листа показує: розшукав через газету її німецький знайомий. Розповіла мені харківську історію про нього. У Ріхарда померла друга дружина, він хоче листуватися. Відповідати йому чи ні? Я сказав: «Звичайно, відповідайте. Уже не ті часи». Це були 90-ті роки. Потім вони листувалися. Ріхард запросив її у гості до себе, освідчився їй. Вони одружилися. Коли він помер, вона привезла до Харкова його архів. Я його бачив. Ще коли він тільки почав її розшукувати, намалював коло і поділив на сектори: Знайду її – не знайду. Упізнає мене – не впізнає. Якщо освідчуся – прийме чи ні мою пропозицію. Він ворожив маятником – так чи ні, куди схилиться.

І.М. Художником був.

О.П. І доньку він другого шлюбу він назвав Інна-Христина. Вважав, що саме та українська дівчина врятувала його у Харкові. Вони одружилися в Німеччині. У мене є фото, зроблене після шлюбної церемонії. 11-та година 11.11.1994 рік. Гольцмаден. Це маленьке містечко у Швабії. Вони стали примітною парою. Про них знімали телепередачі, їх упізнавали на вулицях. Але щастя тривало не так довго. Він помер. Їй як удові залишив муніципалітет квартиру. Вона могла там закінчити своє життя, але трішки пожила й писала мені: «Я не можу тут бути. Дуже тужу за Україною. Нічого не розумію, що навколо мене говорять, бо тут швабський діалект, а я знаю тільки німецьку літературну мову. Та ще й погано чую. Поїду додому». Потім з Харкова їй захотілося до моря. Я не радив цього робити в літню спеку. Але вона таки поїхала й померла через тиждень після свого дня народження  у серпні 2001 року.

Коли Ріхард іще був живий, вона прислала мені з Німеччини такого вірша (опублікованим я його не бачив, зберігаю машинопис. Гольцмаден. 1996 рік):

Така мальовнича ця швабська земля: //Левади, поля, гаї.

І те гордовите, що мріє здаля,//Все очі бере мої.

Чудовий привітний і затишний край.//А все-таки він не свій.

Хоч тут український росте молочай,//Волошки і деревій.

Піду у німецькі поля і садки//Блукати немов вві сні.

І буду шукать українські квітки,//вкраїнські співати пісні.