Дві війни, дві окупації, два визволення

Я, Еліна Ошурко, розповім Вам історію війни мою та  мого рідного українського міста Ізюма.

Війна- це кривава сторінка нашого життя, спогади і досі з болем нагадують про події з інтервалом у 80 років.

Біль від втрат Другої світової війни тепер переплітається зі свіжим болем від бід, які принесла повномасштабна війна росії проти України.

Впрдовж Другої світової війни , з вересня 1941 по червень 1942 року фронт був поділений навпіл.  Дуже багато втрат зазнала Червона армія, також було взято в полон близько 240000 солдатів, заводи були евакуйовані на схід.  Коли радянські війська відступали, то вони підірвали  заводські цехи, міст через річку Сіверський  Донець, будівлі міста.

Цілий рік місто було під німецькою окупацією (з 23 червня 1942 року по 5 лютого 1943 року).

Фото  з сайту Ізюм  Інформаційний 

Фото  з сайту  Ізюм Інформаційний 

Фото  з сайту Обрії Ізюмщини 

За короткий термін німці збудували новий міст, завезли устаткування на паровозоремонтний завод. Відступаючи німецькі війська не встигли евакуювати устаткування та підірвати міст (понад 60 років прослужив цей міст, у народі називався — «дерев'яний міст» та устаткування на заводі). Вранці 5 лютого 1943 року 267-а стрілецька дивізія 6-ї армії захопила Ізюм, однак подальший наступ радянських військ був зупинений. 

Німецькі війська відступали до своїх старих вигідних позицій, де в 1942 році отримали перемогу. До вересня 1943 року Ізюмський район знову був поділений навпіл. Лінія фронту проходила через село Кам'янку та по річці Сіверський Донець. Після перемоги радянських військ на Курській дузі починаються вирішальні бої за Ізюмщину. Останній населений пункт краю Червона Армія зайняла 10 вересня 1943 року.

Ще більше про ці трагічні події можна прочитати зі спогадів людей, які пережили Другу світову війну і переживають сьогоднішні воєнні події.  Одна з них – Марія Капаніна, яка раніше була вчителькою та бібліотекаркою у ізюмських ліцеях номер 4 та 6, та добре пам'ятає про те, який Ізюм був у часи Другої світової війни.  Жінка народилася й виросла на хуторі поблизу Ізюма, який із часом знелюднів, як і більшість таких населених пунктів. 90 років тому там було до 30 хат, зараз — близько 30 осіб.

Фото  з сайту ukrainer.net 

Напередодні початку повномаштабної війни росії проти України, 23 лютого 2022 року у родинному колі Марія святкувала 92-річчя.  У жінки двоє доньок – одна виїхала під час окупації, а друга живе з нею.

Про те, як почалася Друга світова війна, Марія Капаніна добре пам'ятає. У 1941 році вона закінчила 4 клас, жила у бабусі з дідусем у селі Голубівка, що під Ізюмом. Про початок війни Марія дізналася від дідуся. Вона розповідає про це так:

«Добре пам’ятаю перші дні війни. Дідусь розвозив по селах пошту й привіз новину: почалася війна. Тоді ще ні радіо не було, нічого. І перші повістки він привозив. Пам’ятаю і перші повідомлення про загиблих по селу.

Німецькій окупації села передували вибухи в околиці, внаслідок яких горіли хати у сусідніх селах, а хутір лишився без влади. Невдовзі сюди прийшли окупанти.

У 1942 пам’ятаю, як німці заїхали. Літо це було, жарко так і сонце таке… А у селі — всього одна вулиця. І їдуть по троє на мотоциклах з калясками, по троє з гармошками. Проїжджають веселі. Проїхали й нічого. А через врем’я, того ж дня, їдуть машини. Кричать: «Яйка, кури!», і забирають усе по хатах».

Коли Марія про це розповідає, вона тяжко зітхає, дуже важко їй дається ця розмова…

А як зайшли до її тітки у сусідній двір та почали ловити курей, це був жах якийсь… Собачка намагалася перешкодити проникненню ворога у двір, але їй не вдалося: жорстокі німці вистрілили у собачку… І навіть тоді, коли вона вже вмирала, вона продовжувала повзти до сажу (місця, де тримають свиней), щоб захистити свою рідну домівку від ворога…

І під час окупації у 2022 році, і в окупації німецькій Марія переживала за життя не лише людей, а й тварин.

Також Марія згадує про свого батька, який зник безвісти на фронті у липні 1941 році, до 1943 року про нього нічого не було відомо, не бачились аж цілих 2 роки.

Раптом ввечері, у кінці квітня 43-го, коли почали цвісти вишні, він прийшов. Виявилось, він пішки пройшов до нас 50 кілометрів від своєї частини в Куп’янську.

За кілька місяців батько Марії отримав чотири важкі поранення під Ізюмом. За один день йому поранило руку, під лопатку влучив ворожий уламок, а кулею вирвало литку. Ще один осколок розбив колінну чашечку на іншій нозі, через що кінцівку довелося ампутувати. Він довго пролежав у госпіталі в селі Кантемирівка, що на Полтавщині. Щоб його побачити, мати Марії пішки йшла туди понад 200 км.

А ось як вона згадує про атаки німців:

Багато вибухів чули. І літаків бачили багато. Якось мама з сестрою пішли на город, а я була у дворі. На схід їдуть товарні ешелони, — евакуйовані [люди]. А на захід — військові — танки, накриті брезентом. І один раз як налетіли самольоти й почали стріляти з кулеметів! Потяг зупинився, і з нього теж стріляють. Я стою у дворі й даже льотчика видно: рудий, в окулярах. Куди мені бігти? Я залізла, ну… голову засунула під мат, де буряки складали. Коли чую — мама мене тягне за ноги. Так залізли у погріб.»

Також було присвоєно багатьом військовим, в деяким і посмертно, нагороди, деяких нагороджували двічі.

Звитяжно працювали задля фронту також і трудівники тилу. У 1943 році в евакуації фахівці ІЗОС( Ізюмського приладобудівного заводу) розробили унікальну технологію штампування заготовок з рідкої скломаси. Пізніше внесок ізюмців високо оцінили.  Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 травня 1985 року місто Ізюм було нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня.

До кінця війни Марія жила у селі Бугаївка, що на Ізюмщині. Ось як вона згадує про День Перемоги:

Я була у шостому класі. Пам’ятаю цей день, 9 травня 1945 року. Дощик пройшов. Прокидаємось — сонце і така свіжість! Така теплінь, ніби природа посміхається. І дивимося — люди біжать до центру села. Прибігли — а там стихійний мітинг. Там виступав завуч школи, Іван Тимофійович, він втратив ногу на війні. Мені найбільше його виступ запомнився. Мовляв, «діти, ви зараз радієте, скоро повернуться ваші батьки, ваші брати. А деякі серед вас стоять і розуміють, що їхні більше не повернуться». І тут — і крик, і сльози, і сміх — волосся дибки. Ось так прийшла перемога».

Потроху місто Ізюм почало оговтуватися після Другої світової війни, почало все працювати у звичайному режимі, не відразу, звісно. Пройшло дуже багато років, щоб відновити місто.

Поступово у місті почали працювати дитячі садки, школи, магазини, Ізюм почав відроджуватися.  Було дуже гарне місто, хоча й маленьке, але все працювало у штатному режимі, люди раділи життю, діти ходили в дитячі садки, потім вчилися у школах, потім далі планували своє життя.  Мальовнича природа міста заворожувала, в найголовніше те, що було безпечно ходити по місту.

Фото з відкритих джерел 

Фото з відкритих джерел 

Але настав той день, коли вся Україна здригнулася. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.  Тоді люди не повірили в те, що війна почалася, адже зараз 21 століття. 

Яка може бути війна, якщо ми живемо у цивілізованому світі?- питали українці.

Фото з відкритих джерел 

Фото з відкритих джерел 

Я маю особистий досвід війни. Коли почалася війна я була в Харкові на навчанні. Мені про це розповів тато, який прочитав новини, що у Харкові лунають вибухи. Батьки дуже переживали за мене та разом з дядьком, братом тата, вивезли з Харкова. Потім було багато всього: приїзд до рідного міста Ізюм, жорстокі обстріли, літаки, бомби, танки, бронетранспортери, руйнувань дуже багато, людей дуже багато загинуло та було поранено дуже багато.  А ще був випадок, коли людей завадило у підвалі, їх ніхто не міг витягнути, бо та частина міста прострілювалася, нажаль загинула 61 людина.  А потім почалася окупація… Не було нічого: ні світла, ні води, ні газу, ні зв'язку, ні Інтернету. Звісно, з університету мене відрахували. 

Фото Еліни Ошурко

Ми готували їжу на саморобній річці на дворі, влітку було ще якось, взимку ми замерзали просто. Їсти також було нічого, воду тягали у сусідки. Ми вже нічого не планували, просто жили, як на автоматі: встали з ліжка, пішли поїли щось, що було, попили, що у сусідки взяли, чекали вечора, лягали спати.

Фото Еліни Ошурко

Фото Еліни Ошурко

Спали ми одягнуті у куртках, шапках та валянках, бо було дуже холодно у хаті, обстріли продовжувалися. Одного разу прилетіло на сусідню вулицю, загинули люди. Не знали ми й котра година, також не знали й новин, що взагалі у світі відбувається. Загалом, було дуже важко, тяжко, сутужно, але ми впоралися та вижили.

Фото  з сайту ukrainer.net 

Фото з сайту ukrainer.net

Найбільше загиблих було на початку березня 2022 року після авіаударів по багатоповерхівках. Людей витягували з-під завалів сім'ями. Розкопували довго, тіла були розкидані по частинах. Обгорілі, розчавлені.

Про трагедію лише однієї сім'ї з числа загиблих від російського авіаудару по багатоповерхівці в Іщюмі йдеться у фільмі "Нульовий поверх", який створили журналісти в рамках проєкту Харківського прес-клубу " Сліди" ("Scars).

Фільм «Нульовий поверх» розповідає про інший злочин: 9 березня 2022 року російська армія навела авіаудару по житловому будинку на вул. Першотравнева, 2. Михайлу Яцентюку 65 років. Він єдиний із сім'ї вижив після влучання бомби в будинок. Його дружина, донька, зять, тітка та троє онуків 9 березня 2022 року ховалися у підвалі 3-го під'їзду. Там Михайло облаштував укриття і дбав про свою батьківщину під час обстрілів. Він розповів, як бомба потрапила до житла… Як перехожі намагалися відкопати рештки тіл загиблих. Кілька під'їздів склалися мов карткові. Було зруйновано 40 квартир. Під завалами опинилося понад 50 людей. Найменшій жертві – онучці Аріні – було 3 роки. Середньому внукові 10 років було б через 21 день… «Я п'ятьох поховав у братській могилі – сім'ю, тітку та жінку окремо», – розповідає Михайло.

А потім ми дізналися про могили у яких загинуло 400 людей. Їх катували під час окупації, їх не могли відразу впізнати.

Сьогодні все ще цивільно, — каже Володимир, високий чорнобровий чоловік, навчений розрізняти відтінки смерті. — Попередні зміни я діставав як-небудь скинуті тіла в яму, обличчями донизу — як кинули, так і приземлилися. Бачив відірвані ноги, а поруч — мізки. Бачив зв'язані руки й мотузки на шиї. Виймав поранених, з надрізами й дірками на тілах, з кульовими й осколковими пораненнями».

Фото  з сайту BBC. com

Знайшли близько 500 поховань цивільного населення. І поки встановлена одна могила, де масово поховані приблизно до двадцяти військовослужбовців Збройних сил України.

Коли Володимир не тягає мішки з тілами, то розбирає завали після прильотів ракет у Харкові чи доламує аварійні стіни, щоб випустити людей тощо.

Хотілося б, каже він, щоб його особиста участь у справі допомогла одній меті — встановити причину смерті людини й покарати винних за це.

На цьому кладовищі Ізюма, яке стало відомим всьому світу, ексгумували 447 тіл, із них — 5 дітей і 22 військових, решта — дорослі цивільні. За повідомленням Нацполіції й обласної військової адміністрації, більшість загиблих мають сліди ознак насильницької смерті, 30 — сліди катувань. Рештки 11 тіл так понівечено, що наразі неможливо встановити їх стать.

Фото з сайту lb.ua

Фото з сайту armyinform.com 

Декого вже впізнали рідні, та оскільки це нелегальне стихійне поховання, всі тіла відправляють на експертизу. Тим паче, і з позначеними могилами виникла плутанина.

За словами Болвінова, у місті розташоване одне з найбільших поховань, тіла були поховані окремо. Люди були вбиті, загинули від артилерійського вогню або авіаударів. Всі тіла будуть ексгумовані та направлені на судово-медичну експертизу.

А скільки зрадників було в Ізюмі! Ось що про це каже пані Марія Капаніна:

Оце зараз мені 92 з гаком роки і я, мабуть, за всі роки не виплакала стільки сліз, скільки з 24 лютого. Мені страшно, я не можу… Я розумію, що я людина старшого покоління, але… Які тут були мародери. Уже 24 лютого наші ж уже тягнуть, розбивають — ще в Ізюмі не було росіян!».

Про повномасштабну війну Марія розповідає неохоче, з великим болем у голосі — надто свіжі та сповнені різних емоцій ці спогади. Найбільше їй болить зрада місцевих, які роками жили поруч, а потім радо бажали росіянам успіху.

Звісно, зрадниками виявилися далеко не всі. Родина Марії та її сусіди обмінювалися їжею, водою та вогнем. Місцеві рятувальники привозили з навколишніх сіл молоко та хліб. Також допомагали жителі, які почали волонтерити: привозили їжу, навіть якщо потрапляли під обстріли.

Потреба говорити про воєнне життя й ділитися наболілим — те, що об’єднує, гуртує місцевих. Багато з них також із шоком згадують про сусідів, з якими вони роками жили поруч, а ті потім співпрацювали з окупантами.

Ще одна дуже сумна історія про загибель Володимира Вакуленка- дитячого письменника з міста Ізюм, якого викрали та катували окупанти, а потім розстріляли.

Військовослужбовці рф пропонували йому співпрацю і намагалися примусити відмовитися від проукраїнської позиції та патріотичних поглядів. За це письменник поплатився життям: його били, катували, стріляли з пістолета по ногах, тримали в нелюдських умовах. В будинку, де він мешкав разом з батьками і неповнолітнім сином, проводили численні обшуки. Пізніше бойовики вивезли його до місця своєї дислокації та вбили.

За результатами експертизи, причиною смерті Володимира Вакуленка стали вогнепальні поранення. З його тіла експерти вилучили дві кулі від пістолета Макарова. У нього були зламані пальці на руці.

Під час окупації письменник вів щоденник, який сховав перед викраденням окупантами. У Літмузеї планують розшифровувати рукопис.

Доля письменника після викрадення російськими військовими була невідомою до 28 листопада, коли журналісти редакції розслідувань Суспільного отримали фотодокази й результати ДНК-експертизи, які свідчать, що Володимира Вакуленка вбили під час окупації.

Також встановили причетність цих самих військових до катувань та вбивства чоловіків 50 і 75 років, яких захопили в березні 2022 року, коли вони збирали шишки. Їх утримували в льосі, катували, а потім убили. Ті ж фігуранти після катувань розстріляли пострілами в голову 58-річного колишнього учасника АТО/ООС.

1 жовтня 2025 року письменнику посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

На честь Володимира Вакуленка в Ізюмі на Харківщині назвали вулицю. У травні цього року письменника посмертно нагородили спеціальною відзнакою Prix Voltaire Award 2023 від Міжнародної асоціації видавців.

Фото  з suspilne.media

Фото  з texty.org 

Таких трагічних історій багато, нажаль.  Але найголовніше те, що ми дочекалися звільнення Ізюма 10 вересня 2022 року. Ми, ізюмці, сподіваємося , що скоро буде мир, і все буде добре.

Нажаль, ми ніколи не зможемо забути ці криваві історичні події, вони ще довго будуть нагадувати болем у наших серцях.

Ми, українці, вже майже чотири роки ведемо тяжку війну проти російської федерації, яка здійснює неспровоковану агресію проти нашої країни. Це вже більше часу, ніж тривали воєнні дії на території України під час Другої світової війни. Ми весь час думаємо, чому ця війна стала можливою у цивілізованому 21 сторіччі? 

Відповідь, мабуть, у тому, що росіяни, які колись пройшли страшну криваву Другу світову війну, нічому так і не навчилися та не навчили своїх нащадків цінувати мир і людське життя. росіяни хочуть знищити Україну і у нас немає іншого вибору, як перемогти у цій війні.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:

Телеграм Фейсбук Інстаграм