«Ефект письмової сповіді». Цей роман дарують розвідникам і студенткам

14 лютого – день дарування книжок. Книгарні пропонують різні акції. Літературні клуби анонсують обговорення новинок –  бестселерів, української класики чи  екранізованого роману.

Мені ж цікаво поділитися книжкою, виданою в Харкові постійним автором «Клубу сімейного дозвілля»  (далі – КСД) Василем Шкляром. Видавництво у співпраці з письменником-киянином створило цілу серію його історичної і пригодницької прози. Козацька шабля, графічно закодована дизайнерським рішенням у початкову літеру прізвища «Шкляр» на обкладинці, тривалий час привертає увагу, підсвідомо впливає на читацький вибір.

Всеукраїнський рейтинг «Книга року-2024»  у номінації «Жанрова література»  до короткого списку включив і «Заячий костел». Ще шість прозових видань претендують на перемогу.  Вердикт журі буде відомий наприкінці лютого.

Що саме  стоїть за майже міфологічною  назвою  «Заячий костел»  цікаво розшифровувати у процесі читання роману, у якому й не помічаєш, що він має майже 500 сторінок.

Спершу – про самого автора.

Народився 10 червня 1951 року на Черкащині. Навчався в Києві та Єревані. Після університету обрав журналістику, потім вирішив присвятити себе літературній творчості. Працював головним редактором столичного видавництва «Дніпро». Більше 10 років був у політичній журналістиці, зокрема, співпрацював із штабом Віктора Ющенка. Балотувався в народні депутати.  

Письменницька популярність прийшла з виходом роману «Ключ» (КСД, 1999).  Роман відзначений кількома українськими преміями, неодноразово перевидавався, перекладений кількома мовами.

Особливий резонанс викликав роман Шкляра «Чорний ворон», що вийшов в 2009 році в київському видавництві «Ярославів Вал» і одночасно зі зміненою назвою «Залишенець» в  Харкові, КДС. Автор працював над романом 13 років. За його мотивами знято повнометражний фільм «Чорний Ворон». Він вийшов на екрани 2019 року, привернув увагу глядачів до теми боротьби українських повстанців Холодного Яру (Черкащина) проти більшовиків. Івана Чорноуса – отамана Чорного Ворона  зіграв Тарас Цимбалюк. Текст за кадром густим магнетичним голосом читав автор роману – Василь Шкляр.  

Цей роман 2011 року міг принести прозаїку державну Шевченківську премію, але автор письмово відмовився від  неї на знак протесту проти  політики міністра освіти «українофоба Дмитра Табачника» (так у листі до тодішнього президента Януковича).

Наступного року Шкляру у знаменитому Холодному Яру вручили народну Шевченківську премію як першому народному лауреату. Преміальні кошти він передав до знімального фонду фільму «Чорний ворон».

Тож час докладніше поговорити про «Заячий костел», де теж діють повстанці, але вже інших часів, поєднуючи Україну і Литву.

Із відгуків читачів у соцмережах

«Ваші книжки і є навчальним посібником українських воїнів. ,,Чорний ворон", ,,Маруся", ,,Троща". Скільки їх я подарувала моїм родичам і учням,  які зараз на фронті».

«Пане Василю, Ваші книжки   –  джерело для спраглих українських душ. І тих, які ще сплять, і не знають про його існування, і тих, хто вже скуштував  смачнюще питво слів, просякнуте духом волі, свободи, непокори насиллю та завзятої боротьби! Кожна Ваша книжка має душу,  –  як людина. Кожна книжка   –  жива».

Автор про цю подію написав: «У Палаці культури козацького Фастова презентацію "Заячого костелу» довелося провести в бункері, себто в укритті. Щось було символічне в тому  – повстанський роман і бункер... Та сама війна. Хочу перепросити тих своїх читачів, котрих не вмістила підземна криївка. Особлива подяка воїнові Володимиру Куценку, який, перебуваючи на фронті, з далекої відстані координував цю зустріч. Є ж такі дивовижні люди!»

Письменниця Марія Матіос про «Заячий костел»

«Таке відчуття, ніби ти лежиш у безкрайньому морі горілиць, а тебе нечутно, як мама дитину в колисці, гойдає хвиля. І так тобі добре, що не розплющував би якдовше очей, аби притримати час безмежної, мов саме море, насолоди. Це непередавано терпке відчуття чогось такого трепетного і ніжного, так-так – саме ніжного, як буває ніжним сон, коли всіма силами впираєшся просинанню, щоб нагло не зруйнувати цей смак ніжности, – що ти хіба лиш не виєш, коли це гойдання-колисання уривається, залишаючи тільки легке зітхання жалю. Так ще буває, коли ти розлучаєшся з коханим… коли вдихаєш немовля, що пахне грудним молоком… чи ловиш очима персидський орнамент на крилах метелика. Тоді ти розчулений, і трохи плаксивий, і трохи печальний, і радісний водночас. Бо розумієш, що саме ця мить не повториться більше ніколи, навіть, якщо буде ще тисяча розлук і сотня гойдань на хвилях.

Бо це – Василь Шкляр і його нова книжка «Заячий костел». Я три вечори цідила цю розкішну прозу Майстра, щоб продовжити майже фізичну насолоду від його вишуканого стилю, красивої, так-так – саме красивої мови, показово-неспішної, як сам Шкляр, і дуже точної в деталях оповіді, дещо нібито детективного, а трохи аж простакуватого сюжету, але такої глибини і ясності думки, що й справді хотілося хіба що лиш «ахнути» від цього багатства і довго мовчати від захоплення. Такий от чудовий роман: без звичної Шкляревої напруги сюжету, без свідомо ефектних і таки провокативних інтимних сцен – однак з такою інтимною гостротою почуттів, передати які спроможні лиш великі майстри точного слова.

Ця книжка для читачів-гурманів, вихованих на добротних класичних текстах, де є повноцінний сюжет, живі – на відстані долоні – персонажі, непоказна, але бурхлива, пристрасть, є характери, вчинки. Зрештою, є логіка письма, навіть, якщо йдеться про потік свідомости. Є все те, що робить літературу літературою. Що формує смак. І не тільки літературний».

Прикметно, що обидва видання, які побачили світ у Харкові ( Андрій Кокотюха активно співпрацює з видавництвом «Vivat») входять до короткого списку всеукраїнського рейтингу Книга року-2024.

Обидві книги є результатом резиденції українських письменників в Литві, місті Анікщяй, яку з 2016 року організовує Меморіальний музей А. Баранаускаса та А. Вієнуоліо-Жукаускаса.  Із згаданим музеєм пов’язаний почесний посол Анікщяйського району в Києві Віргініюс Строля.

Влітку 2018 року він організував приїзд на резиденцію Василя Шкляра, якого називають батьком українського історичного бестселера. Для письменника, у центрі уваги якого – ХХ століття. партизанська боротьба та радянські репресії, було важливо ознайомитися з цією темою на Анікщяйщині.

Разом із дружиною Валентиною, яка записувала розмови, Ввсиль Шкляр тоді перш за все шукав живих свідків. Він ще встиг поспілкуватися з найстаршим партизаном і політв’язнем Анікщяйщини Йонасом Лютасом (Левом), якому вже  наближалося особисте сторіччя, і почув унікальну історію зради.  

Під час резиденції письменнику особливо запам’ятався вислів «заячий костел», який він уперше почув у Литві, – щось абсолютно нереальне, але те, що дуже важливо побачити. Цей вислів став назвою його історичного роману. Дія твору відбувається в лісах Анікщяйського району.

Письменник Андрій Кокотюха  восени 2022 року на цій же резиденції продовжив збирати інформацію про партизанську війну литовців.  Його книжка  «Підпільна держава» побачила світ теж 2024 року.

«Історія кохання на тлі боротьби за свою державу – надзвичайно важливий творчий лейтмотив в Україні, який бореться вже третій рік», пише литовський сайт.

Віргініюс Строля, який продовжує організовувати резиденції для українських письменників в місті Анікщяй, не сумнівається, що обидва твори будуть перекладені литовською мовою.

Він прогнозує, що спочатку В. Шкляр приїде до Литви з новим романом «Заячий костел», зустрінеться з громадами українців Литви, презентуючи його. Під час цього візиту також будуть проведені перемовини з видавництвами щодо перекладу цієї книги литовською мовою та її презентації литовським читачам.

Із відгуків у соцмережах про «Заячий костел». Письменниця Любов Голота

«Прочитала двічі. Перший раз поспішала "заковтнути" по студентському швидко. А вдруге, вже знаючи сюжет, читала неквапливо, з насолодою, з бажанням зрозуміти, "як це робиться?" Це висококласна, талановита нова книжка нашого творця бестселерів,

Як тонко виписаний кожен образ, які промовисті деталі, яке ненатужне, глибоке освоєння всього, що називають "робочим матеріалом"  – від литовського фольклору, ландшафтів, клімату, від таємниць історичних до побутових дрібниць.  І, нарешті, герої,

для яких "слова "війна" і "свобода" стали рівнозначними". І

мова   –   як ріка!

1950 рік.

"Лісові брати" і українські хлопці-повстанці,

останні бої з московськими окупантами.

Зрада і смерть.

Любов і любов.

Читайте, і зрозумієте, як я  –  ця книжка лікує душу. І  повертає спрагу читання».