Енергетичний порятунок: чи є шанс українським містам вижити взимку?

Це битва за світло і тепло, де кожен мер — стратег, а кожна модульна котельня — фортеця. Чи встигнемо ми перебудувати систему до перших заморозків і які палки в колеса встромляє нам власна бюрократія?

Про це йшла мова в авторській програмі журналіста Олександра Швеця «Голос громади» (спільному проєкті Харківського прес-клубу та мережі місцевих медіа «Громада Груп»).

Радянська модель енергетики будувалася за принципом гігантоманії: кілька надпотужних об'єктів забезпечували теплом та електрикою цілі регіони. Сьогодні ця монолітність стала нашою найбільшою вразливістю. Ворог б'є туди, де болючіше, і, на жаль, має чіткі координати.

В Україні наразі немає жодної теплоелектростанції, яку б ворог або не зруйнував, або суттєво не пошкодив, — констатує експерт з питань енергетики, професор Станіслав Ігнатьєв. — Спроби нашвидкуруч відновити великі об'єкти завершуються трагічно. Щойно над трубою Дарницької ТЕС з’явився чорний дим — агентурна мережа з "болот" відразу відреагувала, і в ту ж ніч прилетіло знову.

Окрім постійної військової загрози, старі гіганти нищать нашу економіку зсередини. Створені в середині минулого століття, вони мають катастрофічно низький коефіцієнт корисної дії.

«Коефіцієнт корисної дії по одній з теплоелектроцентралей Кривого Рогу — всього-навсього 18%, — пояснює Станіслав Ігнатьєв. — Тобто якщо ми спалюємо 1 МВт природного газу, то отримуємо лише 180 кВт теплової енергії. Решта — вилітає в повітря. Натомість сучасні модульні котельні піднімають ККД до 48–52%».

Для гігантських індустріальних центрів повний перехід на автономність — це утопія.

Жодна сонячна панель не прогодує металургійний комбінат. Проте захистити житлові квартали, лікарні та водоканали — цілком реальна місія. І тут кожне місто шукає свій унікальний шлях.

Кривий Ріг, який розтягнувся на неймовірні 130 кілометрів, рятується масовою генераторизацією та переходом на альтернативні джерела.

Ми вже встановили понад 1000 генераторів на об'єкти критичної інфраструктури, — розповідає заступник міського голови Кривого Рогу Сергій Мілютін. — Всі лікарні забезпечені. Наші школи та дитячі садочки — це вже не просто заклади освіти, це пункти життєстійкості та незламності, куди люди йдуть у разі повного вимкнення світла.

Разом із UNICEF ми модернізуємо великі радянські котельні: переводимо електрообладнання з 6 кВ на 0,4 кВ. Це технічна мова, але для людей це означає одне: до котельні тепер можна підключити сучасне резервне живлення, яке раніше просто не витримувало диких радянських потужностей.

Але генератори — це лише «швидка допомога». Для системних змін потрібні інші інженерні рішення, які місто реалізує разом із міжнародними партнерами.

Якщо розібрати нашу діяльність, ми працюємо за чотирма основними напрямками, — пояснює консультант ЮНІСЕФ з питань інфраструктури Владислав Москалець. — Перше — це встановлення блочно-модульних котельних для закладів охорони здоров'я, обов'язково обладнаних резервними джерелами живлення.

Друге — впровадження когенераційних установок.

Третій, дуже специфічний, але критичний напрямок — це модернізація старого електрообладнання на радянських котельнях. Ми переводимо його з напруги 6 кВ на 0,4 кВ.

Поясню просто: не всі великі котельні можна підключити до генераторів — потрібна така потужність, яку сучасні агрегати або взагалі не видають, або вони коштують усі гроші світу. Ця трансформація дозволяє підключити реальне резервне живлення.

Ну і четверте — це масове постачання генераторів як для водопостачання, так і для тепломереж міста».

У Харкові, який щодня живе під прицілом ворожої артилерії та КАБів, підхід інший — більш компактний та радикальний.

Місто ділять на так звані «теплові райони». Замість однієї розбомбленої ТЕС-5 з'являються десятки нових блочно-модульних котелень, схованих у мікрорайонах. Вони обладнані когенераційними установками, які одночасно виробляють і тепло, і струм.

Цей струм потрібен не для розкоші, а для того, щоб крутилися насоси. Адже мало підігріти воду — її треба під тиском загнати на верхні поверхи харківських висоток, коли навколо повний блекаут.

Поки великі міста з боєм модернізують кілометри теплотрас, малі громади демонструють дива гнучкості.

Богодухівська громада на Харківщині, де мешкає близько 30 тисяч людей, стала справжнім енергетичним феноменом прифронтової зони. Тут не чекали дива, а почали діяти ще до початку великої війни.

Ми практично перші в Україні поставили сонячну станцію на 50 кВт на нашу лікарню — а вона у нас, на хвилинку, семиповерхова, — розповідає мер Богодухова Володимир Бєлий.

 — Поставили 13 станцій на водоканал. Сьогодні у нас бюджетні та адміністративні будівлі працюють на сонці, загалом маємо 31 сонячну станцію з акумуляторами. Буває, навколо світла немає, все зруйновано обстрілами, а люди в установах працюють і навіть не здогадуються, що в мережі нуль!

Більше того, сонце — безкоштовне. За минулий рік ми зекономили для бюджету близько 5 мільйонів гривень. Зараз підключаємо до акумуляторів світлофори та повертаємо вуличне освітлення. Ми прикордонна громада, агресор поруч, він не дає нам спокійно жити, тому ми вимушені виживати і ставати незалежними».

Здавалося б, рецепт успіху очевидний: бери й роби. Проте на шляху до повної децентралізації стоять три серйозні виклики, які громадам важко подолати самотужки.

Перший виклик — гострий кадровий голод. Нове обладнання потребує розумних голів та золотих рук, а їх критично бракує.

«В енергетиці на 90% все залежить від персоналу і лише на 10% — від заліза», — наголошує професор Ігнатьєв. 

Сергій Мілютін підтверджує: дефіцит кадрів на комунальних підприємствах Кривого Рогу сягає 40–50%. Місто змушене відкривати спецлабораторії у профтехах та терміново перекваліфіковувати ветеранів, які повертаються з фронту.

Другий виклик — фінансове сирітство менших громад. Гроші у світі є — європейські донори готові давати мільйони на «зелену» перебудову України. Але вони не дають їх під «чесне слово».

Закордонні партнери говорять мовою проектів, — пояснює Сергій Мілютін. — Їм потрібні детальні плани на 3–5 років наперед, прораховані ризики, прозорість. Перша заявка малої громади ніколи не виграє — цьому треба вчитися.

Великі міста вже створюють навколо себе агломерації, ділячись із меншими сусідами готовими шаблонами та проектними менеджерами, бо розуміють: якщо взимку замерзне сусіднє село, його мешканці приїдуть шукати притулку до мегаполісу.

Третій виклик — бюрократичні пастки. Досі на законодавчому рівні школа чи лікарня, яка має надлишок сонячної енергії влітку (коли дітей та пацієнтів менше), стикається з купою проблем, щоб просто продати цей надлишок у мережу.

Досі жодне теплокомуненерго в Україні не змогло пробити стіну регулятора (НКРЕКП), щоб отримати ліцензію малого оператора розподілу і вільно ділитися власною електрикою між своїми ж об'єктами в межах одного міста.

Війна, попри весь свій жах, стала диким, форсованим рушієм модернізації. Те, що Європа в спокійному темпі впроваджувала десятиліттями, Україна будує «на вчора» під звуки повітряних тривог.

У Миколаївській області під обстрілами зводять нові вітропарки, Хмельницький та Харків створюють мережі когенерації, а великі міста вже серйозно розглядають довгострокові плани будівництва малих модульних атомних реакторів (ММР) на майданчиках знищених радянських ТЕС.

Диспетчеризація та аналіз нашої енергосистеми в "Укренерго" сьогодні такі, що європейські оператори стоять у черзі, аби ми їх навчили так само швидко працювати і відновлюватися, — підсумовує Станіслав Ігнатьєв. — Війна нас багато чому вчить. Якщо ми не збавимо темпів, до 2030 року Україна матиме значно зріліший та стійкіший енергетичний мікс, ніж більшість країн Європи.

Україна має унікальний шанс стати світовим зразком енергетичної стійкості. Але перед цим нам усім потрібно скласти найважливіший іспит — вистояти цієї зими. І ця битва виграється просто зараз, у підвалах котелень та на дахах, устелених сонячними панелями.

Читайте також:

Харківський слід у серці CERN: як фізики на Великому адронному колайдері зловили «привид»

"Громада" розповідає про важливі новини та злободенні теми, робить цікаві подкасти та яскраві відео про життя у громадах Харківського регіону, України та у світі.