Фатальні часи: тріумф Гітлера не був неминучим?

Сьогодні ми й уявити собі не могли, наскільки  демократії крихкі. Свободи, які здавалися міцно завойованими, можна втратити. Мало які історичні події ілюструють це так чітко, як крах Веймарської республіки.

Все ще не до кінця з’ясовано, як значна частина німецького народу могла стати іграшкою у руках таких маніяків, як Гітлер, сприйняти неймовірні ідеї та теорії, що привели до таких же неймовірних жорстокихі бузувірських дій?

Ми не перестаємо ставити ці запитання і через 90 років після приходу Гітлера до влади.

Фраза «Історія не знає умовного способу» стала затасканою. Хто тільки її не повторює стосовно музи Кліо (буквально: «та, що дарує славу»). Стародавні греки думали, що у віках залишиться тільки тріумфальна слава, а якщо Кліо дарує ганьбу?

Думається, як і в житті кожної людини, у житті народів і держав є свої «розвилки», часто те,  якою з розгалужених доріг ми попрямуємо, визначає Долю.

Готуючи черговий огляд іноземної преси для «Громади», ваша оглядачка звернула увагу на те, що одразу в кількох впливових німецькомовних виданнях з'явилися статті про нову книжку «Фатальні години демократії. Нестримний провал Веймарської республіки» (Мюнхен 2024) німецького історика і публіциста, автора бестселерів про особистість Гітлера і Веймарську республіку Фолькера Ульріха.

У перекладі українською мовою її поки що не видано. Але мене зачепило, що у своїй новій книзі, якщо судити зі статей про неї, історик стверджує, що прихід Гітлера до влади не був... неминучим.

Безумовно, це інтригує, і хочеться проникнути у світ авторської логіки: як можливості залишилися невикористаними, а альтернативи втрачалися?

Це залежить від конкретних дій окремих людей – як тоді, так і зараз. Читання, яке демонструє гнітючі паралелі з сьогоденням,

- так ідеться у видавничій анотації.

Ми знаємо, що народження Веймарської республіки проходило під дуже несприятливою зіркою. Німецька імперія програла Світову війну.

Версальський мирний договір поставив перед переможеною країною жорсткі умови. Нескінченний ланцюг криз, перерваний лише фазою очевидної стабілізації в середині 1920-х років, потряс республіку.

Але попри всі тягарі, експеримент першої німецької демократії не мав би безславного кінця від самого початку.

Як пишуть, у своїй захоплюючій книзі Фолькер Ульріх показує, що завжди були можливості встановити курс по-іншому, починаючи з фази заснування республіки і до січня 1933 року. У такій постановці питання книга звучить наполегливим застереженням.

Це не повинно було статися так, як це сталося тоді, з Веймарською республікою. У своїй книзі «Фатальні години демократії» Фолькер Ульріх знову описує цю драму.

Але як це допомагає сьогодні, у Німеччині, де так звані радикальні маргінали зліва і справа, принаймні після останніх результатів виборів на сході країни, сталі центром політичної уваги? В Австрії цей розвиток вже можна спостерігати на федеральному рівні, принаймні після останніх виборів до Національної ради.

Це підкреслює Томас Спекманн, автор швейцарської німецькомовної щоденної газети «Neue Zürcher Zeitung».

І задається питанням

Чого може навчити Фолькер Ульріх?

Структура викладу Ульріха класична. Розділи проходять у строгому хронологічному порядку: революція 1918/1919 рр., Путч Каппа-Лютвіца, вбивство Вальтера Ратенау, окупація Руру та гіперінфляція, смерть Еберта та обрання Гінденбурга, розпад останньої великої коаліції, Вільгельма Фріка коричнева культурна революція, повалення Брюнінга, переворот Папена проти Пруссії та зрештою перехід влади до Гітлера.

Не маючи перед собою тексту книги, ваша оглядачка вирішила коротко пройтися всіма цими подіями, багато з яких, не будучи нашою вітчизняною історією, просто забулися або навіть не вивчалися нами.

Згідно з Версальським договором 1919 Німеччина була зобов'язана скоротити чисельність своїх військ до 100 тисяч солдатів. Демобілізація породила соціальну напруженість. Голосом незадоволених став командувач військами берлінського округу генерал Вальтер фон Лютвіц (1859 – 1942). На чолі заколоту стояв один з лідерів Німецької вітчизняної партії, впливовий прусський юнкер Вольфганг Капп (1858 – 1922).

Морська бригада Ерхардта, яка підлягала розформуванню і донедавна перебувала в підпорядкуванні Лютвіца, навесні 1920 року увійшла в урядовий квартал Берліна.

Щойно на Вільгельмштрассе з'явилися ветерани фон Лютвіца в блискучих сталевих касках, взвод поліцейських одразу ж здався заколотникам.

Рейхсканцлер, соціал-демократ Густав Бауер (1870 - 1944) добре знав німецький генералітет і вищий чиновничий корпус, а тому одразу ж зрозумів, що чинити збройний опір марно і небезпечно. Перед тим, як евакуюватися з Берліна до Дрездена, уряд Бауера звернувся до пролетаріату із закликом оголосити загальний страйк.

І Капп, який опівдні вважав себе господарем становища, до вечора зрозумів, що він у полоні у невидимого ворога. У лічені години життя в Берліні було паралізовано.

В Штутгарті було скликано Національні збори; доповідаючи президенту Еберту про криваві події в Берліні, Бауер зауважив: «Помилка Каппа в тому, що він порушив безлад».

Так, господарем становища став саме Бауер, людина порядку, єдиний, хто зрозумів, якою грізною зброєю в боротьбі з путчистами може стати безлад.

Путчисти, не підтримані старою елітою і населенням, протрималися всього кілька днів. Лютвіцу, призначеному путчистським урядом рейхсміністром оборони, вдалося втекти. Кілька років Лютвіц прожив в Угорщині і після оголошення амністії повернувся на батьківщину 1925 року.

Але Капповський путч був результатом змови, в якій брали участь фашистські групи, Рейхсвер і значна частина парламентських партій.

Участь у Капповському путчі брав Еріх Людендорф (1865 - 1937) найвпливовіший німецький генерал у роки Першої світової війни. Через два роки після путчу він разом з Адольфом Гітлером очолив «Пивний путч» у Мюнхені.

Вольфганг Капп також мав зв'язки з Гітлером. Одним із найближчих соратників Каппа був Карл Маєр, який завербував Гітлера як інформатора в розвідувальній агенції армії, навчив Гітлера, який заснував практично нікому невідому Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію (НСДАП), агітації і просував його як перспективний політичний талант.

У вересні 1920 року, після того як Капп втік до Швеції, Маєр написав другу: «Я мобілізував дуже здібних молодих людей. Пан Гітлер, наприклад, з'явився як могутня сила, оратор першого рангу. У мюнхенській регіональній групі в нас понад 2000 членів, а влітку 1919 року в нас навіть не було 100 осіб».

Вальтер Ратенау був першим і єдиним в історії Німеччини євреєм, який обіймав посаду міністра закордонних справ з 1922 року.

Він намагався переконати Німеччину жити в мирі з державами-переможцями і повернув її у світову політику. Переможена країна знову отримала право голосу. Міністр брав участь у міжнародних конференціях, укладав договори з іншими державами, і це повертало німцям відчуття нормальності життя.

«Ні до, ні після в Німеччині не було політика, який би так впливав на уяву мас і молоді, - писав німецький публіцист Себастіан Гафнер. - Ратенау, без сумніву, слід включити до числа п'яти-шести великих людей століття».

Ідеолог нацистів Альфред Розенберг писав: «Ратенау і його спільники вже давно дозріли для в'язниці і шибениці».

Ця кампанія ненависті стала замовленням на вбивство. Але Німеччина не знайшла в собі сили протистояти ненависті та насильству.

…Придушення Каппського путчу в березні 1920 р. і велика хвиля прореспубліканської солідарності після вбивства міністра закордонних справ Рейху Вальтера Ратенау в червні 1922 року дали можливість перейти в наступ проти антиреспубліканського табору.

Але наступ «залишився невикористаним», 

— резюмує Ульріх.

Вважається, що фюрер прийшов до влади тому, що Вальтера Ратенау, який вів країну шляхом нормальних стосунків із зовнішнім світом, - убили. Його смерть була першим дзвіночком.

Адольф Гітлер спорудив убивцям міністра Ратенау пам'ятник.

У німецькому суспільстві через великі репарації за Версальським договором, втрату колишньої могутності, низку путчів і заворушень запанували недовіра, насторожене ставлення до демократії, принесеної чужинцями, ностальгія за величною імперією.

Навіть післявоєнне підвищення зарплат заради соціального спокою призвело через економічний застій лише до запуску друкарського верстата та поглиблення розриву між пропозицією товарів і збільшенням маси грошей, що прискорило знецінення останніх.

У період з 11 до 16 січня 1923 року французькі та бельгійські війська під командуванням французького генерала Жана Дегутта кількістю первинно 60 тисяч чоловік (згодом до 100 тисяч) окупували всю територію Рурського регіону, узявши потужності з виробництва вугілля й коксу як «виробничий заклад» для забезпечення виконання Німеччиною своїх репараційних зобов'язань.

Внаслідок окупації було зайнято близько 7 % повоєнної території Німеччини, де видобувалося 72 % вугілля й вироблялося понад 50 % чавуну та сталі.

Однак прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Франції Раймон Пуанкаре прагнув при цьому домогтися надання Рейнланду й Руру статусу, аналогічного статусу Саарського регіону, де приналежність території Німеччині мала тільки формальний характер, а влада перебувала в руках французів.

Думаю, багато українців тут же проведуть історичні паралелі... Пам'ятаєте закон про  особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей (16 вересня 2014)? Через невиконання російською стороною умов Закону, особливий порядок місцевого самоврядування так і не був запроваджений.

В той же час уряд Великої Британії кваліфікував окупацію Рура як незаконну. Уряд Сполучених Штатів засудив окупацію як осудну «політику сили».

Німецька держава узяла на себе виплату заробітної платні робітникам Рурського регіону коштом додаткового випуску грошей. Довго таке становище тривати не могло, оскільки загострення економічної кризи, інфляція, простій виробництва й недобір податків негативно позначалися на економіці Німеччини.

Загальні збитки економіці через рурський конфлікт становили, за різними даними, від 4 до 5 мільярдів золотих марок.

Реакційні сили в Баварії використовували припинення боротьби з окупантами для започаткування диктатури.

Перший рейхсканцлер Німеччини після Листопадової революції 1918 року, перший президент Німеччини (Веймарська республіка, 1919-1925), а також перший в історії Німеччини демократично обраний керівник держави Фрідріх Еберт (1871 - 1925) допоміг молодій республіці пережити безліч криз.

До речі, у Німеччині діє потужний Фонд Фрідріха Еберта, який, судячи з публікацій у російських ЗМІ, рашисти щиро ненавидять.

Колишнього генерал-фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга (1847 - 1934), який був президентом Веймарської республіки з 1925 року і до самої своєї смерті 1934 року, часто називали «ерзац-кайзером». Він кілька разів призначав і відправляв у відставку рейхсканцлерів Веймарської республіки. Схвалення більшості депутатів парламенту президент не потребував: демократичні процедури він же сам і скасовував своїми декретами.

У січні 1933 року Гінденбург призначив рейхсканцлером Адольфа Гітлера. Це був перший крок до захоплення влади націонал-соціалістами. Підпис Гінденбурга стоїть під ухваленими незабаром після цього указами, які призупиняли громадянські свободи і жорстко обмежували фундаментальні конституційні права (зокрема, свободу преси, свободу слова, зібрань і мітингів).

Нарешті, президент підписав Закон про надання надзвичайних повноважень від 24 травня 1933 року, який фактично скасовував конституцію. Це відкрило шлях до повної, тоталітарної влади Гітлера і його націонал-соціалістичної партії.

Західнонімецькі парламентарії, які ухвалювали 1949 року нову конституцію, врахували ці уроки минулого. У президента ФРН, як ми знаємо, головним чином, репрезентативні функції.

На думку автора книги історика Ульріха, розриву великої коаліції в березні 1930 року, який фактично ознаменував кінець парламентської демократії, можна було б уникнути, «якби з боку партій була більша готовність до компромісу».

Ніхто не примушував партії в Тюрінгії прийняти націонал-соціалістів до уряду землі в 1930 році. Вони зробили це за власним бажанням і таким чином дали їм можливість «здійснити захоплення влади на імперському рівні».

Гінденбург наприкінці травня 1932 року, за наполяганням своїх радників, без потреби відправив у відставку канцлера Генріха Брюнінга, завершивши тим самим все ще помірковану фазу президентських урядів.

Коли Брюнінг був на посаді, переворот у Пруссії в липні 1932 року, який влаштував його наступник Франц фон Папен, не міг відбутися: «Один із останніх бастионів Республіки було зруйновано таким чином».

Але, як зазначає швейцарський журналіст, посилаючись у своїй статті на точку зору Ульріха,  навіть у січні 1933 року тріумф Гітлера не був би неминучим!

Були способи усунути його від влади, пише він.

Для Ульріха частиною «гіркої іронії німецької історії» є те, що «лідер» НСДАП завдяки темній грі інтриг зміг перебратися до Рейхсканцелярії в момент, коли його рух був у занепаді і «багато розумних сучасників» уже списали його.

Наскільки корисними є ці поради заднім числом?

Фолькер Ульріх робить урок з історії, який можна застосувати скрізь, де демократії були і знаходяться під загрозою:

Це залежить від того, як окремі люди поводяться в конкретних ситуаціях. Від нас залежить, чи зазнає краху демократія чи виживе.

Читайте також:

Розгром Пентагону; орбіта Трампа щодо України; «шахраї та злодії» в Білому домі та трохи «про погоду»...