Гартований вогнем: історія незламності воїна «Сенсея»

Дмитро родом із Чугуєва, міста з добре відомими армійськими традиціями, з типовою біографією сучасника, майже однолітка незалежної України.

Батьки Дмитрові — підприємець Валерій та педагогиня Надія пишаються синами — старшим Артемом і молодшим Дмитром, адже хлопці змалку привчені до самостійності, не цураються хатньої роботи, добре навчаються та дружньо поводяться в товаристві, вирізняються певними лідерськими рисами.

Дмитро завжди у колі своїх друзів, знайомих, сприяє вирішенню всіляких ситуацій, до нього звертаються за порадою, по допомогу, і він щиро переймається такими запитами, охоче підтримує кожного, — характеризує сина мати Надія.

 

Хлопець змалку захоплено опановував техніку — спочатку велосипед, потім мопед та мотоцикл, який придбав за самостійно зароблені кошти під час шкільних канікул. А то якось ретельно розібрав швейну машинку й надалі вже ремонтував її власноруч, згодом став затятим автомобілістом. Тепер добре розуміється, зокрема, в комп’ютерах, при потребі полагодить більшість побутових хатніх приладів.

Після школи юнак твердо вирішив йти армійським шляхом і вступити до військової академії. Проте на заваді стала прикра несподіванка — травма ноги. Адже абітурієнт мусив неодмінно здати іспит з фізичної підготовки, пробігти крос. З огляду на це, медична комісія спочатку відмовила Дмитрові, порадивши йому спочатку одужати і вже наступного року здійснити свою мрію. У цей критичний момент Бухало виявив неабияку стійкість, зумів переконати лікарів і, зціпивши зуби та помітно накульгуючи, подолав-таки дистанцію і «вписався» у норматив.

Швидко промайнули заповнені навчанням та молодечим запалом курсантські роки, після чого новопризначений комбат 93-ї ОМБР «Холодний Яр» Дмитро Бухало взявся до виконання професійних обов’язків захисника держави.

З 2016 року молодий, що вже гідно себе виявив на службі, офіцер Бухало добровільно перевівся в зону бойових дій у складі 92 окремої механізованої бригади, яка на той час виконувала завдання в зоні проведення Антитерористичної операції на двох основних напрямках: Луганському та Донецькому. Скільки міг довго він приховував цей факт від батьків, аби ті зайве не хвилювалися …  Проявивши неабиякі здібності і заслуживши авторитет серед побратимів разом із промовистим позивним «Сенсей», згодом став заступником командира угрупування 60-ї механізованої бригади.

Фронтові товариші відзначають людяність, вимогливість та водночас чуйне ставлення до них з боку свого командира, який усі тяготи окопної війни порівну ділив з ними, не ховався за спинами, постійно дбав про спільний добробут, належні забезпечення і мікроклімат у колективі.

На початку повномасштабної війни Дмитро Бухало разом із побратимами стримував ворога на рідній Харківщині, щодня стикався з жахливими руйнуваннями рідного краю, поневіряннями мирних краян, болісними втратами друзів-бійців. Досі з болем згадує жахливий епізод, коли під час ворожої атаки на його очах загинули мирні батьки малого хлопця, якого також уразило уламком смертоносної ракети. Дмитро тоді підхопив малого на руки і якнайшвидше кинувся з ним до медиків, але не встиг — поранена дитина сконала дорогою… Мужній воїн зізнається, що саме той момент надзвичайно його сколихнув емоційно попри те, що бачив подібне не вперше. Втім, одночасна смерть молодої родини, безвинної дитини на власних руках стала глибоким потрясінням з одностайним підсумком: я люто ненавиджу цих нелюдів і нищитиму їх без жалю…

Дмитро Бухало воював на найгарячіших ділянках фронту — під Мар’їнкою, Авдіївкою, Бахмутом. Саме на останньому напрямі дістав тяжку мінно-вибухову травму, протягом тижня перебував у комі…

Мені одразу не повідомили про трагедію, що сталася із сином. Якби я дізналася, я б цього, мабуть, не пережила, — зізнається пані Надія. — А коли вже побачила його — безпорадного, прикутого до ліжка, заціпеніла і ледве стримувалася, щоб не заридати від відчаю…

Вона була саме в Польщі, коли надійшла жахлива звістка про поранення сина. Жінка згадує, як дорогою до своєї кровиночки ридала, не в змозі промовити й слова, коли поляки починали розпитувати: яка в пані сталася біда, і тільки показувала їм фото сина з реанімації. Співчутливе ставлення поляків, пропозиції допомогти та намагання бодай чимось розрадити матір українського захисника тішили її серце.

Молитви за одужання мого сина, навіть чужих людей, допомогли статися чуду, — вважає Надія Петрівна.

Травми голови та ніг виявилися надто серйозними, пацієнт переніс 13 (!) операцій, а потому тривалий період реабілітації. Увесь цей час поруч із чоловіком перебувала його янгол-берегиня — дружина Олена, з якою він нерозлучний ще зі шкільної пори (однокласники), надзвичайно позитивним мотивувальним чинником одужання були цілющі візити сина Дениса, якому наразі 11 років.

 Тож із допомогою лікарів, рідних і шаленої жаги до життя та прагнення до боротьби з ворогом Дмитро майже відразу після госпіталізації повернувся до фронтових побратимів, згодом став командиром четвертої бригади оперативного призначення «Рубіж».

Очолюваний досвідченим воїном підрозділ гідно протистояв ворогу, який значно переважав чисельністю, і сьогодні продовжує героїчно боронити рідний край.

Проте через проблеми зі здоров’ям внаслідок тяжких травм 37-річний полковник, кавалер ордена Богдана Хмельницького другого та третього ступенів Дмитро Бухало вимушено знов перебуває на реабілітації. Але й поза фронтом активно допомагає бійцям-побратимам на передовій, залучає до взаємодії волонтерів, творчі колективи, опікується пораненими тощо.

«Наша сила — в єдності!» — впевнено заявляє військовослужбовець Дмитро Бухало. Він точно знає: кожен крок, кожен донат і кожна посильна дія в тилу — це потужний удар по ворогу. 

Під час щемливої та щирої розмови в офісі громадської організації «Захист держави» його мати Надія Петрівна Бухало, ледве стримуючи хвилювання, додає:

— Сьогодні людяність, щире піклування й підтримка ветеранів та їхніх сімей — це наш святий обов’язок.

Саме це милосердя і турбота стали серцем і головною місією всієї організації.

Молодий і досвідчений, мужній і мудрий військовий командир сподівається ще довго бути корисним Батьківщині як у воєнний, так і в мирний час. Він уже заслужив шану і повагу, насамперед серед фронтових побратимів.

Дякуємо і щасти тобі, Герою!