Газетна вирізка від зниклого безвісти історика Едуарда Зуба нагадує про трагедії

Радіо і воєнні дії. Радіо і політичні репресії. Промовистий факт із 50-х років, перш ніж поговорити про 30-ті.

Повідомлення, точніше кодове слово для причетних  було використано у відкритому прямому радіоефірі у продуманій операції єгипетського генерала Насера  для захоплення  Суецького каналу.

26 липня 1956 року. Насер обрав річницю повалення єгипетської монархії, щоб зробити свій хід.

Тож уявіть Каїр і натовп, який зібрався слухати свого «фюрера Нілу» (так його охрестили наступного дня любителі сенсаційних і дражливих газетних заголовків). Промова Насера почалася ніби випадковими роздумами на тему історії. «Я звертаюся до того, що читав про 1854 рік. У цьому році до Єгипту прибув Фердинанд де Лессепс». Це французький дипломат і підприємець, автор проєкту і керівник будівництва Суецького каналу.

Для генералів Насера ім’я француза «Де Лессепс» було сигналом. Вони мали слухати радіотрансляцію, тож їхній лідер чотирнадцять разів у різних місцях довгої промови повторив кодове слово. На випадок, якщо  раптом військові будуть неуважними чи виникнуть непередбачені ефірні перешкоди. Єгипетські офіцери нічого не пропустили. Британські війська    буди заскочені зненацька і здали зону Суецького каналу єгиптянам.

Пишу про це й думаю: як дошкульно міг би прокоментувати цей факт харківський історик, а з 2022 року – військовослужбовець-доброволець Едуард Зуб. Якби зв’язок із ним не урвався в листопаді того ж 2022. Пропав без вісти. Щоразу обмін полоненими – чергове сподівання на його повернення.

Едуард єдиний раз був учасником моєї радіопрограми. Відразу відчув, що історія радіо – мій постійний інтерес. Тому й надіслав після розмови у прямому ефірі про харківські події 1920-30 років важливу фотокопію газетної вирізки. «Будете писати – вкажіть джерело». Відклала розповідь із сподіванням  хоч дещо дізнатися в архіві про тих радіолюдей із давньої публікації. Але архіви стали недоступними спершу через ковідний карантин, а потім повномасштабне вторгнення.

Тож рівно через 90 років після тієї розгромної статті намагаюся уявити, як читали в редакції  Харківського радіокомітету ось таку публікацію комсомольської газети «Ленінська зміна» (далі «ЛЗ») 16 лютого 1935 року.

«Знищити рештки контрреволюційних  націоналістів в обласному радіокомітеті».

Кілька місяців залишалося тоді до розгортання «справи УФТІ»  – репресій фізиків, що почалися теж із комсомольської теми.

Але ми про радіо.  Автор чи авторка З. Ромен – псевдо чи реальне прізвище, що нагадує народну назву ромашки і підказує означення із прози Михайла  Коцюбинського – «зіркатий ромен». Тож зіркатий оглядач висипав на читацькі голови від першого ж речення інформацію про викриття ворога:

«Одну з найважливіших ділянок соціалістичного будівництва на Україні – радіомовлення –  довгий час очолював викритий партією націоналістичний недобиток дворушник Карпеко. Партія розгромила зграю націоналістів, білогвардійців і куркулів, що під теплим крильцем Карпека звили собі кубло в апараті радіокомітету УСРР».

 

Саме так – Українська соціалістична радянська республіка, яка брехливо декларувала світові соціалізм із щасливим обличчям, викривала і громила. Радянська республіка від літа 1934 року обживала після Харкова Київ як столицю, тож у радіорозгрому сліди московсько-київські, але з прицілом на геополітично важливий обласний центр. Стаття могла бути й не редакційною, а надісланою «згори» для неодмінного друку в «ЛЗ».

З.Ромен не витрачає часу й газетного місця на повні імена. Лише прізвища – Сокіл, Демінський,  Воскрекасенко, Сердюк, Вовчик. Страшнувато читати – «та інші». Ще чиїсь скалічені або й передчасно обірвані життя. Цитувати варто детальніше, бо мені прокоментувати такі звороти не під силу.

«Карпеківщина пустила своє шкідницьке коріння і в харківський обласний радіокомітет. Якогось Александрова Карпеко рекомендував на керівника сектора літературно-драматичного мовлення. І цей Александров одразу ж узявся протягувати до мікрофона  соціал-фашистську й буржуазно-націоналістичну контрабанду».

 

Контрабандист біля мікрофона з точки зору зіркастих «знахабнів», бо захищав перед колективом (швидше за все, на відкритих зборах) своє пересилання «Містер Хігінс стає більшовиком».  Пересиланнями тоді називалися радіопрограми. Важко сказати, чи використано  там перегук із відомим персонажем Бернарда Шоу – професором Хігінсом у «Пігмаліоні».

Шоу ще був живий, захоплювався Сталіним. Але Александров ризикнув натякнути на можливість класового миру між капіталістами і пролетарями.

Ще один приклад, який мав підігріти емоції читачів. Сектор політінформації та його керівник комсомолець Тугай. Відповідальна тема «чистки в партії». Підлеглі Тугая Жовтобрюх та Іваненко розжилися на визначення на газетних шпальтах «пройдисвіти»:

«…написали наймерзенніший наклеп на партію, не згадавши й словом про те  величезне політичне й виробниче піднесення,  яким зустрічали трудящі генеральну перевірку партійних лав».

З. Ромен на сторінках газети обурюється, що  «гнилий лібералізм керівництва радіокомітету» призвів до того, що «пройдисвітів» звільнили за скороченням штатів. «Просто й безпечно!»  – додає автор статті. Хотілося  йому, мабуть, небезпечного ускладнення для таких кадрів.  

Від рідного діда-агронома, який народився 1902 року, але навіть комсомолом не спокусився не те що партією,  чула ще школяркою про ті загрозливі, гнітючі за атмосферою чистки, коли публічного каяття вимагали від партійців у присутності  не тільки однопартійців, а й безпартійних  – «для острастки». 

Про одного такого успішно чищеного дідусь згадав іще з часів доколгоспних, коли існували комітети незаможних селян (КНС) разом із гаслами «незаможник, на коня та на Врангеля!»

Незаможнику-партійцеві з Нової Водолаги на Харківщині страшенно захотілося сусідської свіжини. Стояли передріздвяні морози. Свіже сало розвісили на горищі. Партієць вночі тихцем поліз туди, але світити не ризикував. Намацав шмат сала, зняв його з бантини (поперечна балка між кроквами), але поспіхом у чомусь заплутався, щось із гуркотом завалив. Господаря та його синів розбудив. Був спійманий і битий, а ще нагороджений дошкульною приказкою: «Наше КаНеСе й сала не донесе». Тож на партійній чистці він і в цьому  каявся,  був підтриманий за «чесність у роззброєнні перед партією».  Отакий театр.

Радіо тих років як мобільне й доступне широкій аудиторії джерело привертало увагу багатьох письменників. Хтось працював позаштатно, за регулярний гонорар, а хтось ставав і співробітником редакції. Публікація 1935 року згадує «куркульського поета Бойка». Він наважився редагувати рішення 7-го всесоюзного з’їзду Рад. На першому такому з’їзді СРСР народився. Сьомий проходив 28 січня – 06 лютого 1935 року. Почався новий конституційний процес, нова гра у владу народу.

Писати поету огляди політичної події (якщо він, звичайно, не придворний віршомаз) – гірше завдання не вигадаєш. Та ще й треба втиснутися у хронометраж, не налізти читанням у харківській радіостудії всесоюзного тексту на програму з Києва, а тим паче Москви.  Існували не тільки плани роботи, а в першу чергу – сітка мовлення. Що міг скоротити працівник редакції з поетичною уявою?

Найочевидніші для нього моменти – про вибори «знатних людей СРСР» до союзної ради і ради національностей. Але далі – ще жахливіше.

«викреслив Бойко й ті рядки, що передавали величезний ентузіазм трудящих, гарячу любов і відданість партії, коли делегати влаштували гарячу овацію  геніальному вождеві і вчителеві, організаторові соціалістичних перемог товаришеві Сталіну».

Згадується у публікації «ЛЗ» 1935 року постанова всесоюзного радіокомітету про стан радіомовлення України. До речі, існував він уже як державний і з доповненням «телебачення і радіомовлення» до кінця грудня 1991 року, тобто доки СРСР не сконав. Постанови такого рівня – завжди про «роботу над помилками» і вимогу щось посилити й поглибити. У відповідь харківські радійці  провели збори і за їхнім протоколом автор огляду зробив висновок про довжелезні декларації стосовно необхідності боротьби. Тобто хотіли зіграти традиційну виставу без імен «конкретних шкідників».  

Але наказ на дошці оголошень усе-таки з’явився, хоч і не на місці найвиднішому.

«За намагання передати через мікрофон  класововорожі партії й уряду установки зняти з роботи редактора сектора політінформації Бойка І.З.  Голова ХОРК Нашивочніков».

«Мої страхіття – круки, надії  –  ластівки». Писав згодом харківський поет Ігор Муратов. Зловісні  «чорні ворони»  продовжували своє полювання. Думаєте, літдраммовлення було безпечнішим сектора політінформації? Аж ніяк! Ярлик знайдеться й для працівника літдрами.

«Трубадур контрреволюційної курбасівщини, націоналіст Й.Шевченко досі працює в обласному радіокомітеті. Цей «театрознавець» довгі роки оспівував націоналістичні вистави Курбаса «Гайдамаки», націоналістичний пасквіль на радянську дійсність «Народний Малахій» націоналіста М.Куліша, якого Й. Шевченко називав «інтереснішим драматургом сучасності».  Шевченко галасує про відрив України від  революційної столиці – пролетарської Москви».

Курбас уже не очолював «Березіль» від жовтня 1933 року, намагався іще попрацювати в Москві, але був заарештований і навесні 1934 року підписав протокол, що він – контрреволюціонер.  

«Скарги трудящих – серйозне звинувачення обласному радіокомітетові». Як фальсифікувалися  «листи трудящих», написано багато й про різні десятиліття.

 Історик Едуард Зуб часто цитував такі вцілілі в архівах  «скарги». На роботу радіо не траплялися, а ось про те, як трудящим заважали у Харкові храми, особливо Миколаївський собор, – це архіви зберегли. А історик процитував-зберіг промовисті факти для нас.

Який же  фінал погромної публікації «ЛЗ» 1935 року?

Дорікнули комсомольцям, які «розгубилися», парторгу ХОРК  Рейтенбургу, який  «не мобілізував на нещадну боротьбу за більшовицьку ідейність, щоб назавжди закрити класовому ворогові вхід до мікрофона». 

Ось так жилося-булося харківському обласному радіо у світі, де в лютому 1935 року вже випробували поліграф або детектор брехні.  

З.Ромен (чи хто там заховався за цим підписом статті-«доносу») детектора би точно обдурив. Так віртуозно брехати, а головне – оббріхувати – це вам не  «трубадурство курбасівщини».