Гімн України звучав у горах Єгипту

І це, незважаючи на те, що будь-які прояви будь-якої політичної активності тут заборонені, у тому числі й політичні плакати, щоб у цьому космополітичному містечку зберігалася спокійна та миролюбна атмосфера. Тому, як і минулого року, 24 лютого у другі роковини війни місцеві українці зібралися в горах, щоб підтримати один одного, розповісти про своє життя та турботи.

 Здебільшого це були жінки з дітьми, які тікали за кордон від російської агресії та окупації. Одні їхні чоловіки пішли на фронт, інші працюють, чекаючи мобілізації. Зустріч, як і минулого року, розпочалася з виконання гімну України та спільного фото. А потім кожен її учасник поділився своїми думками про події у своєму житті. Зауважу, що торік їхні роздуми та надії були оптимістичнішими. Усі сподівалися, що весняно-літній наступ ЗСУ буде успішним і повернення додому не розтягуватиметься на довгі місяці. Але загальний тон і настрій залишився незмінним: перемога буде за Україною і ми всі тут маємо зробити свій внесок для допомоги нашій країні в цей трагічний для неї час. 

Ну що можуть ці жінки, стурбовані ситуацією на фронті і думками про рідних і близьких у воюючій країні, турботами про дітей і власне життя в далекій мусульманській країні? Виявляється, можуть. Насамперед, підтримкою один одного, роботою української громади, де кожен її учасник може через загальний дахабський чат звернутися за допомогою, знаючи, що хтось обов'язково відгукнеться. А є й конкретні справи. Так одна зі старожилів Дахаба киянка Ярослава Токар у міжнародному дитячому садку, де вона зараз працює, організувала для дітей усіх національностей вивчення української мови. Нещодавно вони усією групою вивчили український гімн і з гордістю виконали його перед своїми батьками. Велике здивування було в арабських сім'ях та переляк у російських батьків, які на зиму приїхали до теплих країв!      

  - Ми дуже переживаємо за Україну і чекаємо, що путінську кліку буде повалено, - говорили росіяни Ярославі. –Але ви, очевидно, не уявляєте того терору, який панує в нашій країні. Уявіть, що наша дитина заспіває просто так український гімн серед своїх однолітків у дворі чи школі. Російські патріоти обов'язково на нас донесуть. А там і в'язницю можна потрапити. Додам, що всі росіяни, з якими мені тут доводиться спілкуватися, з великою симпатією ставляться до України та бажають нашій країні якнайшвидшої перемоги. 

Їх можна зрозуміти. Чоловіки тут ховаються від мобілізації. Старші люди стурбовані долею своїх синів. 

- Я вже три дні не отримую звісток від свого сина, який на українському фронті, - розповів мені літній чоловік із російської глибинки на ім'я Петро. - Одна надія, що потрапив у полон. Я просив його про це з того дня, як він отримав повістку. Мобілізованим казали, що вони три місяці проходитимуть навчальні збори, а насправді наша молодь за тиждень опинилася на передовій. Найстрашніше, що більшість моїх друзів і колег розуміють весь жах ситуації, що склалася. На роботі під час чергових патріотичних закликів з боку влади ми всі ховаємо очі один від одного, щоб ніхто не міг підозрювати кожного в нелояльності та засудженні війни. 

Горіло багаття та українці, що сиділи навколо нього, продовжували розповідь про свої реалії. 

Таня з Мелітополя поділилася своїм досвідом життя у Дахабі. Вона почала вивчати арабську мову та привела на зустріч свою вчительку. Жінка поділилася своїми думками про Україну та значення української перемоги для всіх людей світу, які вірять у демократію та перемогу добра над злом. Деякі наші жінки досить активно інтегруються в арабську дійсність. Красуня на ім'я Злата, зі сльозами на очах розповідала про те, як у перші дні війни вона під бомбардуванням бігла з Києва і як дісталася Дахаба. Нещодавно вона вийшла заміж за араба, і вони сподіваються після перемоги повернутись до столиці України. 

Про жахіття російських бомбардувань розповів літній харків'янин Олексій. Кілька місяців тому ракета потрапила у двір його будинку через хвилину після того, як він вийшов із квартири до магазину. Дорогою перемовився з сусідом, що сидів на лавці перед під'їздом. Сусіда розірвало на частини. У його квартирі на 4-му поверсі вилетіли всі шибки. У Харкові жити дуже складно, сирена виє по кілька разів на день. Ось я й поїхав. Дружина тепер у Грузії у родичів. Можливо, і я переїду в ті краї, казав Олексій. 

Ще одна літня харків'янка на ім'я Валентина приїхала до дочки та онуки. Але, за її словами, причиною її від'їзду стали більше міські чутки про те, що Харків можуть захопити російські війська. 

Але найпронизливіша розповідь була у Тетяни з Миколаєва. Скоріше, це був крик душі, біль материнського серця. Її син Мишко, молодший сержант, потрапив під інтенсивний обстріл російської артилерії Над головою висіли їхні дрони. Боєць отримав наскрізне поранення в ногу з переломами кісток. - Було дуже страшно, - ділився він зі своєю матір'ю. - У якийсь момент навіть почав копати нігтями мерзлу землю, щоб хоча б голову сховати від бомб і снарядів. Кілька кілометрів Михайло повз, тягнучи за собою поранену ногу. Потім йому допомогли дістатися фронтового госпіталю товариші по службі зі штормового батальйону.

- Наш низький уклін матері солдата! - такими словами учасниць зустрічі завершилося ця розповідь. 

Сама Тетяна в ці дні перебуває вже в Україні, щоб допомогти синові і продовжити свою волонтерську роботу. 

Деякі жінки добиралися до Дахаба з різних країн, куди закидала їхня ситуація у перші дні та тижні після війни. Вони ділилися своїми враженнями про те, як допомагали їм місцеві жителі, дізнаючись, що вони є українками. А після цих сумних і часом сумних оповідань були українські пісні та радісні крики дітей, які бігали довкола та збирали сухі гілки кущів, щоб підкинути їх у багаття. І всі вірили і сподівалися на те, що рівно через рік їм уже не доведеться збиратися в горах, щоб послати імпульс переможної надії та любові до своєї далекої країни.     

Слідкуйте за нами в соціальних мережах та месенджерах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group 

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti 

https://www.facebook.com/gromada.grp