«Глина та очерет» Ірини Мазуренко протистоять руйнуванню пам’яті

Давні греки вважали спеції ліками. Чи можуть ставати емоційними спеціями враження від картин під час гострої фази нищення України?

Дізнайтеся подробиці про виставку живопису  "Глина та очерет" у Дніпровському художньому музеї.

«Густий заміс мого життя від небуття до забуття. Від слова маминого «Доня» до наймудрішого безсоння».

Так писала колись харківська студентка. Ірина Мазуренко теж тоді вчилася в університеті тодішнього Дніпропетровська.   

Працювала старшою науковою співробітницею музею «Літературне Придніпров’я» (1983–2019). Нині –   провідна наукова співробітниця Дніпровського художнього музею. Має два  захоплення – поезія і малярство.

Авторка численних досліджень і публікацій з української літератури, мистецтва й культурології першої половини ХХ століття, а також лекцій та екскурсій; кураторка виставок та різноманітних культурно-просвітницьких проєктів, присвячених Українському відродженню 1920–30-х років, зокрема, літературному й художньому авангарду, а також сучасному мистецтву; учасниця  радіопрограм і подкастів про харківсько-дніпровські культурологічні зв’язки ХХ століття, зокрема, про поета і перекладача Василя Мисика,  найвідданішу послідовницю бойчукізму в Харкові, художницю Марію Котляревську.

Ірина Мазуренко відзначена обласною премією імені Валер’яна Підмогильного. Вийшли три її збірки поезій «Напівтони» (2000), «Те, що створює відчуття» (2005), «У шклі буття» (2014).

Брала участь у міських художніх виставках .

Зима 2025 року. Дніпровський художній музей запрошує  на виставку поезомалярства Ірини Мазуренко «Глина і очерет».

Стаття авангардиста Михайля Семенка 1922 року теж називалася «Поезомалярство».

Він тоді  писав:

«неправдиво було б сказати, що поезія переживає велику кризу. Цій могутній і грандіозній галузі мистецтва приходить край.

Почуваючи, що велике індустріально-капіталістичне місто надало смертного характеру тій дозі, яку їм треба було випити, щоб бути поетами — тікали з міста до Океанії, в екзотичні країни, запиралися по кабінетах і забувалися в наркотиках…

Футуристам нічого було тікати. Вони були дітьми свого дня. Дійсність активно ставить їм свої завдання. Наступають часи залізного реалізму, земна куля насичується динамітом. Не за горами день поновлення світу.

Як  «оновилася» Україна у 1932 році, Семенко ще застав. Мешканець харківського письменницького будинку «Слова», який любив влаштовувати свої вечори і в Києві, але епатажно заявляв : «Що мені за діло до Києва та родичів, коли про Семенка мусять марсіяни знать… Хто мені заперечить перевернути світ? Місяця стягнуть і дать березової каша, зорі віддать дітям – хай граються».

«Перед нашими очима не рівні, гладенькі рядочки, характерні для тонкої індивідуальної риски най-тоншого музичного нюансу — перед нами масиви, велетенність, нашарування верств, пасма гір, океани, континенти».

Ні, це не емоційний відгук на виставку Ірини Мазуренко, а все той же Михаль Семенко у 1922 році, коли він, 30-річний, очолив панфутуристичний  напрямок творчості в Україні. Але «велетенність» проступає і в картинах Ірини Мазуренко.

Більшість робіт презентовані в художньому музеї Дніпра вперше. Їх понад 50. Вони писалися у 1999-2010 роках у селі Усть-Лип’янка (колишня Кардашівка), що на Полтавщині.

Авторка розповіла:

Вважаю, що не випадково доля мене закинула на двадцять років на ту землю, де колись жили мої предки.

Ірландський поет, перекладач Шон Маклех у передмові до моєї збірки поезій “У шклі буття” (2014) писав: “Ми всі шукаємо корені. Шукаємо предковічне. Цивілізація починалася там і тоді – в добу неоліту… – епоху істинного. Коли люди відчували камінь і зерно, смак меду і глибину неба, м’якість землі і твердість вістря списа, швидкість оленя і повільність моху… Ми згубили це відчуття предковічного. Мислимо швидкостями металічних монстрів, яких самі ж створили. А хочеться дихати і пити холодну воду. Хочеться спілкуватися з птахами і лісовими звірятами.

Поетичний цикл “На дроті Палестина або Орілея” співзвучний моєму аматорському малярству, яке народжувалося просто неба в степу, чи на березі утаємниченої річки, чи на подвір’ї баби Сані або професора Володимира Буряка. Захоплював своєї графікою і правічним матеріалом (глина, дерево, солома, очерет) – і водночас пригнічував, процес руйнування кардашівського “стоунгенджа”. Колишні будівничі степової України, переживши революції, голодомори, колективізацію, війни, русифікацію, разом зі своїми витворами народної культури поступово рушили до підземного царства... Тоді само в мене виникла така несподівана фотофіксація “руйнування пам’яті часом»:

Світ її велетнів – на глиняних ногах. Але вони ще тримаються  разом із своїми очеретяними дахами, ганками-світанками.

Пустка сліпа

Причаїлася

Край села

Пошепки голоси

З-під хрестів

Просторіні минулого

Дивиться вслід

Ненародженим

 

Що вкладав у нове слово «поезомалярство» Михайль Семенко?

 

«Нас цікавить “зорова поезія”, поезомалярство. Вона виникає на трупі дотеперішньої поезії внаслідок нових масштабів ідеологічних вимог. Треба втілить у відповідну форму звільнену велетенську думку. Думку, котра оперує масивами, синтезованими поняттями, а не по-ниттями первісними, індивідуальними. Думку, котра виробить свою граматику й власні закони зв’язання речень — бо елементами речень будуть міста, тунелі, льодовики, гори, верховини, океани, вияви титанічного змагання велетенського людського колективу з природою.

 Поезомалярство має величезні перспективи. Мається на увазі влаштовувати виставки поезомалярів і пропускати поезомалярські твори через фільми».

До речі, дякуючи Валентині Орловій, у харківському радіоефірі  того періоду звучали  розповіді про наших сучасників, у долі яких поєдналися Дніпропетровщина і Харківщина.

Ірина Мазуренко назвала свій втілений задум сповіддю про прапам’ять, але й про наш драматичний час. 

«Час, коли руйнуються життя, села, міста, коли ворог намагається знищити наш ДУХ, коли глина змішується з кров’ю, коли кожна очеретинка й кожен вияв національного набувають сенсу: “Воля або смерть!”»

Упродовж роботи виставки « Глина і очерет» до 23 лютого, та й надалі, буде діяти акція – продаж робіт Ірини Мазуренко, щоб  придбати дрон для Дніпровської школи аеророзвідки «Довжик». Її  засновано в березні 2022 року. Школа підготувала за період повномасштабного вторгнення росії  тисячі військовослужбовців – пілотів дронів різної модифікації.

Усі фото - із Фейсбук-сторінки Ірини Мазуренко/ Irina Mazurenko 

Читайте також:

Спершу в Печенігах, тепер і в Харкові. Чому пам’ятники увічнили художника-поляка?

Рушниці проти панцерника. Немарність жертв спершу в Лозовій, потім у Крутах