Харків. Як виглядало житло в минулі століття

Якось відвідав ще зовсім молоде й невелике місто Харків один іноземець. Приймали його шанобливо, навперейми запрошували в гості, частували до нестями. Іноземець під час застілля зізнався, що безперервно їздить чужими краями і тільки зрідка зазирає додому. Здивованим гостинним господарям він пояснив, що мандруватиме доти, доки знайде такий земний куточок, де влада перебуває в руках чесних людей і дім може свідчити про належно оцінені заслуги власника чи й власниці.

  —Ну, добродію,—філософськи  зауважив хтось із тодішніх харківських можновладців ,—так вам доведеться померти в дорозі. 

 Такий ось історичний анекдот. Але розмова могла відбуватися і в губернаторському домі, спорудженому наприкінці 70-х років 18-го століття (згодом – університетський будинок на однойменній вулиці, біля якого під час революції  1905  року влаштовувались барикади). На сходинках часу – цікавинки з минулого, згадані заради сьогодення і майбутнього.

 Якими ж були споруди, котрі слугували рідними домівками, а піднесеніше – родинними гніздами для наших предків ? Намалювати їх в уяві під час війни іноді важко. Але звернімося до вулиці Чернишевської, де є будинок-ювіляр. Йому 210 років. З урахуванням того, що за два століття,  а особливо за два роки нинішньої повномасштабки зазнав Харків,  доля до цієї міської садиби досить милосердна.

1814 року було втіленого задум архітектора Лобачевського. Так з’явився типовий двоповерховий особняк, з колонами і боковими флігелями. Донедавна там розташовувалися реставраційні майстерні.

З цією вулицею пов’язана діяльність першої професійної художниці не тільки Харкова, а й усієї тодішньої російської імперії  Марії Раєвської–Іванової. Нині це вулиця Чернишевського,6. Двоповерховий будинок, де поміщалися і помешкання Раєвської-Іванової, і її художня школа. У цього житла не було того розмаху й представництва, як у особняка власника пивзаводу Івана Ігнатищева. Нині – приміщення Харківського художнього музею.  Про будинок Раєвської-Іванової говорять, що це було житло людей професорсько-мистецького складу. Особняк Ігнатишева, який не устиг довго йому послужити, усе-таки мав купецький розмах і блиск.

Уявити внутрішній простір як житло майже неможливо через перепланування-перебудови і часів розташування в будинку раднаркомівських структур, і пошкодження періоду нинішньої війни.

Якщо з Чернишевської перейти на Римарську, то згадується виразність ремісничих середньовічних вулиць Європи. Вони формували  історичне обличчя міста. Харків сформувався трішечки пізніше, коли доба середньовіччя минула.

Саме на Римарській міститься один з найранніших будиночків – невеличких, скромних, але  які були типовими для харківської старовини XVII-XVIII століття.

На Римарську виходить  задній фасад (лицьовий – на Сумську)  будинку страхової компанії «Саламандра», який споруджувався напередодні революції 1917 року.  Будинок «Саламандри» настільки монументальний, що займає проміжок між двома вулицями.

Ось така вона Римарська – Лимарська вулиця 370-річного міста-фортеці. Лимарі мали справу із шкірою. Предки нинішніх харківських мешканців із шкіри виготовляли  взуття, шапки, сідла, сагайдаки, щити, дорожні торбини, обкладинки для книг. Існували цехи лимарів і кушнірів, тобто майстрів, які обробляли шкіру для кожухів. До середини 19 століття в лимарстві застосовували виключно ручну працю.

Можливо, пригадуєте персонажів фольклору – красуня Лимарівна? Поважна Лимариха? Це донька й дружина українського кожум’яки – лимаря.

Можна в традиціях історичної фантастики намалювати картинку: похід князя Ігоря землями нинішньої Харківщини,  його розвідники у ніби безлюдному степу наштовхуються на  лимарів. Виблискують шкіряні щити, сагайдаки, прицінюються княжі посланці, відчувають, що товар цих мовчазних засмаглих майстрів витримає суперництво  з половецьким озброєнням: стріли неначе самі з таких сагайдаків вихоплюватимуться, об  щити щербитимуться чужинські мечі, захищаючи життя Ігоревих воїнів.      

І вже сторгувалися, пообіцяли щедріше заплатити, як з походу трофеї везтимуть, половецькими шовками берег  для красуні-лимарівни застелять.

”М’яко стелять, та твердо спати”, “доки зроблять, сім шкур знімуть“, — кажуть ще й досі на Слобожанщині. Чи не з лимарських часів  дійшли до нас дошкульні влучні спостереження?

Сад Шевченка. Стилізація під старовинні ліхтарі й соняхи. Фото: Ірина Мироненко

 Харків еклектичний. Йому світять і ліхтарі, й соняшники. Хто що встигає помічати. За старими фото чи нічними спогадами. Або просто поспішаючи у справах  нинішньою вулицею, яка справедливо може називатися інакше, але додає впевненості старими силуетами будинків. У них жили, живуть, житимуть.

Придивляймося-прислухаймося до міста, яке любимо.