Харківська кобзарська традиція: в чому її унікальність і актуальність сьогодні

Як розповіла завідувачка відділу дослідження нематеріальної культурної спадщини КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» Оксана Бугайченко, 18 грудня 2024 року відбулося засідання робочої групи зі збору, обробки та складання орієнтовного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Харківської області при Департаменті культури і туризму Харківської обласної військової адміністрації. У Переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Харківської області з’явився новий елемент під номером НКС.15.Ха «Харківська кобзарська традиція».

За її словами, в основі кобзарства закладена епічна музично-словесна традиція, яка передається з покоління в покоління через усні форми висловлювання, виконавське мистецтво.

Оксана Бугайченко (facebook)

Як зазначено в обліковій картці елементу нематеріальної культурної спадщини «Харківська кобзарська традиція», кобзарі (ред.: як правило, незрячі виконавці) традиційно виконували думи, битовщини, канти, псалми, молитви, балади, історичні пісні.  Кобзарство зароджується в українських землях від ХV століття і продовжує існувати як цілісне явище традиційної культури українців, утім має також регіональні (цехові) особливості.

Кобзарі, лірники і стихівничі були членами професійної спільноти, Слобідського Кобзарського Цеху.

Найвиразнішою ознакою харківських співців була самобутня «харківська» школа гри на традиційній бандурі, яка має такі ознаки:

 

• вертикальне, паралельне до тулуба положення інструмента, який виконавець ніби «притискає до серця»;

• у грі на інструменті зазвичай задіяні від одного до п’яти пальців лівої руки та перший, другий і третій пальці правої руки;

• ліва і права рука грають і на приструнках, і на басах;

• ліва рука відповідає за головну мелодійну лінію, а права – за акомпанемент;

• на відміну від «полтавської (миргородської)» і «чернігівської» традиційних кобзарських шкіл, музичний супровід має провідну роль у «харківській школі» традиційного бандурного виконавства. Гра на інструменті художньо та різнопланово супроводжує кобзарський наратив і нерідко домінує над текстом;

• для виконавства харківських співців була притаманна імпровізаційність в межах кобзарського канону;

• на відміну від полтавських і чернігівських співців, слобідські виконавці під час «вуличних» виступів широко використовували гру на бандурі в положенні стоячи або «на ходу» під час традиційних кобзарювань міськими дворами Харкова;

• «Харківська школа» використовувала зменшений тип традиційної бандури, що було зумовлено характерною лише для харківських кобзарів манерою виконавства «стоячи» і «на ходу»;

• Харківські бандури кінця ХІХ – початку ХХ ст. мали виражений асиметричний корпус і  радіальне розташування струн. Нарешті, на відміну від полтавських кобзарів, уже з кінця ХІХ ст. харківські співці почали використовувати запозичену від чернігівських кобзарів манеру ставити на інструмент металеві струни.

Слобідський кобзарський цех існував до початку 1930-х років, коли розпочалися масові репресії радянського режиму проти традиційних співців.  До нинішнього часу слобідська кобзарська традиція дожила завдяки незрячим носіям (Анатолій Парфіненко, Іван Попов), а також зрячим аматорам, які перейняли традицію від автентичних кобзарів (Георгій Ткаченко, Володимир Перепелюк, Петро Жадан, Микола Сарма-Соколовський та ін.).

Традиція продовжується зусиллями сучасних виконавців, зокрема Костя Черемського, Назара Божинського, Сергія Чурая, Олександра Савчука та інших. Подвижники займаються дослідженням слобідського кобзарства, практикують виконавство на співоцьких інструментах як  «просто люде», так і на сценічних виступах тощо. Продовжуючи слобідську традицію, поєднують виконавство з майструванням музичного інструментарію (кобза, бандура, ліра). Зазвичай, кожен з майстрів-виконавців має кількох учнів.

Більш детально про особливості Харківської кобзарської традиції і її актуальність в умовах, коли Україна третій рік протистоїть ворожій навалі, розповідає Олександр Савчук, автор кандидатської дисертації «Українське традиційне співоцтво як світоглядна система (на матеріалі кобзарсько-лірницької традиції Слобідської України)», кобзар-виконавець, співзасновник громадської організації «Харківський кобзарський цех».

Олександр Савчук (Харківський кобзарський цех) і Іван Кушнір (Київський кобзарський цех) 

/ Фото: Олександр Савчук, червень 2024 р., Київ

В чому унікальність саме харківської традиції виконання кобзарських пісень?

Одразу зазначу, що тут нам пощастило: кобзарі і лірники у нас є. До прикладу, на Валківщині існували справжні кобзарські школи.

Традицію гри, відому як харківську, описав Гнат Хоткевич: виконавець грав двома руками по всьому діапазоні бандури, ліва рука грала мелодійну лінію не лише на основних струнах, але і на приструнках (додаткових струнах).

1902 року на запрошення Гната Хоткевича до Харкова з’їхалися кобзарі з різних регіонів підросійської України. Зараз ми більш критично ставимося до ініціатив митця з популяризації бандури, оскільки він створював ансамблі, які не надто властиві кобзарству. Утім такі масштабні заходи свідчать про те, що кобзарів було достатньо багато, і окремі з них були готові працювати у такому форматі.

Кобзарі харківські відрізнялися своїм акомпанементом, дуже розширеним, якимось самодостатнім. Бо полтавські – це переважно кілька акордів і головний спів, а харківські легко відходили від канону у бік творчості. Це свого роду імпульс, механізми виникнення якого чимось подібні до авангарду. Згодом з’являється феномен сценічного кобзаря на початку ХХ століття.

В цей час у Харківському університеті Микола Сумцов читає кобзарям поеми, думи, які вони могли не знати, скажімо, про Барабаша і Хмельницького. Кобзарі починали їх виконувати, збиралися вони часто на університетській гірці, там, де була університетська церква.

Від початку 1930-х років через переслідування і репресії традиція почала занепадати, утім згодом відродилася і продовжує розвиватися.

Чи впливає на кобзарство сучасна російсько-українська війна?

З плином часу тіло кобзарської традиції може змінюватися, проте її внутрішній зміст зберігається. Традиція, безумовно, живе і збагачується новими контекстами. Наприклад, на похованні захисника України Валерія Романовського, харківського історика, етнографа, краєзнавця, який помер внаслідок поранень, я грав про Морозенка. Ми бачимо, як влучно звучать зараз в умовах війни ці слова, розуміємо, для чого такі пісні створювалися, як звучали кілька століть тому і відгукуються в нашій свідомості зараз.

Тяглість традиції може перериватися, утім її відтворення чомусь є навіть більш живим. Це не лише наша харківська особливість, це всеукраїнська історія.

Як ви працювали над кандидатською дисертацією, присвяченою кобзарсько-лірницькій традиції Слобідської України? І зараз, вже через півтора десятиліття після захисту чи хотіли б змінити акценти?

Про Слобідську кобзарську традицію насправді багато джерельних матеріалів,  тому було, що аналізувати. Я працював з рукописами праць Порфірія Мартиновича, Володимира Харківа, Федора Дніпровського. Це надзвичайно цінний і добротний матеріал, ці дослідники працювали переважно у 1930-х роках, більшість з них були репресовані.

Кобзарство також досліджував Климент Квітка, чоловік Лесі Українки. Але він втік до Москви і працював там у консерваторії. Він прекрасний музикознавець, фольклорист. Зараз, звісно, можна було більше уваги звернути на умови створення цих досліджень, а понад п’ятнадцять років тому я займався передусім реконструкцією, відтворенням виконавської традиції.

Вже тоді я відчував, що сучасна ситуація покаже більш глибинні механізми, як це працює. Це не просто складова культури, яку слід зберігати, це не лише щось символічне, цікаве, регіональне. Зараз кобзарська традиція включена в життя.

Ті матері, сестри, дружини, доньки, рідні загиблих захисників, які слухають і розуміють, про що ми тепер співаємо, у цьому знаходять певну розраду. Це нас зближує, творить поле розуміння спільної біди. Це створює відчуття, так пафосно скажемо, єднання, розуміння, що ти не один, що тобі співчувають, це емпатія, що працює на людину.

Раніше кобзарські пісні сприймалися, грубо кажучи, як  ілюстрація до історії України, натомість тепер вони є річчю практичною.

Олександр Савчук, Мурафа, 2023 р. 

Коли ви почали не лише досліджувати, а й виконувати кобзарські пісні?

Грати я почав незадовго до написання дисертації. Те, що я почав грати, це справді був один з приводів. Мені здалося, що мені бракує не тільки цієї передачі, вміння грати, тактильних відчуттів. У просто грі я не знаходжу рефлексії, глибокого осмислення. Тому став задаватися питаннями: що це? що я граю? чому я так граю? І от саме прагнення цієї рефлексії і стало мотивом до наукової роботи.   

Звісно, що мій шлях – це відхід від звичної традиції. Старі виконавці жили у своєму світі в своєму контексті. Нам необхідно це все осягнути і розуміти, щоб краще виконувати.

Пам’ятаю ваше виконання віршів Григорія Сковороди. Постає питання, чи пов’язана з ним кобзарська традиція?

Я б сказав, що пов’язана опосередковано, на рівні того, як в традицію заходили літературні тексти. Сковороду знали на рівні текстів, які в списках ходили, і часто грали те, що чули.  Сковорода дійсно грав на бандурі.

У кобзарстві є дві традиції: зряча і незряча. Зрячі у модерну добу – це переважно придворні музиканти, незрячі є більш глибоким філософським феноменом. Незрячість, безумовно, впливала на репертуар, тут давалися взнаки психологічні особливості таких людей.  

Бандури, кобза і ліри / Збори трьох кобзарських цехів, червень 2024  року, Київ, фото: Олександр Савчук

Хто представляє сучасну кобзарську традицію?

Активно грають Тарас Компаніченко, Костянтин Черемський, Ярослав Крисько, прекрасний львівський виконавець, Микола Товкайло з Переяслава, цехмайстер Київського кобзарського цеху, бандурист і лірник Ярема Шевчук. Є вже кілька виконавців незрячих, які почали грати, і вони неймовірно грають і співають: Олександр Тріус з Сумщини, Тарас Дороцький з Львівщини.

Незрячі виконавці грають так, ніби перебувають у 19 столітті. Це і манера виконання, і здатність запам’ятовувати великі тексти. Тактильність це також свого роду пам’ять.

Скільки зараз в Україні кобзарських цехів?

Є Харківський, Київський і Львівський. Загалом три, це умовний поділ. Як громадська організація зареєстрований тільки харківський. Цікаво, що коли з’явився документ про внесення кобзарсько-лірницької традиції до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, його видавали саме цехам, а не Міністерству культури.

Отже, Харківська кобзарська традиція, що заслужено набула статусу елементу нематеріальної культурної спадщини Харківської області, продовжує свій шлях і відгукується на складні виклики сьогодення.

Дізнатися більш детально про кобзарів і лірників можна зі спеціальних праць, доступних на сайті видавництва Видавець Олександр Сав­чук у розділах Мистецтвознавство та Історія / етнографія.

Слідкуйте за Gromada Group у соціальних мережах!

Телеграм Фейсбук Інстаграм