Харківська суддя-рецидивістка отримала 15 років в’язниці, але навряд чи колись опиниться в буцегарні

29 травня Київський районний суд Полтави, як повідомляє офіційний сайт ДБР, розглянув справу колишньої голови Вовчанського районного суду, визнав її винною у державній зраді та призначив покарання у вигляді 15 років позбавлення волі. Здавалося б, справедливість врешті решт перемогла, але у потерпілого від дій судді правозахисника Максима Корнієнка радість від цього вироку є досить стриманою.

Посада та зрада

Як пишуть слідчі Державного бюро розслідувань України, вирок винесено саме за матеріалами їхнього розслідування. Голова Вовчанського районного суду Харківської області, як вдалося з’ясувати правоохоронцям, після початку тимчасової окупації району рашистами, почала активно співпрацювати з ворогом та сприяла створенню так званого «суду» під контролем окупантів. 

Вона не тільки сама взялася «судити» співгромадян по так званим «законам» рф, але ще й закликала колег перейти на бік загарбників. Пані складала штатний розпис «нової судової установи», погоджувала кандидатури з окупаційною адміністрацією, визначала оклади для майбутніх співробітників. Крім того, організувала збори працівників суду, де вимагала від учасників отримання російських паспортів та проходження курсів з російського законодавства.

Є інформація, що запустити роботу «суду» фігурантці цієї справи так і не вдалося — після деокупації міста Збройними силами України вона втекла до рф разом з іншими представниками окупаційної влади. Завдяки доказам, зібраним Державним бюро розслідувань, у січні 2024 року Другa дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя звільнила її з посади судді. А тепер за вироком суду зрадницю засуджено до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна і забороною обіймати певні посади протягом трьох років.

Дике правосуддя, або як прізвище «Уханьова» стало називним іменем

Ми зв’язалися з Максимом Корнієнком, правозахисником, який всі ці роки добивався подібного вироку, але по своїй справі. Він згадує:

— Ця історія почалася у 2016 році, коли до мене, як до правозахисника, звернулася родина ромів зі скаргою, що вони потерпають від судового свавілля. За словами цих людей, вони були позбавлені навіть гарантованого і міжнародними правовими нормами, і Конституцією України права на судовий захист. Їхню справу розглядав Вовчанський районний суд, а вела її тоді ще мені незнайома суддя Ірина Уханьова. 

Це була кримінальна справа. Щоб розібратися в ситуації, я вирішив відвідати чергове судове засідання. Суддя змогла шокувати мене з перших секунд своєї появи в залі суду. Уявіть собі, раптом в дверях з’являється жінка, вдягнена так, ніби вона йде на ринок, чи вертається з ринку, чи торгує там чимось — ані мантії, ані нагрудного знаку судді. Звісно, це є порушенням законодавства, яке чітко регламентує, як повинен вдягатися суддя, які атрибути мати при собі (Закон України «Про судоустрій і статус суду»). І ця особа проходить на місце головуючого судді, сідає і починає судове засідання! 

Звісно, я одразу ж узяв свій мобільний телефон і почав фіксувати це порушення. До речі, я завжди знімаю судові засідання своїм телефоном, щоб потім мати можливість проаналізувати виступи сторін, якісь важливі моменти. І ціла низка законів гарантує мені це право, як і будь-якому іншому громадянину. Раптом ця суддя заборонила мені вести відеозйомку. Я спокійно сказав у відповідь: «Вибачте, але я маю на це право». 

Десь хвилин 10 судове засідання продовжувалося. Потім суддя надала вказівку судовому розпоряднику видалити мене з судового засідання. Він спробував це зробити за допомогою фізичної сили, але я попросив прибрати від мене руки, навіть не намагаючись цю особу відштовхнути. Розпорядник зрозумів, що робить те, чого не слід робити, і припинив свої спроби. Суддя це побачила, і зупинила судове засідання, встала та пішла, при цьому вона не об’явила ані перерви, ані перенесення розгляду — просто встала та пішла собі. Було незрозуміло, що буде далі. 

На засіданні був присутнім прокурор, я декілька разів звертався до нього з проханням зафіксувати порушення прав людини під час цього суду, але марно — він промовчав. Нас усіх попросили вийти з приміщення, і усі присутні вийшли з залу. Через деякий час ми побачили, що з’явилися співробітники поліції, деякі з них (до речі, вони були без форми), підійшли до мене і спитали, що відбувається. Я відповів, що не знаю. Тоді вони повідомили мене, що зі мною хоче поспілкуватися начальник райвідділу. Я подякував за цю інформацію і пообіцяв, що завітаю одразу ж після закінчення судової справи, заради якої я приїхав у місто Вовчанськ. Я — завжди відкритий до діалогу, і вирішив пізніше зайти до райвідділу, щоб поспілкуватися.

— Чи не здивувало вас це запрошення?

— Справа в тому, що незадовго до цієї історії я разом з представниками ОБСЄ відвідував Вовчанський райвідділ поліції, ми проводили з його співробітниками тренінги по темі права людини. Тому я знав цих поліцейських, і вони мене теж знали. І запрошення до начальника райвідділу не здалося мені в тій ситуації дивним. Через годину і 40 хвилин раптом з’явилася суддя, і ми всі почали повертатися до залу суду. 

Несподівано для мене секретар судового засідання почала намагатися не впускати мене всередину. Я спитав, з якого приводу мене не пускають на відкрите судове засідання, чим це вмотивовано. Врешті секретар припинила свавілля і я зайшов у середину. Суддя вже була у мантії та з нагрудним знаком, я знов почав знімати процес на свій мобільний телефон. Суддя знов почала лаятися, забороняти мені вести відеозйомку. 

Я спитав, на якій підставі вона забороняє мені знімати. На це запитання я так і не отримав відповіді — тільки крики. Секретар судового засідання почала плигати на мене з кулаками, намагатися затулити або відібрати камеру (все це є на відео, яке я тоді відзняв та зберіг). Тобто ця посадова особа грубо перевищила свої повноваження, адже в межах судового засідання такі дії секретаря не передбачені. Після цього суддя запропонувала запросити до зали суду співробітників поліції. Вони, до речі, вже стояли у залі.

 Суддя зверталася до них декілька разів: «Зробіть хоч щось, чому ви стоїте?» А вони спочатку дійсно стояли та дивилися, а потім почали кричати на мене, щоб я вийшов з зали суду і погрожували застосувати до мене фізичну силу. 

Я попередив, що це незаконно, що я маю право бути присутнім на відкритому судовому засіданні. Після цього до мене підбіг один з поліцейських, який заламав мені руки та вивів з зали суду. 

А на виході начальник служби дільничних інспекторів району наказав вдягти на мене кайданки. Я сказав: «Хочеш — вдягай, ти вже порушив все, що можливо!» Ніякого опору я не чинив, отже це було б ще одним порушенням з їхнього боку. Кайданки так і не вдягли, хоча наступні шість годин вони постійно погрожували мені саме цим. Мене вивели з будівлі суду з заламаними руками та заштовхнули до поліцейської машини як злочинця.

Те, що відбувалося далі, схоже на сценарій якогось невдалого фільму жахів або кінокомедії. Правоохоронця привезли у райвідділ, і навіть черговий на вході поцікавився у колег, що вони, в біса, роблять, адже це правозахисник та юрист, і через це затримання можуть бути непередбачувані наслідки. Але навіть це попередження не змусило «бовдурів в погонах» виконати вимоги чинного законодавства. Максим Корнієнко продовжує:

— Мене не внесли у журнал доставлених та зареєстрованих, не склали протоколу затримання, що також є грубими порушеннями законодавства. Мені постійно погрожували фізичним насильством, обіцяли вдягнути кайданки, тиснули на мене морально. Мені стало зле, і я попросив викликати «швидку допомогу», але поліцейські відмовляли мені в цьому. 

Тоді я сам викликав собі медиків. Лікарі приїхали і поміряли мені тиск. Він був настільки підвищеним, що я навіть ніколи в житті такого не бачив. І лікарі вирішили мене госпіталізувати, мовляв, моє здоров’я у небезпеці. 

Але раптом вони отримали від когось іншу команду, зробили мені якусь ін’єкцію та поїхали, лишивши мене у райвідділі. А тим часом, як я розумію, Ірина Степанівна, вступивши в кримінальний зговір з керівником поліції Вовчанського району, сфабрикувала проти мене справу про адміністративне правопорушення за статтею «Непокора працівникам поліції», причому в чому саме ця непокора проявлялася, слідство навіть не встановило. І в той же день та ж суддя, незважаючи на мій стан здоров’я, не пустивши в приміщення суду мого адвоката, з десятком порушень прийняла постанову про мій арешт на 15 діб. 

Теж додам маленьку деталь аудіо фіксації цього «судового засідання» не велося. Взагалі. І я відбув частину цього терміну у буцегарні…

— Я пам’ятаю, який шок це викликало тоді серед громадських активістів та рухів Харкова…

— Так, працівники поліції спочатку намагалися тиснути на мене, але ситуація отримала національний, а потім і міжнародний резонанс. І в приміщення ізолятора, де мене тримали, почали навідуватися і представники Міністерства внутрішніх справ, і представники апарату Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, кожен день про це повідомляли засоби масової інформації, у поліцейських виник страх, щоб я, не дай Боже, там не помер. Або щоб відносно мене не було якихось гострих питань. І я дуже вдячний до сих пір керівництву поліції області (генералу Анатолію Дмітрієву) та тодішньому міністру внутрішніх справ Арсену Авакову, бо їхня принципова позиція не дала можливості мене фізично знищити в цій буцегарні. 

Фактично, громадські діячі, щойно дізнавшись про те, що зі мною сталося, напряму повідомили про це Авакову та Дмітрієву, а вони вже вжили заходів, і зі мною все ж таки поводилися по-людськи. 

Мене не били, не знущалися так, як над іншими заарештованими, навіть давали можливість раз на дві доби користуватися душем (як я дізнався згодом, іншим арештантам митися дозволяли раз на тиждень). 

Також вони не дали можливість сфабрикувати проти мене додатково кримінальну справу, що явно планували мої опоненти. Більшість представників судочинства, які знали цю історію, стали на мій бік і підтримували мене. Через 9 днів після мого арешту мене випустили з-під варти за рішенням Харківського апеляційного суду. Тут теж є одне «але»: особа, яка визвалася бути моїм адвокатом, за дорученням судді Уханьової навмисно затягнула подання апеляції, інакше я був би на волі значно раніше. Отак коло замкнулося. Річ у тім, що саме цей адвокат «захищав» ромів, на прохання яких я й приїхав у Вовчанськ. 

Отже, нещасну родину просто «доїли» через цього «адвоката», так що заможні люди зрештою стали ледь не безпритульними! Тобто і корупційна складова там була присутня.

— Що для тебе було найстрашнішим, найтяжчим ударом за ці дев’ять діб?

— Спочатку мені, незважаючи на мій стан здоров’я забороняли сидіти чи лежати цілий день в камері — тільки стояти. Звісно, це важко, але це можна витримати (як тільки справа отримала резонанс, про цю вимогу забули). Потім резонанс став ще більшим, і мені дозволили передачі, отже, я отримав необхідні речі, потім — дозволили навіть відвідання родичів, до мене приїхав батько… А після реакції МВС та омбудсмена там взагалі всі почали демонструвати людяність та повагу. 

Але сталося непоправне. За ці дев’ять діб від хвилювання та переживань померла моя бабуся. Її серце не витримало цього жахіття… Ось що було тією непоправною втратою, яку неможна вибачити. І важко перенести.

Дев’ять років боротьби за справедливість

Далі почалася боротьба правозахисника, тепер вже не за чиїсь, а за власні права. Втім, ні, не за власні, адже на його місці міг опинитися будь-хто. Тоді, 9 років тому, Максим Корнієнко в інтерв’ю авторові цих рядків сказав так:

— Те, що я вийшов на свободу на дев’яту добу — це результат висловлення громадськістю (харківською, українською, міжнародною) свого рішучого протесту проти цього свавілля. Найкрупніші правозахисні організації світу чітко висловили своє обурення такими переслідуваннями правозахисників в Україні. Своє обурення ситуацією висловлювали відомі діячі, прості громадяни, активісти різних рухів та організацій. Ось чому я почуваюся відповідальним перед усіма цими людьми, адже на моєму місці може сьогодні опинитися будь-який інший правозахисник. Де гарантія, що якомусь іншому судді не стукне в голову заборонити зйомку, або ще щось, на що має право кожен громадянин? Отже, я відчуваю, що маю добитися справедливості у цій ситуації, і заради себе самого, і заради пам’яті про близьку мені людину, яка пішла з життя, і заради усіх колег та пересічних громадян, які не мають більше становитися заручниками самодурства якихось суддів або поліцейських!

Задаю йому питання сьогодні, чи задоволений він вироком, чи вважає свою боротьбу закінченою. Він тяжко зітхає і каже:

— Тоді, коли у Вовчанськ приїхали перші журналісти, це була знімальна група новин «АТН», пані Уханьова навіть журналістам погрожувала, і казала, що зараз посадить їх до мене в буцегарню! Це була показова поведінка людини, яка відчувала свою безкарність. Після мого звільнення я подав заяву про злочин відносно пані Уханьовой. Але дев’ять місяців, незважаючи на те, що мене захищали висококласні адвокати Харкова (один з них — доцент Юридичної академії), цю справу не вносили в ЄРДР, простіше кажучи, не розслідували. 

За 9 місяців були звернення більше 250 депутатів Верховної Ради з усіх фракцій, було відкрите провадження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, представника Уповноваженого, щоб ви розуміли, навіть не пропускали в приміщення прокуратури і не надавали відповідні документи, хоча це передбачено законом. І тільки коли вже всі зрозуміли, що я не зупинюся, і суспільство про цей факт не забуде, і мене відбулася зустріч з керівництвом обласної прокуратури, і там мені задали питання: «Що ти хочеш?» І після того, як я відповів, був призначений інший слідчий, який почав відверто знущатися з мене. 

Суд скасовував незаконні рішення прокуратури, а цей слідчий виносив їх знов і знов, так повторювалося п’ять разів! 

Потім мені пояснили, що за пані Уханьову просили дуже високі чини з міста Київа, як з тогочасної Адміністрації президента України, так і з Генеральної прокуратури України. Хоча тиск був і міжнародних, і українських правозахисних організацій, справа постійно гальмувалася. 

Ми бачили, що ми просто б’ємося в стінку. Але в якийсь момент все змінилося, і справа пішла дуже швидко. І як тільки це трапилося, як я розумію, знов пішли якісь дзвінки з Генеральної прокуратури, і справа знов перестала рухатися. Так продовжувалося три роки. На третій рік я подав позов на Вовчанський районний суд та поліцію на відшкодування мені нанесеної моральної шкоди, причому шкода була підтверджена, мої скарги до Вищої палати правосуддя були позитивно розглянуті. 

Тут теж не без «сюрпризів»: моя перша скарга до Вищої ради правосуддя (до реформи цієї інституції) була розглянута і прийнято рішення звільнити пані Уханьову з посади. А потім це рішення було підтверджено, мовляв, що дійсно суддя порушила закони, мої права, прийняла неправосудні рішення, але висновок було зроблено інший — її відправили… навчатися! Хоча насправді ніде вона не навчалася, але написали, що нібито вона підвищила кваліфікацію в Школі суддів. Як мені відомо, вона просто здала декілька рефератів — от і все навчання. Поліція також покривала тих своїх співробітників, які виконували незаконні вказівки цієї судді і порушували законодавство.

— Я чув, що у цю справу навіть втручалася Верховна Рада?

— Так трапилося, що одразу дві тимчасові слідчі депутатські комісії (з розслідування справи Катерини Ганзюк та по правозахисникам) намагалися отримати інформацію по цій справі, але їм нічого не надали. Адже високі покровителі все ще захищали цю суддю. Справу про моральну шкоду я, врешті решт, виграв, дійшовши до Верховного суду, але її виплатила мені не суддя Уханьова та не «перевертні в погонах», а держава Україна. 

А суддя продовжувала працювати на своїй посаді, незважаючи ні на що! Ситуація змінилася, коли було створено ДБР (державне бюро розслідувань), і там знайшовся слідчий Дмитро Мироненко, який, до речі, прийшов на цю посаду з Генеральної прокуратури України. І він почав по-справжньому розслідувати цю справу, проводити допити, інші слідчі дії. 

Але Генеральна прокуратура відмовлялася підписати підозри судді, за подальші три роки було чотири підозри, які підготував слідчий, але прокуратура відмовилася підписати. В кінці кінців в ситуацію втрутилася особисто генеральна прокурорка Ірина Венедіктова, з якою я був змушений зустрітися і розповісти про те, що коїться. Вона доручила своїм помічникам вивчити матеріали справи, і тільки після цього підозра судді Уханьовій була підписана. Але прокуратура Харківської області і далі затягувала справу усіма можливими та неможливими способами. 

І тут Конституційний суд приймає рішення, що стаття «Неправосудне рішення» не відповідає Конституції України, і дає Верховні Раді півроку, щоб усунути недоліки. І коли справа Уханьової потрапляє в суд, ми бачимо, що прокуратура виступає не стороною обвинувачення судді, які зганьбила себе, а, навпаки, стороною її захисту! 

Був навіть такий момент, коли під час судового засідання пані Уханьова попросила час на те, щоб прочитати Кримінально-процесуальний кодекс України, оскільки вона щось там забула, працівники прокуратури заявили: «Зараз ми все вам роз’яснимо!» Тобто прокуратура взяла на себе роль адвокатури. І, врешті, суд закрив цю справу на підставі того, що Конституційний суд нібито відмінив відповідну статтю Закону. Хоча насправді рішення Конституційного суду було іншим.

Максим Корнієнко пройшов за цей час сто кругів судово-прокурорсько-поліцейського пекла. Хто знає, скільки ще б йому прийшлося винести судів, розглядів, скарг, перш ніж справедливість хоч якось наблизилася б до стадії втілення. Але тут розпочалася війна, і сталося диво. Правозахисник згадує:

— Усі чотири фігуранти моєї справи: пані Уханьова та поліцейські, стали зрадниками під час окупації Вовчанська рашистами. І тільки після цього їх подають в розшук. На той момент вони всі вже були викриті в порушеннях законів, була доведена підробка документів щодо мого ув’язнення поліцейськими разом з суддею, тощо. Але всі залишалися на посадах, ніхто не поніс покарання. 

Зрозуміло, що всі ці негідники зрадили Україну не у 2022 році, а набагато раніше, коли перестали служити Закону, а почали займатися брудними справами, корупційними оборудками, «вибиванням» грошей з громадян. Якби правосуддя працювало як треба, ці правопорушники зараз знаходилися б не в російській федерації (а за деякою інформацією сама Уханьова наразі знаходиться на Кіпрі), а перебували б у в’язниці. І не шкодили нашій державі, нашому народу! А ті, хто роками їх «прикривав» — досі невідомі, вони й зараз можуть знаходитися при владі, серед депутатів або посадовців держави! Жоден з них не викритий і не покараний.

— Коли, на вашу думку, цю суддю мали б притягнути до відповідальності, бо її провина була доведена?

— Ще в 2016 році. А в 2019 році пані Уханьова з метою відвести відповідальність за скоєння ДТП від свого сина, підробила документи, за що Вища рада правосуддя її «покарала». А прокуратура цього не побачила. А ще родина Уханьової роками не сплачувала податки, і податкова інспекція разом з СБУ заарештовувала майно родини, бо чоловік судді уникав оподаткування. Але вона особисто приїжджала до суду і погрожувала суддям. І цю справу тоді було призупинено! А представникам податкової поліції заборонили продовжувати розслідування… Тобто вона роками порушували закони, і відчувала себе безкарною, більше того, підривала своїми діями довіру людей до українського правосуддя.

— Цього разу, коли полтавський суд розглядав вже справу про зраду Уханьової, ви добивалися визнання себе третьою стороною по справі, чи це вдалося?

— Київський районний суд міста Полтави розглядав цю справу, а ми з адвокатом подали цивільний позов, бо я теж постраждав від незаконних дій цієї особи. І як безкоштовний адвокат, наданий пані Уханьовій державою, так і представники Харківської обласної прокуратури, просили суддів відмовити мені в цьому, і закрити справу, щоб журналісти і громадські діячі не могли відвідувати судові засідання і дивитися на те, що там відбувається. Звісно, мені відмовили…

— Чи задоволені ви вироком?

— Стаття «Державна зрада», за якою засудили Уханьову, передбачає покарання від 15 років позбавлення волі до довічного ув’язнення. Тобто вона отримала мінімум. Хоча вона не просто зрадила державу, але ще й переконувала зрадити Україну інших суддів, прокурорів, працівників поліції. Це, на мій погляд, дуже «добре» рішення. Конфіскація — це також їй не страшно, оскільки власний будинок, яким вона володіла, був і так зруйнований під час бойових дій. А все цінне вона заздалегідь вивезла на територію сусідньої держави-агресорки. Дуже характерно й те, що вирок суду з’явився в річницю відкриття справи проти пані Уханьової, тобто рівно через три роки після цього. Вже, мабуть, стало соромно тягнути час…

— Чи може бути пов’язаний цей вирок з тим, що десь в Іспанії було вбито такого собі Портнова, який тасував українських суддів як колоду гральних карт?

— Ні, я не думаю. Цей вирок виник по інших причинах, а саме: громадськість контролювала цю справу, вона була резонансною, ЗМІ писали про цей процес, і не покарати навіть пані Уханьову вже було неможливо. Саме прізвище пані Уханьовою в суддівсько-адвокатських кругах України стало називним ім’ям. Такої наглої, показово хамської, відверто антисоціальної поведінки не припускав, мабуть, не один український суддя…

— Оцей вирок, 15 років, він є доволі суворим, все ж таки… Як ви думаєте, чи проведе горе-суддя в ув’язненні принаймні частину цього терміну, чи не знайде вона якийсь спосіб знову уникнути відповідальності? Іншими словами, чи побачить Уханьова буцегарню, а буцегарня — Уханьову?

— По моїй інформації, вона знаходиться на Кіпрі, в тій його частині, яка не видає злочинців. І, як мені відомо, ця пані по сьогоднішній час не находиться в міжнародному розшуку… Отже, я думаю, що ми ніколи не побачимо її в камері.

— Під час інтерв’ю дев’ять років тому ви казали, що будете боротися за реальне покарання судді-самодурки. І дев’ять років ви реально боролися за це, витративши силу-силенну часу, енергії, здоров’я. Чи задоволені ви сьогоднішнім вироком, чи будете ви продовжувати боротьбу за покарання ваших кривдників у законний спосіб?

— Справа Уханьової фактично закінчилася. Я розумію, що решту життя вона, скоріш за все, проведе як щур, переховуючись десь у темній норі, щоб не потрапити в ув’язнення. Чи вона переховуватиметься в Ростові на Дону, чи на Кіпрі — вона ніколи не зможе вільно пересуватися Європою та світом, як раніше. Я впевнений, що відчуття можливості настання законного покарання буде для неї теж непоганим покаранням. Бо вона звикла зовсім до іншого… Щодо задоволення… 

Є у соціальних мережах групи Вовчанська, де обговорюються нагальні проблеми громади. Усі питання про подільників пані Уханьової, які залишилися на свободі, підняті різними людьми в обговоренні цієї новини, були швидко кимось видалені. Тобто Уханьової в Україні вже немає, але люди, які знаходяться під її впливом, залишаються на волі. До речі, на сайті розшуку злочинців МВС пані Уханьова є, але додана світлина чомусь такої поганої якості, що впізнати її просто неможливо. Випадковість? Не думаю!

— Наскільки це серйозна сила?

— Я чув, що серед них є й люди при певних посадах. Мені відомо, що свого часу Уханьова доручала деяким з них збирати компромат на мене і моїх захисників, втім, нічого вони не знайшли... Хоча сама Уханьова вже «збитий льотчик», ці люди досі мають посади, бізнеси, статки. Але всі ці дев’ять років мого життя я насправді боровся не з пані Уханьовою. Бо проблема є набагато ширшою. 

В скількох ще маленьких містах голови суду є насправді такими собі місцевими «царьками»? В скількох ще районах судді, поліцейські, прокурори та навіть адвокати складають не правоохоронну систему, а злочинне угрупування? За ці роки багато чого змінилося, навіть склад Верховного суду було оновлено, туди прийшли справжні науковці, вихідці з адвокатури, дійсно висококласні спеціалісти. Я вірю, що те, що зі мною відбулося у 2016 році більше ніколи ні з ким не повториться в Україні. Тому вважаю свою місію щодо цієї справи виконаною. 

Попереду — інші кейси, інші правозахисні баталії. Хочеться сподіватися, що винесений в Полтаві вирок вступить в законну силу і ми ніколи більше не побачимо цю особу в суддівській мантії!

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм