Харківський благодійний фонд «Європейське серце України» допоміг родинам військових

Благодійний фонд «Європейське серце України» не вперше допомагає родинам військових. Голова фонду Максим Корнієнко пояснює цей напрямок роботи своєї організації так:

— Перемога можлива лише за умови надійного тилу, тобто, щоб кожен солдат та офіцер знав: про його родину дбають, його діти захищені, мають що їсти, з ними все гаразд. Тільки тоді військовий може спрямувати свої думки цілком на знищення ворога, ніщо не відволікатиме його від цієї надважливої роботи. З іншого боку — навпаки, проблеми в родині можуть змусити військовослужбовця піти у відставку та повернутися додому. Є й ще один аспект: діти не бачать по півтора-два роки свою матір чи свого батька, або навпаки, батьки довго не бачать своїх дітей, які служать на фронті. Наше завдання — зробити їм щось приємне від імені їхніх синів або дочок, від імені України, яку вони захищають.

Серед тих, хто отримує допомогу — пані Оля. Її чоловік служив з 2016 року, захищав Батьківщину. Аж доки не помер від діабету. Жінка розповідає:

— Ми жили в місті Вовчанськ. І тепер виходить , що ми двічі або тричі переміщені особи… Бо коли росія почала вторгнення, ми переїхали з Вовчанська до Білого Колодязя, наш будинок у Вовчанську був вщент зруйнований. Згодом був зруйнований і будинок у Білому Колодязі. Нас вивезли волонтери, евакуювали до Харкова.

— Пані Ольго, а чи пов’язана хвороба вашого чоловіка з бойовими діями, в яких він брав участь?

— Офіційно вважається, що причина смерті — цукровий діабет, але війна 100% не посприяла його здоров’ю, адже він постійно переживав стреси, емоційне перевантаження, фізичні навантаження…

— Чи маєте ви дітей?

— В мене хлопчик, йому 15 років. Зараз ми поступили в Залізничний ліцей, навчаємось…

— Чи отримуєте ви якусь допомогу від військових?

— Зараз — ні, а раніше — отримували. Зараз нам дуже важко, і допомога від фонду «Європейське серце України» є доволі важливою. Ми переїхали, і лишилися без хати, без одягу, без взуття. Купити — немає грошей, роботи ще не знайшли… Ми з сином лишилися вдвох, нікого більше немає, всі родичі померли через цю кляту війну…

Пані Людмила теж прийшла по допомогу:

— В мене у війську наразі служать і чоловік, і рідний брат. А ще наша родина є постраждалою від війни, отже, ми дуже вдячні фонду «Європейське серце України» і його керівнику Максиму Корнієнко, що він нас підтримує. Вони завжди відповідають, якщо я питаю, що є, чого немає, коли буде, запрошують отримувати допомогу, коли вона є. Сьогодні, наприклад, я приїхала за заспокійливими препаратами для свого сина. Мені завжди повідомляють, коли з’являються речі для мене або для мого сина. Я дуже вдячна за це.

— А де служать ваші близькі, чоловік та брат? Вони десь разом?

— Ні. Мій чоловік служить у прикордонних військах, він знаходиться у Вовчанську. А мій брат — штурмовик, я не буд казати, де він, бо там все дуже складно зараз. З обома спілкуємося по можливості майже щодня, розмовляємо по телефону. Знаю, що все в них складно. Хоча обидва кажуть, мовляв, «все є, все є», але я розумію, що далеко не все в них є, що проблем вистачає…

— Ви кажете, що Ваша родина є постраждалою від війни, в чому це проявляється?

— Ми жили тут, у Харкові, неподалік. Але були влучання, наш будинок дуже «трухануло». Постійні обстріли змусили нас переселитися з Харкова в Люботин. Там хоч трішки спокійніше… Приїжджаю в місто тільки коли запрошує фонд «Європейське серце України», ось сьогодні отримала для сина футболочку, деякий інший одяг, їжу… Це все дуже важливо…

— А скільки років сину?

— 22 роки.

— Він працює?

— Після отих обстрілів мій син перелякався, і в нього досі «депресивний стан з розладами мислення». Оце зробила війна. Він ніде не працює, і потребує постійного догляду. Декілька разів він лягав у лікарню, але залишати його в лікарні назовсім я не хочу…

— Ви знайшли собі якусь роботу?

— Постійну — ні, адже я доглядаю за сином і не можу його полишати надовго. Мию квартири людям, готую їжу. Таке. Можна сказати, випадкові заробітки. Ось чому я так вдячна благодійному фонду, бо грошей в родині немає настільки, що інколи немає за що придбати їжу. Мені деякі знайомі кажуть, а ти попроси у чоловіка, у брата. Але ж у брата своя родина, і там теж, наскільки я знаю, проблем багатенько. А у чоловіка близькі родичі з родини потрапили у скрутну ситуацію, отже, скільки може — стільки він мені надсилає. І цих грошей ні на що не вистачає, хіба що на ліки для сина… А з цією допомогою хоч трішки протримаємось…

Ще одна пані на ім'я Ольга приїхала по допомогу від цього благодійного фонду вперше:

— Мій чоловік служить зараз в місті Вугледар. Ми з ним регулярно телефонуємо один одному, отже, я частково знаю, що там зараз відбувається. Я сама харків’янка, житло більш-менш ціле, щоправда, є тріщини в стінах від вибухів, але навіть скло вціліло, жити можна. Втім, в моїй родині після того, як чоловій пішов на війну, — суцільні проблеми. Посудіть самі: нам не вистачає чоловічих рук, все на моїх плечах: троє дітей (два хлопця і дівчинка) та старі батьки-пенсіонери. Отже, допомога цього фонду, до якого я звернулася вперше, є дуже важливою. Мені видали сьогодні продукти, які ми будемо їсти і фонду дякувати. Бо ледь зводимо кінці з кінцями…

Наступна пані каже, що вже два роки від її чоловіка, який пішов на фронт, немає ані жодної звістки:

— Він пропав безвісти. Я вірю, що він ще живий. Чекаю на нього (плаче). Я намагалася знайти роботу, але не дуже вдається. Я сама харків’янка, слава Богу, не постраждало житло, діточки здорові, їм 8 та 15 років, дівчинка та хлопчик. Я, звісно, працюю, і намагаюся віддавати все дітям, але що буде далі — мені навіть страшно подумати. Бо діти зараз маленькі, їхні запити — скромні, а як виживати, коли вони подорослішають, коли їм буде потрібно більше грошей, більше їжі, більше уваги — я навіть не знаю, адже годувальником в родині завжди був чоловік… (плаче)

А у Маргарити Василівни на фронті загинув син. Єдиний син. Каже, що з тих пір живе, як в тумані:

— В мене в очах стоїть дві сцени. Перша — як мій синочок каже: ось, отримав п’ятірку з математики. І такий щасливий, радісний… І друга — він каже: «Мамочко, йду на фронт, там усі хлопці вже наші, так треба, не хвилюйся». Між цими сценами, певно, багато років, а для мене вони ніби одна за одною, миттєво пронеслися… А потім — похорон. І все. Життя ніби зупинилося. Ось мені дали ліки. Ось мені дали продукти. Я вдячна, бо не впевнена, що мені б вистачило зусиль, щоб все це самостійно купити. Вийду на вулицю — голова паморочиться. Та й ноги вже підводять. А хочеться ще й на цвинтар завітати, синочка провідати. Не кожного дня на це є сили. Сьогодні, мабуть, зможу поїхати, провідати, бо отримала такі щедрі подарунки…

Максим Корнієнко коментує: «Ми намагаємось допомогти кожному, хто до нас звернувся. Але є деякі аспекти, які стоять на заваді цієї роботи. Перший — безпековий. Ми не можемо оприлюднити інформацію: приходьте завтра на таку-таку локацію, там буде видача гуманітарної допомоги, бо, як показує практика, там з великою ймовірністю буде «приліт» ворожих боєприпасів. Тому ми розробили систему реєстрації, і повідомляємо адресу видачі допомоги тільки тим людям, які зареєструвалися заздалегідь. Інакше б отримувачів допомоги було в рази більше. Друга проблема — ми не маємо права роздавати ліки тим людям, які не мають на них рецепту. Бо існує небезпека, що людина прийме такі ліки і зробить шкоду своєму здоров’ю. Такі правила, ми нічого з цим не можемо вдіяти. Все інше — намагаємося вирішити, щоб допомогти людям, адже тим самим ми хоч трішечки, але зміцнюємо обороноздатність нашої країни. І наближаємо її Перемогу.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм