«Хочу вишити сорочку чоловіку. Він воює. Підкажіть орнамент». Етнографічні експедиції в громадах Харківщини

Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва відзначається щороку 9 листопада.

Наталія Петрівна Олійник працює провідною методисткою  Харківського обласного організаційно-методичного центру культури і мистецтва, очолює Спілку етнологів і фольклористів Харкова.

– Чи існували етнографічні експедиції із дослідження традиційної матеріальної спадщини у 1944-45 роках, коли ще точилася Друга світова війна, але на визволеній  від гітлерівців території України уже фіксувалися матеріальні втрати? Мені трапилося лише повідомлення про складання етнологами в другій половині 40-х років у Львові «Атласу матеріальної культури».  Щось паралельно могло відбуватися й на Харківщині чи тут більше дбали про відбудову підприємств і вирощування хліба для фронту?

 – Комплексних експедицій на Харківщині не було, на скільки мені відомо. Були поодинокі збирачі, дослідники, які цим цікавилися. Наприклад, Василь Павлович Ступницький, який народився на Зміївщині, але він 1945 року помер. Серед його матеріалів – переважно пісенний фольклор. Досліджував традиційну культуру і Олександр Іванович Стеблянко. Він із Сумщини, Лебедина, вчився в Харкові, під час гітлерівської окупації був  на своїй батьківщині. Устиг повоювати, згодом  очолював у Харкові будинок народної творчості. Видана збірка народних пісень, зібраних ним на Сумщині. Це те, що стосується післявоєнного періоду.

Аж у 70-х роках при Харківському тоді інституті, тепер університеті мистецтв існувала лабораторія  (чи кабінет) фольклору. З  1975 року починаються студентські експедиції – фольклорні практики на тих територіях Харківщини, які зараз, на жаль, під прицільним вогнем ворога.

 – Війна сучасна проти України  триває, але в цих умовах Ви продовжуєте свої експедиції. Офіційно це має назву «Програма розвитку культури, туризму та охорони нерухомої культурної спадщини Харківської області на 2024 – 2028 роки».  Буваєте у віддалених громадах нашої прифронтової області, щоб поспілкуватися із старожилами  і можливо, й довгожителями, кому вже за  90 років. Ситуація, як у пісні «Тараса Петриненка»  - «прилетіти може будь-коли, І ніхто не знає, коли прийде час... Та важливо, як ми прожили Час, що був відведений для нас!»  Чи знаходите Ви за таких умов розуміння і відгук у громадах?

 – Програма, яку ви згадали, розрахована на  5 років. Дай Боже, щоб вона втілилася в тому обсязі, який  ми  бачимо. Звичайно, ми працюємо з громадами. Час такий, що сам не поїдеш. Якщо досліджувати традиційну культуру Харківщини, то потрібні корінні жителі цих сіл, а не люди, які переїхали з інших областей.  Тож їх потрібно знайти, умовити поспілкуватися. Тут ми дуже вдячні керівництву  адміністрацій у районах, старостатам, відділам культури. Часто немає сполучення між селами, то нам допомагають із транспортом. Переконують своїх земляків знайти час для спогадів, відповідей на запитання. У цих опитуваннях нас більше цікавить етнографічний матеріал, бо пісенного обмаль.

Доводилося чути, що в школі соромили в стінгазеті, якщо побачили в дитини  на пальцях сліди фарби від крашанок після Великодня. Тож нинішні дідусі-бабусі не дуже хочуть цього згадувати.

Розповідали в одному селі на Харківщині, як вирішили поколядувати на Різдво в бригадира, щоб побачити, що ж таке телевізор. Він щойно в нього з’явився. Це кінець 50-х.  Господиня тицьнула по пирогу: «Ідіть швиденько, бо до нас парторг он у гості йде». Так колядники від нього лісом утікали, бо ж були комсомольцями.  

– Які поїздки вважаєте особливо важливими? Хто був найстаршою співрозмовницею чи співрозмовником (близько ста років?)

– За багато років експедицій мені доводилося спілкуватися із багатьма старожилами.  Часто вони замикаються, із сторонніми не хочуть бути відвертими. Тоді допомагають їхні теж уже не молоді доньки. Перепитують, підказують, згадують, що самі чуди колись від мами або й бабусі.

Якщо згадувати загалом мої поїздки,  то серед пам’ятних – село Котівка на Вовчанщині. 2007 рік. Столітня бабуся з дуже гарною пам’яттю, гострим розумом. І виглядала вона років на 80 максимум. З нею було  цікаво спілкуватися, дізнаватися про традиції, які вона застала.

У цьогорічних експедиціях теж вдалося дізнатися від старожилів цікаві подробиці про  весілля часів їхньої молодості. Вони ділилися фотографіями, які ми перефотографовували.

 – Науковці розрізняють спадщину матеріальну й нематеріальну. Традиція, способи приготування борщу – це  нематеріальна спадщина. Згадайте про обласний конкурс «Смачного!», де  учасники надсилали відео традиційних страв. 

 – На Харківщині досліджують гастроспадщину. Перший обласний конкурс традиційних страв ми провели 2021 року, а другий організували вже цьогоріч. Серед перших страв, приготування яких фіксували в селах на відео, багато борщів, супів і капусняків.

Кожна начебто дрібничка дає свій смак. Чи в капусняку свіжа капуста чи кисла, чи поєднання їх. Або Лиманський борщ із смаженими карасями. Чи борщ із Козіївки із цвітом гарбузів.

 – Фотопроєкт «Україна: культурне пробудження» фотографа з Франції Майкла Гаррета  реалізувався восени 2023 року спільно з Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара» (Київ). На Харківщині допомагав його здійснити Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва, де Ви працюєте.

Фотограф прагне показати українців, їхню культуру та культурну спадщину, а також представити зріз українсько-російської війни через індивідуальні історії людей.  Майкл Гаррет побував і в селах Харківщини. Це були не репортажні, а зрежисовані фото у традиційному народному вбранні, іноді на тлі свіжої руїни церкви або відреставрованої ще до повномасштабної війни хати під очеретом, з тином і глечиками. І що було далі – фотовиставка? Альбом?

– Можна сказати, що  роботи Майкла Гаррета мандрують Європою. Дві виставки були у Швейцарії, одна у Швеції і готується у Франції. Харківщина – частина втіленого задуму. Він побував в Україні спершу як волонтер на відбудові  житла тим, хто його втратив під час війни. Так виник задум. Майкл розповів, що виставки відкривалися під прапором України, мали розголос.

Вишиванки ще до війни набували іншого сенсу в нашій країні. З війною, вимушеною евакуацією їх забирали в дорогу як сімейну цінність жінки й дівчата, їхали з ними за кордон. Тому зрозуміле бажання іноземця фотографувати українок у традиційному вишитому строї.

До нас звернулася жінка, щоб допомогли  підібрати  орнамент для чоловічої сорочки, характерний саме для Харківщини. Свого від старших нічого не залишилося. Вона сказала: «Хочу сама вишити чоловіку сорочку, він воює». Познайомили її з майстринею. І вже вони обговорювали й вибирали, який орнамент-оберіг вишивати.

– Чому важливо в умовах війни, примусових евакуацій із прифронтових сіл і міст фіксувати  спогади   людей поважного віку, знаходити давні фото і рушники, знімати на відео селянські хати, яким більше ста років?

– Працюючи з громадами, доводиться чути: «Ви нас  «розбурхали», заставили замислитися». Знаю про колосальне нинішнє навантаження на громади, на працівників закладів культури у цей складний час, але після наших експедицій  вони більше звертають увагу на те, що  варто зберегти, які місцеві традиції у мирному житті зможуть стати  своєрідним туристичним магнітом.

Деякі експедиційні відеоматеріали з етнографічною складовою уже є у вільному доступі в інтернеті. Є  цифровий архів фольклору Харківщини і Полтавщини. На цьому ресурсі можна шукати наші села. Від 2023 року додаються  етнографічні записи, які можуть  принести користь багатьом. І не тільки в майбутньому. У громаді легше знайти свої привабливі  місця й традиції, об’єднатися, проконсультуватися з фахівцями  нашого центру  і подаватися на перспективні  гранти, розвивати свої рекреаційні й реабілітаційні можливості. 

Усі фото із Фейсбук-сторінки Наталії Олійник публікуються за її згодою