Художниця з Книги рекордів Харкова Ніна Вербук відзначила ювілей

Поети в різні часи любили збиратися в майстернях друзів-художників. У 80-х, доінтернетних і безтелефонних роках (навіть стаціонарні телефони були не у всіх охочих) місцем зустрічей стала майстерня Ніни Вербук в центрі Харкова.  Там збиралися після засідань обласної літстудії і чергової виставки, після колективного  творчого вечора  чи вернісажу в Художньому музеї. Літмузею ще не створили, про нього хіба що іноді між іншим говорили в тій майстерні з рипучими дерев’яними сходами, глечиками із сухими букетами і пензлями та великим фото юної Ніни з величезною капустиною. Не пригадую, можливо, то ще городня бригада часів студентських поїздок на сільгоспроботи. Ми мало пили, але ще менше їли. Гастрономи 80-х і наші студентсько-творчі статки тому аж ніяк не сприяли. Та й збиралися не вечеряти, а говорити, іноді співати українських народних пісень. Городянка-харків’янка Ніна підспівувала. Якщо слів не знала, просто сонячно нам посміхалася. Ще не дивилася  замислено і заглиблено в себе, як на автопортреті вже іншого десятиліття, століття і навіть тисячоліття. Посеред нинішньої війни це справді здається у якійсь іншій ері.

У 80-х Ніна Вербук входила до молодіжної секції Спілки художників. Разом із поетом Анатолієм Перервою влаштовувала художньо-літературні зібрання по черзі в письменницькому клубі й мистецькій виставковій залі. Вони не мали того затишку й непояснюваної радості близько знайомих людей, якими дихала її майстерня, але все-таки поети частіше зазирали на події  художників, а ті писали своїх ровесників-літераторів та пам’ятали хоч деякий час, що в Харкові віршували не тільки Сосюра і Тичина.

Ось тут варто згадати деякі особливості тодішнього всесоюзного  стилю в будь-яких видах і жанрах творчості. Так, той самий соціалістичний реалізм і колективні вернісажі до чергової річниці  жовтневого перевороту, створення Союзу РСР або  чергового партз’їзду.  Ось до такої колективної виставки Ніна Вербук запропонувала великий ефектний портрет своєї подруги-поетеси, яка після весни 2022 року і вибухів неподалік її квартири в Харкові виїхала за кордон. Тож історія у портрета  була в дусі соцреалізму. Ті, хто відбирав картину для музейного експонування,  були категорично проти цигарки в руці молодої жінки. Ніні дуже хотілося цей портрет представити і вона погодилася перетворити цигарку на ручку. Причому, найпростішу, за 35 копійок. Цілий гурт молодих поетів і прозаїків спеціально подався дивитися, як цигарка стала ручкою і їхня приятелька на портреті тримає ту ручку, ніби щойно вийняла  її з рота. Виглядало це не зовсім природно, навіть комічно (так першокласники від хвилювання гризуть  ручки),  хоча все інше (обличчя, постать, сукня, тло) були магнетичними.

Друга соцреалістична харківська історія пов’язана з роботою Ніни Вербук із мирною, навіть буденною назвою «По гриби». На ній було багато важкого сірого туману. У ньому ледве виднілися постаті  дорослих і підлітка, які йдуть слід у слід один за одним, занурюються в той туман і ліс, що ледве вгадується. І знову політично пильна художня рада висунула претензії: де історія держави?! Виставка до ювілею перемоги над гітлерівцями, а тут «По гриби». Здається, сама Ніна і запропонувала іншу назву – «Партизанськими стежками». Бував у художниці в гостях поет Василь Герасим’юк. Народився він у Казахстані в родині депортованих гуцулів, а вже виростав у Карпатах.  Дізнався про цю історію і довго роздивлявся ту картину, а потім пожартував: отак Ніні вдалося на офіційну й офіціозну виставку протягнути посвяту УПА. Вони теж партизанили. Навіть збирався придбати «грибників-вояків» після експонування.

Особлива тема для харківських художників і поетів кінця ХХ століття – Крим, Коктебель (він ще залишався Планерським) і будинок творчості письменників під згаслим вулканом Карадаг. Хтось колись збере і видасть романтичний альбом з віршами і акварелями, пейзажами і натюрмортами, пронизаними сонцем, молодістю, морем і любов’ю. Ніна теж була на тому березі з крихітними сердоліками й навіть агатами, хоча сприймала тодішній Крим стриманіше, аніж друзі-поети.

Значно пізніше «Берега» написана картина «Троянда». Це не суто кримський пейзаж, хоча кипариси дуже коктебельські. Це швидше той вигаданий край-рай, де квіти, дерева і люди живуть у взаємній любові й повазі. Земні плоди пишуть багато наших сучасників, експериментують, іноді вихлюпують у свої яблука-вишні-черешні стільки внутрішнього негативу, що хочеться швидше відійти на безпечну відстань і взагалі не повертатися до цієї «сповіді автора». У Ніни Вербук  радості, сонця і соковитості в роботах дуже багато.

Пригадую її виставку в органному залі Харківської філармонії, який на межі століть – ХХ і ХХІ  був розташований в Успенському соборі. Управління культури міськвиконкому разом із  осередками творчих спілок вирішило влаштувати спільний  вечір лауреатів творчої премії Харкова. Традицію вручати її  художникам і письменникам, акторам і журналістам, співакам і дослідникам народної творчості започаткували при міському голові Михайлові Пилипчуку, а поховав щорічне свято Геннадій Кернес. Але я про вечір, де  були пісні й вірші, а особливий акцент – картини лауреатки міської творчої премії Ніни Вербук. Саме на їхньому тлі, а не на сцені біля лави органіста тодішній очільник міського управління культури Костянтин Шердіц кожному запрошеному лауреату чи лауреатці вручав молочно-білу фаянсову статуетку коня. Мовляв, з крилами не знайшли, але ви всі люди з вигадкою, можете Пегаса дофантазувати.

Як випускниця Харківського худпрому Ніна Вербук в  1974–95 роках працювала на посаді  проектанта Харківського  художньо-промислового  комбінату. У 90-х вона створила серію  «Церкви України» (1993–97). Написано в цей період численні роботи з біблійними асоціаціями і назвами:  «Свята родина» (1994), «Спас», «Великдень», «Мати світу» (усі – 1995), «Водохрещення» (1996).

Картини Ніни Вербук зберігаються у багатьох музеях України, представлені в Німеччині та Японії.

Окрім Харкова, її роботи експонувалися в Алушті (Крим, 2002 ), а на Харківщині – в Чугуєві, Лозовій, Мерефі, Пархомівці. Художниця охоче підтримала ідею каразінців щодо проведення щорічних Луньовських читань, присвячених пам’яті засновника Пархомівського художнього музею, вчителя історії Панаса Федоровича Луньова.

Оскільки Панас Федорович працював з молоддю, щороку  Ніна Семенівна вручала свою оригінальну картину за кращу студентську дослідницьку доповідь про мистецтво, історію рідного краю чи музейні новації.

У мене довго зберігався календарик із репродукцією картини, дуже схожої за вирішенням із «Ранною зорею». Так само жіноча фігура серед снігів, тільки з них уже виростають не засніжені дерева, а храми.

Поет Анатолій Перерва у збірці «Небесна ясність» 2013 року опублікував вірш «Снігиня» з посвятою Н.В.  Заради стислості тексту прибираю розбивку на строфи. Хай буде як прозовий текст із захованими всередині ритмом і римами. Отак і картини ховаються у повсякденні, але для уважних несуть відкриття чи й прозріння.

Анатолій Перерва

СНІГИНЯ

Усе, що мав донині, гине. Посивів чуб мій вороний. Снігине! Срібна берегине, Од злих завій оборони! Зімкнулись молодості брами, І шал завії нароста. А вороння поза борами Отаборилось неспроста. Все ближче крижані оркестри — Зими безживні голоси. О світлокоса моя сестро, Спасибі за сніги, спаси... Затерпли зорі від морозу І сльози заливають зір. І вже не знаю, що це — сльози Чи одсвіти безсилих зір? І що тримає нас — коріння, Закуте в ланцюги зими? Чи, може, храми — як прозріння, Якого недостойні ми...

Анатолій Перерва

ВЕЧІРНІЙ ЕТЮД

Художниці Ніні Вербук  

В’яне купальський вінок, І горобина старіє. Чом же так рідко нас гріє Жовте вечірнє вікно? Іскри далеких багать В присмерку пам’яті тануть, Покотом сизі тумани В лузі холодному сплять. Не оглядайся — іди. Все. що судилося, сталось. З юністю ми поквитались — І облетіли сади! Сестро, за осінь прости, Вибач за паморозь, брате! Від невідступної втрати Вас захистити не встиг. Палимо спомини. Дим — Як над руїнами Трої. Палимо листя. Нас — троє: Давній родинний інтим. Дим, як раніш, як давно, Мама над нами розвіє... Чом же так рідко нас гріє Жовте вечірнє вікно?

Можливо, і від наших аматорських, але сердечних співів у майстерні 80-х років узяла Ніна для своїх картин назви «Цвіте терен», «Чорнобривців насіяла мати», «Вечірня пісня». Ніби й зараз чую застереження Анатолія Перерви для компанії, яка вже наговорилася й випила дешевого вина під чорний хліб із тоненьким сальцем, а тепер обирає пісню: «Тільки не ревти!»

Ірина Мироненко. Із збірки «Каскадні сходи»

ДО КАРТИН НІНИ ВЕРБУК

 Прилітали наречені — тільки кошичок і череп. Білий череп, білий кошик і трамваї за вікном. Але ж хлопці рів копають і ховають — травень, червень, а в кущах лящать цикади — архаїчний метроном. На красивій ручці кошик для примхливих презентацій. Це ж осколком в те обличчя — і ні подиву, ні сліз. Тільки слизько білим сливам на забутій в зливу таці, і трамвай рипить захмарно, як старий чумацький віз. То глибоку криниченьку так копають їм кохані, щоб хоча б вона зосталась у вишневому саду, як його вже докорчують і почують у тумані ще грудне голодне щастя і таку ж малу біду.

***

Пощезли і мисливці, й пироги. Картини й ти — у домі над водою. Буває в травні Лопань молодою, з легкою гордовитою ходою. Та смітники повзуть на береги. Дратуєшся: добропорядний день, що бісер подавав на кінчик голки, помівся до «красуні-комсомолки» — дрібний реалізатор з барахолки. Але ж малюєш сад його пісень.