«Хворому суспільству здається, що до виявлення хвороби воно було щасливим. Чорнобиль поставив діагноз»

«Сім понеділків до весни». Не йде з пам’яті рядок  поетеси Любові Долик. Веде за собою іншу асоціацію – «Веснянку» («принеси, весно, нам рясні дощі. Принеси, весно, нам радощі!»). Різного чекаємо від весни. Але є в її календарі дата сумна – сорок років від дня аварії на Чорнобильській АЕС.  За десятилітті, що минули, саме та ядерна катастрофа змусила світ придивитися до карти Європи  –  де вона, ота Україна? Чи загрожує  радіоактивний «вітер з України»  домівкам (здоров’ю) європейців?

Для мене (та й багатьох сучасників) саме фотодокументи Юрія Ворошилова залишаються найправдивішими, найемоційнішими серед тодішніх журналістських репортажів. Про нього пишуть:

«У червні 1986 року Юрій Ворошилов за завданням редакції однієї з харківських газет знімав, висунувшись по пояс із кабіни військового вертольота, оповитий парою 4-й енергоблок ЧАЕС, а потім організував мобільну виставку і розповів про подвиг чорнобильців».

Що ж почитати із написаного про Чорнобиль літераторами Харківщини? Поетичні тексти – це учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, полковник у відставці Віктор Пінченко, а в прозі – роман Ганни Ткаченко, який вперше вийшов 2012 року, а тепер, оновлений авторкою,  побачив світ у харківському видавництві «Майдан».

Про авторку.

Народилася в селі Синявка Менського району Чернігівської області (нині – Менська міська громада Корюківського району). Закінчила Київський технологічний інститут харчової промисловості. Тривалий час мешкала у Краснограді (нині Берестин Харківської області), працювала у соціальній сфері.

Авторка романів і повістей «І засурмив третій янгол…» (про Чорнобильську трагедію), «Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок» (про події першої половини ХХ століття на Чернігівщині), «Спалені мрії» (про часи Другої світової війни і повоєнні роки також на Чернігівщині),  «Політ ворона. Доля отамана» (про народного героя Ізюмщини Григорія Савона), «У шепоті минулого» (проза різних років).

Із анотації  роману «Про що сурмив янгол…» (2025 рік).

«Завдяки майстерності, використанню правдивих документів та свідчень очевидців, письменниця розкриває цю історичну подію через людські долі й характери. Головні герої цього роману – це вчені, які проектували Чорнобильську станцію і вважали її надійною «як тульський самовар», це експлуатаційний персонал, які часто виходили з різних аварійних ситуацій, тож сміливо взялися проводити доволі сумнівний експеримент, це ліквідатори аварії і її наслідків, це прості люди, які проживали в селах і містечках неподалік станції, це лікарі, які вперше віч-на-віч зіткнулися з великим опроміненням людей.

Авторка виокремила цю подію із минулого часу одним цілісним фрагментом, в якому з особливою насолодою описано декілька останніх днів перед чорнобильською війною та змальовано стан зони відчуження навіть через 20 років потому. Коли читач вийде з того стану, ніби сам повернеться з берегів Прип’яті, подумки ще не раз буде повертатися до рокової події ХХ століття, аналізувати, робити висновки, бо багато чого залишено для роздумів».

Особливо, на мою думку, важливі ось ці акценти в анотації до роману Ганни Ткаченко:

«Своїм романом «Про що сурмив янгол…» письменниця привертає увагу до ядерної загрози світу, яка існує й зараз. Зафіксований художнім словом, роковий час Чорнобильської катастрофи змушує задуматися, що ми залишимо своїм нащадкам. Він і сьогодні є застереженням людству, яке будь-якої хвилини може спрацювати на самознищення».

Ганна Панасівна розповіла:

«Від першого видання у мене не лишилося жодного примірника, а просили і бібліотеки Чернігівщини, і просто земляки, і в Харкові в бібліотеку Короленка хотілося дати. Переглянула  на комп’ютері перше видання. То було десь у. 2009 році, а тепер я по іншому думаю, по іншому пишу. Це все від того, що тоді не вистачало письменницького досвіду. І якщо враховувати нинішню ситуацію, то мені хочеться залишити після себе якомога кращий творчий доробок.

Тому я просто покращувала текст як тільки могла. Дещо прибирала, дещо змінювала, а там було над чим працювати.

Про що я думала, коли принесла додому книги? Збиралася в грудні перед Чорнобильськими днями провести в Берестині презентацію, але ми захворіли.  Думаю, що  проведу презентацію вже перед 40-річчям  Чорнобильської катастрофи. Тоді можна буде й придбати книжку».

Поцікавилася я у Ганни Ткаченко, чи змінювала вона сюжет і персонажів, яких детально аналізував у своїй рецензії критик і літературознавець, професор Каразінського університету Ігор Михайлин.  Ганна Панасівна відповіла, що ні  герої, ні події не змінилися.

Тож до вашої уваги пропонуються  фрагменти рецензії, вперше опублікованої  в журналі «Курʼєр Кривбасу»  2014 року.

ІГОР МИХАЙЛИН.  ПОДОРОЖ У ПРІРВУ І НАЗАД

Про чорнобильську катастрофу в українській літературі написано чимало. Крім віршів багатьох поетів, які писалися відразу й згодом після аварії, найбільш відомі твори — це документальна повість Юрія Щербака «Чорнобиль» (1987), поема-мозаїка Івана Драча «Чорнобильська мадонна» (1988), роман Володимира Яворівського «Марія з полином наприкінці століття» (1988). У російській літературі найбільш прикметне явища — трагедія Володимира Губарєва «Саркофаг» (1986). У білоруській — книжка Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва» (1997), яку українською мовою переклала Оксана Забужко, давши творові (за погодженням з авторкою) назву «Чорнобиль: хроніка майбутнього» (1998).

Напевне, несправедливо буде забути в цьому ряду й українську публіцистику, от хоча б статті Олеся Гончара «То звідки ж взялася «Звізда Полин» (1987) і Ліни Костенко «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» (2003), тим більше, що Ганна Ткаченко підхоплює головну інтенцію класиків — тлумачити Чорнобильську катастрофу в Біблійному контексті, у вселенському масштабі.

Чорнобиль увірвався болем у життя мільйонів українців. І сьогодні цей біль невтамований, про що й свідчить роман Ганни Ткаченко «І засурмив третій ангел…». Його назва виразно відсилає нас, читачів, до об’явлення Іоанна Богослова з його пророчими візіями людського майбутнього. Щоправда, людство завжди розуміло зміст передбачень тільки після настання події, але аж ніяк не перед нею. Після аварії багатьом спало на думку зазирнути до Біблії й прочитати в ній: «І третій ангел засурмив, — і з неба впала велика зоря, що палала, мов смолоскип, і впала на третину рік та водних джерел. А назва тієї зорі — Полин. І третина вод стала як полин, і багато людей померло від води, бо вона стала гіркою» (Об., 8: 10–11). Чорнобиль — це ж і є різновид полину. Ганна Ткаченко в епіграфі до роману цитує наведене місце з Біблії. Вона сприйняла Чорнобиль як катастрофу, що  ділить навпіл історію, якщо й не людства, то України, на «до» і «після» цієї події.

У письменника є тільки один спосіб зображення історії — подання її через людські долі й характери. Ним і користується авторка. Спочатку не відразу стає зрозумілим, кого ж саме вона вибрала на роль головних героїв. Письменниця майстерно використала прийом затриманої експозиції. Такий прийом дуже любив і широко використовував Михайло Стельмах. Сутність його в тому, що зав’язка твору відсувається вглиб тексту. Твір починається не з неї, а з широкої репрезентації вільного плину життя.

В експозиції зображено лише один день до катастрофи — 25 квітня 1986 року. Перед нами проходять мешканці Прип’яті — «міста молодості і щастя», молоде подружжя Славка й Оксани. Славко — пожежник, народився на цілині в українській родині, служив у пожежних військах, за зразкову службу йому запропонували місце в чорнобильському загоні. Сюди ж за розподілом після кулінарного технікуму приїхала Оксана, бо вчилася відмінно й сама могла вибирати місце роботи. Тут вони познайомилися й закохалися, створили сімʼю, чекають на дитину.

Авторка майстерно використала прийом антитези. У місті Прип’яті щасливі не лише молодята, але й подружня пара літніх людей. Чоловік — офіцер у відставці, — обрав Прип’ять як місце наступного проживання. «Збиралися навіть судитися, щоб у відставці тут квартиру отримати!» — пригадує дружина. Головний для експозиції — концепт щастя, яке в топосі Чорнобиля виявляється досяжним не тільки для молоді, але й для будь-якої людини. Це очікування народжується з відчуття гармонійності світу, упевненості в завтрашньому дні. Герої почуваються тут цілком захищеними, забезпеченими: зарплати тут «північні», квартири чекати не довелося, природа навкруги незаймана.

У рідний край повернулися з цілини Славкові батьки — Павло і Наталка. Вони мешкають поблизу Прип’яті в селі Липки. Увечері дружина доїть корову, чоловік збирається на риболовлю. Вони чекають на завтра гостей з міста: дочку й сина з невісткою, які повинні допомогти їм саджати картоплю.

Журналістка Поліна (потім стане  зрозуміло, що це Павлова сестра) повернулася додому, прихопивши з редакції роботу.

Тривожну ноту вносить епізод, у якому зображена нарада в Кримському обкому партії з приводу контролю за будівництвом кримської атомної станції. Тут уперше пролунав мотив ядерної небезпеки, але він був заглушений голосами високих партійних працівників, які запевнили аудиторію, що в Радянській країні неможливі ніякі масштабні аварії. На цій нараді знайомляться фізик-ядерник Марина Григорівна і турбініст Кирило Іванович. Між цими людьми, незважаючи на їх поважний вік, спалахує кохання.

Авторка створює, на перший погляд, мозаїку. Читач не відразу «схоплює» родинні зв’язки між героями, тим більше, що й вона сама не поспішає подати про це відомості. Але в цілому картина 25 квітня сприймається як щасливе життя, у якому панують спокій і гармонія. Легко звинуватити письменницю в тому, що й у той час і в тому місці життя не виглядало таким веселково-безтурботним. Але тут справа в іншому.

 

 Хворій людині завжди здається, що до виявлення хвороби вона була щасливою. І хворому суспільству здається, що до виявлення хвороби воно було щасливим. Катастрофа виявила хворобу, поставила діагноз. Усе полетіло в прірву.

Події покотилися з карколомною швидкістю. Авторка знову «зіграла» на контрасті. У порівнянні з безподієвою експозицією, тепер події в творі завирували. Ми потрапляємо в операційний зал четвертого енергоблоку. Тут під керівництвом заступника головного інженера відбувається відімкнення реактора, під час якого електростанція повинна дати додаткову електроенергію, отриману на холостому ходу турбіни. Здійснити бажане не вдається, бо автоматично спрацьовують системи захисту. Тоді їх відключають. У результаті цього реактор, позбавлений охолодження, перегрівся й вибухнув.

Уночі Славка піднімають по тривозі гасити пожежу на четвертому блоці. Перший заповіт пожежника — знайти місце займання, щоб знати й усунути головну причину пожежі. Славко з помічником полізли в реактор. Ще ніхто не розуміє, що сталася катастрофа. Дозиметри не розраховані на вимірювання такої потужної радіації.

Цілковита розгубленість і незнання прийомів боротьби з лихом супроводжуються прагненням всіма засобами приховати масштабами катастрофи перед світом, а ще більше — перед своїм народом. Унаслідок цього кількість жертв зростає.

Місто Прип’ять евакуюють, але людям брешуть, що їх вивозять на три дні, і дозволяють взяти тільки найбільш необхідне.

Не випадково письменниця одну з героїнь зробила журналісткою. Журналісти в першу чергу повинні були б мати доступ до правдивої інформації та інформувати про небезпеку суспільство. На прикладі Поліни ми бачимо протилежне. Кілька разів колеги розповідають їй про зловісні чутки про масштабне лихо, але журналістка  (як і багато типових радянських людей) хоче вірити тільки офіційній інформації. А вона якраз і не надходить. Суспільство занурене в цинізм і брехню. Виявляється, гасло: «Все на благо людини» — тільки ширма для прикриття антигуманної сутності радянської влади, яка не рахується насправді з людськими жертвами, кидає на реактор нові й нові хвилі ліквідаторів, експлуатуючи вихований радянською школою, журналістикою й літературою патріотизм, ентузіазм, самовідданість.

Не потрібно говорити, що «І засурмив третій ангел…» — це роман-трагедія. Не тільки в сенсі трагічного естетичного пафосу, яким оповите розповідання, але й у сенсі драматургічної техніки побудови художнього матеріалу. Відбулася кульмінація, під якою можна розуміти Славкову смерть. Не перенесла катастрофи, не тільки громадської, але й родинної, сердечниця Наталка — померла під час евакуації села. Родина опинилася на межі винищення.

Події в окремих розділах розгортаються на значній відстані одна від одної, авторка ненав’язливо позначає хронологію в репліках персонажів. Головний мотив заключної частини роману — виживання людини в постчорнобильному світі.

Павло ухилився від евакуації. Спочатку для того, щоб поховати Наталку в рідному селі, а потім залишився в ньому назавжди, віддавши перевагу життю під загрозами численних небезпек удома, аніж поневірянню на чужині. З часом він знаходить роботу на невеличкому тартаку (лісопильні). Виявляється, весь ліс поділений на різноманітні «господарства», які належать невідомим високим покровителям. Незважаючи на забрудненість, іде заготівля лісу, впольовується дичина, розрізується на металобрухт техніка, з річки Прип’яті зникають цілі баржі. Зрозуміло, усе це вивозиться із зони і продається під виглядом звичайних матеріалів і продуктів. У закритій зоні відсутній урядовий контроль. Апріорно припускається, що населення з неї евакуйоване, а відтак, і господарську діяльність провадити нікому. На те, що в зоні живуть самосели, державним структурам краще не звертати уваги. І вони так і роблять. Тимчасом на людському горі, на відсутності обліку, на радянській безгосподарності нагріли руки спритні ділки.

Знахідка авторки — заключний розділ «Екскурсія по чорнобильській зоні».

Інтрига розділу в тому, що екскурсію проводить Павло для француженки мадам Рижин, яку супроводжує перекладачка. Він показав двом жінкам спустошене місто Прип’ять, порожні квартири, з яких викрадено з метою продажу сантехніку, меблі, радіатори опалення, з кількох ракурсів показано саркофаг, села, які за двадцять років, що минули після катастрофи, заросли лісовим молодняком. Але в процесі екскурсії Павло починає розуміти, що мадам Рижин щось забагато знає про зону. Коли ж при прощанні мадам зірвала перуку і перетворилася на Марину Григорівну, то прощання переросло в нову зустріч.

Заключна частина роману розбудована на засадах драматургічної техніки. Здебільшого це розділи-діалоги. Я думаю, що з Ганни Ткаченко вийшов би гарний драматург. Я вже зараз бачу три дії, на які можна було б розподілити матеріал роману з метою його інсценізації. Сподіваюся, уважний читач й сам зрозумів, про що йдеться з викладу змісту роману. Але в епічному творі таке щільне засилля діалогів навряд чи виправдане. Епічний твір передбачає переважно домінанту розповіді про події від третьої особи. Роблячи оповідачами своїх героїв авторка, таким чином, передає їм частково свої безпосередні функції. Важко однозначно сказати, що це вада твору. Швидше за все, я вказую на цю однаку як прикмету поетики письменниці Ганни Ткаченко.

У своїй сповіді перед випадковим подорожнім, якого, як і чоловіка-небіжчика (чорнобильського пожежника) звати Станіславом Оксана мовить: «Навкруги неначе всі й говорять про ту страшну чорнобильську трагедію, а конкретно ніхто нічого не знає та і в газетах — одні загальні слова». За допомогою Ганни Ткаченко наші знання про трагедію побільшали, не тільки (і не стільки) в сенсі статистичних даних, скільки в сенсі загальнолюдських вимірів катастрофи, розуміння її наслідків, глибинного впливу на сучасне українське життя.

Недарма сурмив ангел. Він попереджав людство про небезпеку. Треба, щоб у ангела були помічники й помічниці. Однією  із них і є Ганна Ткаченко.