І розверзлися двері Пекла… «Умиротворення» Путіна: як би вчинив Черчилль?

Мова тіла на цьому фото — класичний приклад зіткнення двох світів: старої європейської дипломатії та нової агресивної диктатури.

Прем'єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен (ліворуч), канцлер Німеччини Адольф Гітлер (у центрі) та особистий перекладач Гітлера Пауль Шмідт у Мюнхені після підписання Мюнхенської угоди. Німеччина, 30 вересня 1938 р. Автор фото: Генріх Гофман, особистий фотограф Гітлера. 

Невілл Чемберлен (1869 – 1940): прямий погляд на камеру. Це погляд тріумфатора, людини, яка працює на публіку та історію. Він хоче зафіксувати момент: «Я — миротворець». Це спроба продемонструвати впевненість і контроль над ситуацією.

Але тільки погляньте на його напружено зчеплені руки (замок)! У психології це часто інтерпретується як жест придушення негативних емоцій або сильної внутрішньої напруги. Чемберлен не «розслаблений», він «згрупований». Він немов утримує себе в рамках пристойності та дипломатичного етикету, перебуваючи поруч із людиною, яка йому глибоко неприємна.

Зверніть увагу, як він сидить. Він не відкинувся на спинку крісла, його тіло злегка нахилене вперед, що говорить про високий ступінь концентрації та готовність захищати свою позицію.

Адольф Гітлер (1889 – 1945), навпаки, виглядає розслаблено і недбало. Він глибоко занурений у крісло, ноги злегка розставлені. Але це не розслабленість відпочивальника. Це поза господаря становища, який демонструє зневагу до співрозмовника.

Його руки пасивно лежать на колінах, що контрастує з енергійним «замком» Чемберлена. Він немов нудьгує, мимоволі показуючи, що ця зустріч для нього — лише формальність перед реалізацією його планів.

На відміну від Чемберлена, Гітлер не дивиться в камеру. Фюрер майстерно продовжує представляти себе людиною миру, навіть попри те, що його войовнича, сповнена самовеличання автобіографія «Майн Кампф» говорила про зворотне. Гітлеру не потрібно нічого доводити або «стримувати» себе — він уже знає, що отримає все, що задумав.

Картина на стіні та важкі меблі створюють атмосферу «старого світу», в який Гітлер вривається зі свастикою на пов'язці, руйнуючи всі правила гри, за якими звик грати Чемберлен.

Чемберлен виглядає торжествуюче, але його тіло видає стрес і невпевненість. Гітлер же грає роль «втомленого політика», приховуючи за цією маскою хижака, який просто чекає, коли здобич сама підпише папери.

Частування — ваза з екзотичними фруктами, символ мирного достатку, відставлена вбік! 

Між Чемберленом і Гітлером — прірва.

Продовжуємо розглядати знімок. Фото насправді — шедевральне! Зустріч проходила у «Фюрербау» (Führerbau) — «Будинку фюрера» в Мюнхені за адресою Арцісштрассе, 12 (Arcisstraße 12).

Адольф Гітлер звертається з промовою до штурмових загонів (СА). Дортмунд, Німеччина, 1933. 

Будівля була побудована спеціально для Гітлера як його офіційна резиденція та адміністративний центр НСДАП. Вона збереглася до наших днів: сьогодні там розташовується Мюнхенська вища школа музики та театру. Переговори велися в кабінеті Гітлера на другому поверсі. Кабінет фюрера був обставлений за проєктом Трооста (одного з улюблених архітекторів Гітлера) у стилі «важкого неокласицизму», де кожен предмет мав підкреслювати зв'язок Третього рейху з великими імперіями.

Мимоволі звертаєш увагу на «промовисті» предмети на передньому плані — це не просто прикраса інтер'єру, а частина особистого культу та естетичних вподобань Гітлера.

Особливо інтригує посмертна маска. Але чия? Можливо, Фрідріха Ніцше? Гітлер був фанатичним (хоч і поверхневим) шанувальником філософа, часто відвідував його архів у Веймарі. У його кабінетах нерідко стояли бюсти або маски Ніцше, якого нацисти намагалися зробити своїм «духовним батьком».

Мармурова жіноча голівка праворуч — це класичний бюст в античному стилі. Гітлер зневажав сучасне мистецтво («дегенеративне мистецтво») і оточував себе копіями грецьких і римських статуй, які символізували для нього ідеали арійської раси.

Антикварна ваза, швидше за все, це копія давньогрецької амфори. Іронія кадру в тому, що на фото ці артефакти — маска смерті та холодний мармур — знаходяться на передньому плані, немов «спостерігаючи» за тим, як живі люди вирішують долю Європи. Це створює потужний візуальний контраст: мертві ідеї та антикваріат проти живого страху політиків перед новою війною.

Історія підтвердила, що «мир», якого нібито досяг Чемберлен, був лише ілюзією, а розслабленість Гітлера — затишшям перед бурею.

Знаєте, чому ваша оглядачка витягла цей красномовний історичний знімок і вирішила показати вам?

Зруйнований Лондон після бомбардувань, 1940 рік. 

Невілл Чемберлен вважається символом Мюнхенської угоди та політики appeasement — умиротворення агресора, символом людини, яку Гітлер обвів навколо пальця.

Нагадаю, що під політикою «умиротворення агресора» заведено розуміти прагнення західноєвропейських демократій наприкінці 1930-х рр. досягнути компромісу з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, аби за будь-яку ціну не допустити війни.

1 вересня 1939 року нацистська Німеччина вторглася в Польщу. Попри щойно підписану угоду з Польщею, уряд Великої Британії зробив останню спробу уникнути участі у війні дипломатичними способами. Нацисти проігнорували дипломатичні пропозиції.

3 вересня уряди Великої Британії та Франції оголосили війну Німеччині. Це перетворило вторгнення Німеччини в Польщу на більш масштабну війну — Другу світову. Того ж дня британський парламент ухвалив закон про загальний призов. І той самий Чемберлен звернувся до британців по радіо з чесним визнанням:

Можете уявити, наскільки це важкий удар для мене, що боротьбу за збереження миру, яку я вів протягом довгих років, спіткала невдача. До самого останнього моменту було ще можливо досягти мирного врегулювання конфлікту між Німеччиною та Польщею. Але для Гітлера це виявилося неприйнятним. Очевидно, він вирішив напасти на Польщу за будь-яких обставин... Його дії служать наочним доказом того, що ця людина не залишить звичку домогатися свого силою. І тільки силою можна його зупинити.

По гарячих слідах уже в 1940 році в Британії вийшла книжка — документальне розслідування під назвою «Винуваті» (Guilty Men), написана під псевдонімом «Катон» трьома журналістами та політиками — лейбористом Майклом Футом, лібералом Френком Оуеном і консерватором Пітером Хауардом, і здобула велику популярність у британському суспільстві.

«Guilty Men» («Винуваті») — британська полемічна праця, опублікована в липні 1940 року після поразки британських військ у Північній Франції. Книга являє собою різку критику політиків Британії та Європи, які проводили політику умиротворення щодо Гітлера та Муссоліні, залишивши країну непідготовленою до війни. Вона стала потужним моральним закликом до відповідальності та вплинула на громадську думку у Великій Британії на кілька десятиліть. Невілл Чемберлен йшов у списку «винуватих» на першому місці.

Після Другої світової війни уявлення про політику умиротворення були сформовані пережитою катастрофою в Європі та Голокостом з багатомільйонними людськими жертвами. Дипломатичну стратегію стали вважати провальною як з практичної, так і з моральної точок зору.

Події, що послідували за політикою умиротворення Німеччини в 1930-х роках, були настільки жахливими, що термін «умиротворення» став однозначно зневажливим, викликаючи асоціації з нечестивим поєднанням сліпої неуважності та боягузливого потурання. І, дійсно, завдяки архівним документам ми знаємо, що спроби умиротворити Гітлера були майже напевно приречені на провал. Гітлер і нацисти не сумнівалися в необхідності захоплення територій за допомогою агресивної війни.

Вінстон Черчилль рано забив на сполох щодо нацистських амбіцій: «Усі сигнали вказують на небезпеку. Червоні вогні спалахують у темряві». Але низка британських посланців, включаючи міністра закордонних справ лорда Галіфакса, чия «різка зміна позиції» щодо Гітлера відбулася вкрай пізно, продовжували наполягати на тому, що прагнення Гітлера до миру було «щирим».

Вашій авторці це нагадує твердження Трампа про те, що «Путін хоче миру».

Під час Другої Світової війни деякі американські пацифісти закликали союзників припинити війну та примиритися з Гітлером - ці події подекуди перегукуються із тим, що відбувається зараз. Про це свідчать фотографії з плакатами того часу. 

Так, на плакатах можна прочитати такі фрази: "Озброювати Британію - продовжувати війну"; "Ленд-ліз - втрати життів"; "Чому б не укласти мир із Гітлером?"; "Гітлер не нападав на нас. Навіщо нападати на Гітлера?".

Будучи прем'єр-міністром Великої Британії, Вінстон Черчилль привів свою країну до перемоги в Другій світовій війні. Вісімдесят років по тому Європа знову стала ареною масштабної війни. З'явився новий фюрер, звідки не чекали, і розв'язав агресивну гарячу війну, вбиваючи українців, шантажуючи світ ядерною зброєю, влаштовуючи диверсії по всьому континенту.

І одночасно з позбавленням українців світла, тепла та води потужними залпами в соцмережах котиться гомін про необхідність умиротворення Путіна. Сьогоднішні тези в соцмережах («віддамо території — врятуємо життя»), нерішучість і розкол європейських політиків, заїскування Білого дому перед воєнним злочинцем Путіним і демагогія росіян про «дух Анкориджа» — все це сучасна версія «Мюнхенського синдрому». 

Сьогодні, як і тоді, багато європейців (а, судячи з соцопитувань, і все зростаюча кількість українців) надали б перевагу Невіллу Чемберлену, який намагався б укласти угоду з войовничими диктаторами, як це було зроблено з Гітлером у Мюнхені в 1938 році.

Умиротворення: Чемберлен, Гітлер, Черчилль. Тім Бувері.

Британський історик Тім Бувері, автор гучного дослідження «Умиротворення: Чемберлен, Гітлер, Черчилль і шлях до війни», в інтерв'ю швейцарській газеті Neue Zürcher Zeitung (NZZ) уявляє, як би сьогодні відреагував британський прем'єр-міністр часів Другої світової війни, який виступав за політику «ніколи не здавайся», на завойовницькі плани російського диктатора Путіна.

Тім Бувері — британський історик і політичний журналіст. Його книга «Appeasing Hitler: Chamberlain, Churchill and the Road to War» (2019) аналізує дипломатичну політику Великої Британії перед Другою світовою війною. Книга «Mit Hitler reden» («Розмова з Гітлером», 2021) була опублікована німецькою мовою, а книга «Allies at War: The Politics of Defeating Hitler» («Союзники на війні: політика перемоги над Гітлером») — англійською мовою у 2025 році. Його дослідження поєднують журналістську гостроту з глибоким історичним аналізом.

— Гітлер бачив слабкість демократій. Ліга Націй була беззубою. Це додає сміливості майбутнім диктаторам, — розмірковує Тім Бувері. — Демократії перебувають у невигідному становищі, тому що демократичним урядам необхідно мати на своєму боці громадську думку, а громадську думку більше цікавить масло, ніж зброя.

Американці не вважають Європу центром і не бачать у Росії головного ворога. Вони бачать центром і головним ворогом Китай.

Якби Путіну вдалося уникнути покарання за напад на Україну, це стало б найбільшим стимулом для Сі Цзіньпіна та його амбіцій щодо Тайваню. Історик проводить аналогію: те, що відбувається в Україні, впливає на решту світу, тому що посилає сигнал іншим потенційним диктаторам.

Коли російський президент окупував частини Грузії — Абхазію та Південну Осетію — у 2008 році, а потім захопив Крим у 2014 році, в Європі опору практично не було. Чи не занадто легко Захід дозволив Путіну змінювати кордони, як це зробив Гітлер у 1938 році з розпадом Чехословаччини та аншлюсом Австрії?

На думку історика, це дуже точна аналогія. В обох випадках жоден із диктаторів не приховував своїх амбіцій. Гітлер ясно дав зрозуміти в «Майн кампф», що хоче створити новий Німецький рейх у Східній та Центральній Європі. Він писав про необхідність знищення Франції. І він порушив своє слово після Мюнхенської угоди. Він заявив, що його нібито не цікавить решта Чехословаччини, а потім привласнив її собі.

Те ж саме можна сказати і про спробу Путіна відновити територіальну імперію, що існувала як у династії Романових, так і у Радянського Союзу. У 1938 році Гітлер клявся, що Судети — його «остання вимога».

Через пів року він взяв усю Чехословаччину. Диктатури не вміють жити в режимі мирного співіснування, їм потрібна зовнішня експансія для виживання режиму. 

Путін каже, що його нібито не цікавить «решта України», але можна собі уявити, що буде після того, як він отримає «весь Донбас» і перед ним відкриється широкий простір для наступу на Дніпро.

Вінстон Черчилль із сигарою в роті показує свій знаменитий знак «V» (перемога) під час візиту до Бредфорда, 4 грудня 1942 року.

Газета Neue Zürcher Zeitung задається питанням: а як би Вінстон Черчилль вчинив із Путіним? Чи протистояв би він йому, як Гітлеру? Тім Бувері не сумнівається, що Черчилль вчинив би так само.

У часи Черчилля, у 1930-х роках, Велика Британія була виснажена війною. На початку 1930-х у країни не було значних військово-повітряних сил, а німці переозброювалися, особливо в авіації, лякаючими темпами. Черчилль чудово це розумів, оскільки з самого початку мав усю секретну інформацію. Саме тому він закликав британців переозброїтися.

Цитата:

У нас немає проблем із тим, що Німеччина — сильна держава; у нас є проблеми з тим, що Німеччина вторгається в інші країни.

На думку історика, Черчилль ясно бачив би, що економічне становище Росії катастрофічне. Путін щомісяця втрачає тисячі солдатів, війна проти України — це повна катастрофа, а Захід сьогодні набагато сильніший, ніж у 1938 році. Черчилль стверджував би, що Захід має викрити блеф Путіна. Він би наполіг на зміцненні НАТО та наданні Україні достатньої допомоги, щоб не допустити перемоги Путіна.

Наскільки важливі особистості в історичних подіях? Особистість важлива, але це не єдина рушійна сила, — вважає Тім Бувері. — Якщо подивитися на ситуацію в Україні, то вона стала результатом розпаду Радянського Союзу, занепаду Росії та колосальних потрясінь у Сполучених Штатах, де Дональд Трамп був обраний президентом не один раз, а двічі. 

Але те, що Україна досі не здалася, — це заслуга виняткової стійкості та героїзму українців і харизми Володимира Зеленського. Зеленський надихнув увесь світ. Тому в деякому сенсі Зеленський відіграє роль, схожу з роллю Черчилля.

Полонений німецький солдат на тлі палаючого Рейхстагу. Знаменита фотографія, яка часто публікувалася в книгах під назвою «Енде» (нім. «Кінець»).

Саме такого висновку дійшов британський історик. Якщо світ побачить, що агресія окупається, це сигнал усім диктаторам світу: «Можна вбивати, якщо робити це довго і наполегливо».

Але є і хороша новина: історія — це не спринт, а марафон.

Переломні моменти завжди відчуваються як катастрофа в процесі, але виглядають як стійкість у ретроспективі.

Страх — це природна реакція на невизначеність і тиск. Але важливо пам'ятати: «умиротворення» ніколи в історії не приносило тривалого миру. Воно приносило тільки більш криваву війну в гірших умовах. Інформаційні атаки — це спроба змусити вас здатися в голові ще до того, як щось вирішиться на полі бою.

Вашу авторку зацікавила доля третього персонажа на історичному фото після підписання договору між Чемберленом і Гітлером — особистого перекладача фюрера Пауля Шмідта.

Пауль-Отто Шмідт (1899–1970) був не просто перекладачем; він був керівником секретаріату міністерства закордонних справ і був присутній на всіх ключових переговорах Третього рейху — від Мюнхена до зустрічей з Молотовим і Муссоліні. 

Шмідт мав феноменальну пам'ять. Він часто не вів записів під час розмов, а диктував повні протоколи зустрічей уже після їх завершення.

Після капітуляції Німеччини його заарештували американці. Однак на Нюрнберзькому трибуналі він виступав не як підсудний, а як свідок. Його протоколи стали найважливішою доказовою базою проти нацистської верхівки. 

Він давав свідчення проти Ріббентропа (свого безпосереднього начальника), стверджуючи, що той спотворював інформацію, аби підштовхнути Гітлера до війни. Шмідт очолив Інститут іноземних мов та перекладу в Мюнхені та мирно помер у 1970 році у віці 70 років.

А ось доля фотографа Генріха Гофмана (1885 – 1957), який зробив більшість знакових фотографій із кабінету у «Фюрербау», виявилася незавидною. Генріх Гофман був не просто фоторепортером, а офіційним фотографом НСДАП і близьким другом Гітлера. Саме він створив той візуальний образ диктатора, який ми знаємо з підручників історії.

У фотоательє Генріха Гофмана Гітлер познайомився з Євою Браун, яка працювала там асистенткою та ученицею фотографа. Тож Гофман був ключовою фігурою не лише в політичній пропаганді, а й в особистому житті верхівки Рейху. 

Після війни Гофман був заарештований і засуджений до тюремного ув'язнення як «активний учасник нацистської пропаганди», а його величезний фотоархів (понад 2 мільйони негативів) був конфіскований союзниками, і нині ми можемо розглядати його знімки як безцінне історичне джерело.

Читайте також:

Харківський ангел дивиться на вас; замерзнути на смерть — геноцид як спосіб переговорів; педофіли та агенти Кремля захопили світ…

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.