«І зійде цвіт із кожної сльозини». Андрій Костинський втратив дім, але не читачів і перекладачів

У багатоавторної книжки досить поширена для нашого часу назва «Кінця світу не буде». Подумки додається: «…бо він уже настав».

Стародавній світ таврував рабів і військовополонених. Тавра, яким тисячі років, експонуються у всесвітньовідомих музеях. Потім спеціальні знаки випікали на лобі злочинцям. Нам залишилася від тих часів приказка «Та в нього ж на лобі  написано»  –  тобто зразу про людину можна  сформувати правдиву думку, як колись навіть неписьменні могли вгадати таврованого каторжника. 

Сучасна війна має свої тавра. Це не  шрами, а в першу чергу психологічні позначки в рядках віршів, сюжетних лініях оповідань і романів. Їх (романи) теж уже встигли написати за роки великої війни в Україні, але в моїй розповіді заявлена антологія, видана у Вроцлаві 2024 року. 

«Кінця світу не буде» – це рядок із тексту одного з авторів видання – Максима Бородина.  Польською мовою вірші переклав Tomasz Pierzchała.  Видавець і автор передмови  –  Krzysztof Śliwka. Автор обкладинки — Павел Кроль.

Антологія у перекладі з грецької означає буквально «зібрання квітів, квітник». У ній може бути кілька і навіть багато авторів. Чим вона відрізняється від колективної збірки? Антологія об’єднує поетів чи новелістів  під однією обкладинкою  часто за хронологічним і територіальним принципом (поети ХХ чи іншого століття,  літератори з кількох країн, які зібралися на міжнародний фестиваль). Об’єднавчою темою «квітника» може стати любовна лірика, посвята класику (Шевченку чи Сковороді – в наших літширотах), а ще – вірші про море, Крим, Київ, Харків, Львів та інші міста й країни.

В епоху соцреалізму були популярними антології воєнної лірики, яку писали спершу поети-фронтовики, а потім уже складалися ретроспективні посвяти їхніми спершу літературними дітьми, потім уже онуками.  

З якої ж родини автор-харківець, якого  читають українською і польською в цій антології і про якого вирішила розповідати окремо?

Народився Харкові 15 травня 1969 року. Закінчив Юридичну академію України та філософський факультет Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Вірші та переклади публікувалися в журналах України,  США, Ізраїлю, Греції, Польщі та в інших країнах.

Автор книг: «Аритмія» (2009), «Іоголь»(2012), «Репетиція світанку» (2019), «Ll» (2021) та ін.

Вірші перекладені англійською, німецькою, італійською, вірменською, бенгальською, в’єтнамською,  грецькою, івритом, китайською, польською, урду, індонезійською та ін.

26 квітня моєму татку, Валерію, могло би виповнитись 79 років...а сьогодні йому ще 78, тричі по 26...В 52 роки він залишив Дніпро(-петровськ), переїхав до мене в Харків.В 52 роки я покинув Харків, коли евакуювався з ноутбуком та собакою Радою  –  до батькового Дніпра.Коли померла мама, мені йшов 26-й.Півжиття  –  26 років   –  з мамою, потім півжиття   –  26 років  –  з татом (бо батьки розлучилися після мого народження, коли батьку були ті ж 26).Багато особистих збігів у цифрах, значимих лише для мене.

Які б не випадали  нам числа на ігровій скатертині долі, ми живемо, не замислюючись над тим, що таке час, будуємо своє життя із  вплітанням у нього  відходу в кращі світи близьких нам людей.

 

Отже, Костинський-старший  народився 26.04.  Потім день увійде у календарі світу як  день катастрофи на Чорнобильській АЕС. Валерій Костинський був її ліквідатором.  

Костинський-молодший пише так:

ХАРКІВ

У кожному сні повертаюсь до тебе.

Так засинаю, щоб бачити сонце,

що над тобою проходить

та вбирає відбиття свої в вікнах

тетрісних багатоповерхівок -

саме від цього сонце

стає вище і

вище:

Ви ще

спите?

Прокидайтесь!

...прикидайтесь

здивованими,

що прийшов мир…

що ...

… Плівка відмотується назад,

як у кіномеханіка,

що вставив з кінця бобину,

і скло осколково

повертається до рам,

на скалічені будинки

наростає шкіра стін

з татушками муралів,

дахи накидаються зверху

зі супутниковими полумисками,

школи, як кубики LEGO,

збираються в свою форму

й чекають на останній дзвінок

за три місяця до першого...

й на щоці випускниці

підбирається сльоза

не по розбитих пенатах,

а що закінчилось дитинство…

може, по зворотніх кадрах

хтось так побачить

і своїх рідних, батьків чи дітей   –

неушкоджених та щасливих,

а може —  побачить і себе ще живого

... плівка відмотується

харківською сумською

до полтавського шляху

хронікою сходу сонця …

ТРИ КРАПКИ

три чорні вікна:

праворуч — вікно сина,

посередині — дочки,

ліворуч — кухонне котяче віконце

із них не встигла вижити Нюша —

саме кішечка одна за всіх

зустріла смерть тієї ночі:

чорна кіптява гару на стінах зовні,

здається, розповзається й досі,

ніби душа, все ще не вірячи в таку смерть,

намагається вишкрябатися з цього пекла

вирва на подвір'ї від касетної бомби

дивиться очницею порожньою

зі стежинки, якою йшов з малюками

на гральний майданчик,

а від недофарбованих лавок чув буркотливе:

«треба закутати діточок, застудиш на протягу»

тепер протяг ранньовесняний

співає колискову змертвілому житлу,

де спалені всі фотоальбоми всіх поколінь

… коли моїх дітей запитають їхні онуки

про фото мого діда,

який переміг фашизм у 45-му,

то почують:

«фотографій прапрадіда немає,

їх спалили фашисти…»

Після 25 листопада 2024 року було боляче писати про ще один важливий для Андрія Валерійовича харківський дім – Будинок літераторів у центрі міста. Того листопадового дня  ракета впала  на подвір’ї, яким і він, і я, і кілька поколінь харківських поетів і прозаїків ходили на творчі вечори й  обговорення (колись щотижневі) літературної студії, до спілчанської бібліотеки і редакції журналу «Прапор» (тепер «Березіль», який виходить вже не в місті свого народження, а в Києві).

Андрій Костинський того дня написав мені: «Бачив…Не одну подію я там провів: і презентації, і фестивалі. Дуже боляче і  сумно».

Здавалося, що небесами йду,

Коли зійшов від когось та до чогось.

Забрав з собою горе та біду

В такий собі спасенний хмарочовен.

Не пригадую, щоб хтось приходив до Будинку літераторів із  домашнім собакою. Хоча у багатьох земляків-письменників собаки  жили у міських квартирах і їм  присвячено чимало зворушливих рядків. Причому в чоловіків    –  більше. Або мені так траплялося, або їм справді  легше любити тварин за отією уже заштампованою фразою: «Чим більше дізнаюся про людей, тим більше люблю собак».

Восени 2022 року Андрій Костинський писав про свою улюбленицю Раду:

«У нових стінах – я і собака. Ще здригається від звуків грому і втискається в мене при цьому. Після півторагодинного бою, коли міни і снаряди летіли над моїм домом в обидва боки, ліва зіниця Ради закотилася під лоба і вона дивилася на мене тільки правою. Упала на землю без сил, лежала довго. Я підходив і клав їй руку на бік: чи жива? Так тихо вона лежала. 

Так було щодня по кілька разів, а вночі я брав її на ліжко, обіймав, щоб вона не боялася пострілів і поспала, і слухав ніч до ранку.

Раз на тиждень я пробирався до міста по їжу для неї і сусідських кішко-собак. Напередодні від’їзду осколки накрили ту частину двору, звідки ми відійшли пів хвилини тому.

Коли залишив одну вперше в її житті, у чужому волонтерському вольєрі, щоб поспати вперше за весь час – на матрасі, на сцені актової зали, прибігла дівчина: Ваша собака втекла, розламала вольєр. Коли її знайшов, останню безсонну ніч до ранку ходив з нею навколо теплого дому (в дім удвох не пускали), де актова зала і матрас, але щасливий від того, що ми щасливі обоє: ми знову разом і знаємо, що повернемося у двір, повний їжаків і молодих ялинок, у дім, де ми в будь-яку погоду під одним дахом і під одним небом.

Рада часто ставить на підвіконня іграшки, подаровані сусідкою, і довго так дивиться на вулицю. Зіниця вже повернулася на місце».

Їй сьогодні, 27 квітня, 6 років. Коли почалася велика війна, їй було 3 рочки.  Пережила інсульт при обстрілах Харкова. Тоді при температурі в домі плюс три спала поверх моєї ковдри – ми гріли один одного. Терпляче перенесла евакуацію.

Досі боїться грози і вибухів. Любить любити і полювати на мене, коли скрадаюся на кухню. І хоче повернутися у свій двір, де її хвойне царство – ялинки, сосни, туя і величезний ялівець, у якому вона ховала свої скарби».

Фото з 2019 року обрав сам Андрій Валерійович. Ще й підписав жартома: «Німб – від Олега Мінгальова, художника і поета. Виставка його живопису». Тут стільки асоціацій і кольорів, що залишаю на фінал розповіді  про те, куди повернутися не можливо і куди повертаємося думками. Хоча там інші стіни й люди, собаки й коти, навіть ялинки й сосни. Але й рядки поета Андрія Костинського:

Напиши мені так: «Закінчилась війна.

Повернулися  із заволиння сусіди.

З позаторіч дістали з комори зерна

і засіяли поле... І закінчились біди.