Про життєвий шлях Надії Клинських — від майстра виообничого навчання до військової капеланки 159-ї окремої механізованої бригади.
Пані Надіє, цікаво дізнатися про витоки становлення вашої особистості, життєві вподобання й принципи, характерні риси тощо. Адже бути, по суті, духівницею у численному військовому, до того ж переважно чоловічому формуванні — справа, безсумнівно, дуже відповідальна, нелегка…
Я зі звичайної сім’ї, дуже вдячна батькам за виховання, адже вони вчили чесності, людяності, співчуттю. Батька, на жаль, уже немає, а мати жива, і саме вона культивувала принцип: роби все добре або не берися зовсім.
Я закінчила училище, а потім працювала майстринею й вихователькою в гірничому ліцеї, згодом здійснила давню мрію та досить успішно очолювала власне мініательє з пошиву жіночого одягу. Адже завжди відчувала потяг до творчої дизайнерської діяльності й спочатку стала вправною швачкою, а з часом значно розширила межі можливостей. Тому без зайвої скромності зізнаюся, що є професіоналкою в обраній сфері.
Іншою притаманною рисою вважаю комунікабельність, спроможність знаходити спільну мову з оточенням, намагання розрадити та допомогти ближньому. Ця особливість іде із глибини серця — щира християнська душа завжди прагне розділяти печаль і радість з іншими. Як за рідними опікувалася підлітками, коли працювала майстринею й вихователькою, тоді ж тісно взаємодіяла з правоохоронцями, зокрема патрульною.
Збагатилася досвідом однодумців із громадської організації «Капеланський патруль» - капеланство для правоохоронців. Відтак п’ять років тому стала капеланом добровольцем, а в 2023 році приєдналась до лав ЗСУ, в 2024 році стала капеланом бригади. Деякий час була радіоведучою інтернет-радіо, де популяризувала християнську музику. Це хобі допомагало переборювала глибоку депресію через передчасну втрату єдиного коханого чоловіка…
Чи достатньо коректно, на ваш погляд, втілюється в українському війську гендерний, тобто взаємно рівноважний підхід до захисників та захисниць?
У цілому, порівняно з колишнім совковим спадком, зроблено великий крок уперед, і позитивна динаміка очевидна. Жінок у війську стає все більше, і колишня пиха та зверхність чоловіків невтомно згасає, бо жінки впевнено опановують раніше здавалося б виключно чоловічі професії, відзначаються сумлінністю та дисциплінованістю. Та й, погодьтеся, присутність жінок певним чином мотивує їхніх колег протилежної статі бути охайнішими, більш виваженими, чемними.
Варто додати, що і жінки повинні контролювати власні емоції, не ображати через певні примхи побратимів — потрібні взаємоповага і порозуміння. Як у цивільному житті, так і в армійському середовищі трапляються позастатутні ситуації з гірким присмаком, з цим нічого не вдієш, проте таким явищам слід жорстко протистояти.
Сама я неодноразово перебувала у польових умовах із мінімальними побутовими зручностями, переважно разом із побратимами, тож переконана, що в морально здоровому колективі з адекватними командирами це зовсім не проблематично. Спілкуючись як із чоловіками, так і з жінками, зазначу, що в нашій бригаді цьому питанню приділяється належна увага.
До сказаного додам, що особисто знайома принаймні ще із чотирма колежанками-душпастирями в ЗСУ, а з особливою гордістю — що з мого рідного Шахтарська на Дніпропетровщині в нашому війську служать аж дев’ятеро капеланів разом зі мною! Отакі міцні християнські засади на улюбленій малій батьківщині…
Гірко спостерігати, як нещадно «рускій мір» плюндрує як вашу рідну Павлоградщину, так само несамовито і всю Україну. За якою допомогою передусім до вас звертаються бійці, чим ви можете їх розрадити, втішити?
Зізнаюся, що самій часто надзвичайно скрутно, бо мама з бабусею ніколи мені ні на що не скаржаться, хоча знаю, як важко їй у гарячому Шахтарську. Гірко за пораненого молодшого брата, який ще на початку так званої АТО добровільно долучився до ЗСУ. Нестерпно як для люблячої матері тривале розлучення з дітьми — сім’єю сина та донькою. Ятрять душу щирі сповіді побратимів і посестер через втрати, поневіряння та страждання рідних і близьких… Це майже нестерпно, проте мушу опановувати себе і Божим словом, молитвою втішати, надихати їх вірою та надією. Ладна сама зі зброєю в руках боронити рідну землю, і якщо в цьому виникне неодмінна потреба — без вагань це зроблю.
А доти разом із однодумцями — психологами, волонтерами — знаходимо оптимальний варіант вирішення у кожному окремому випадку, широко практикуємо індивідуальні бесіди. Наприклад, боєць збирається самовільно залишити частину, бо його хата частково зруйнована й нікому хутко її полагодити. Знаходимо знайомих капеланів поруч із місцем трагедії, ті — волонтерів, які вже практично вирішують питання: чи знаходять для постраждалих іншу домівку, чи відновлюють пошкодження.
Була дотичною до історії, коли одна з колежанок тривалий час особисто опікувалася героєм, який у бою втратив обидві ноги. Хлопцю було лише 24 роки, і така біда… Знадобилося чимало зусиль, аби психологічно його врівноважити, за океаном зробити дороговартісні операції та пройти реабілітацію. Але це вартувало зусиль, бо мужній захисник врешті не опустив руки, а знайшов мотивацію й активно допомагає долати подібні труднощі іншим побратимам, одружився, мріє про подальші здобутки.
Взагалі маємо виявити біль конкретного бійця й зцілити його. У пригоді стають як богослужіння та молитви, так і цілком практичні методи всебічної допомоги.
Ви особисто почуваєтеся жінкою в армійському середовищі з притаманними кожній із нас не такими вже й прикрими, суто жіночими примхами й особливостями статі? Як ви релаксуєте під час такої кровопролитної війни, про що мрієте?
Я вже зазначала, що навіть жінка-військовослужбовиця має бути жіночною, привабливою, доглянутою, наскільки це можливо за певних умов, втім не вульгарною, агресивною чи нестриманою. Так само чоловіки мають залишатися джентльменами — коректними, доброзичливими, не вигадувати на рівному місці дрібні образи. Ми повинні поважати одне одного, тим більше в такий скрутний час.
Я відчуваю емоційне виснаження через перевтому, бо мушу бути готовою допомогти ближньому цілодобово. Днями зробила манікюр і відчула неабияке задоволення. Подумки уявила себе у красивій, власноруч пошитній сукні! Сама ж переважно вдягнена в однострій уже п’ять років…
Зазвичай мрію просто смачно поїсти та виспатися. Коли випадає рідкісна нагода побути на самоті, з цікавістю дізнаюся від позаармійської подруги про нові кулінарні рецепти, новини кіно тощо, залюбки спілкуюся з рідними. Також відволікаюся від буденного суетного за кермом автомобіля, а ще — коли пораюся по господарству.
Як і всі, мрію про мир на рідній землі, втім упевнена, що тоді роботи не стане менше. Адже потрібно буде зцілювати людей від жахливих ран, заподіяних ворогом, — не лише фізичних, а й духовних. Адже лише людина, у якої зцілена душа, спроможна на щасливе майбуття.
Тож таким повинен стати весь наш багатостраждальний народ.
P.S. Зустріч із капеланкою відбувалася в чугуївському офісі Г.О. «Захист держави» в рамках взаємодії між обома сторонами.
