Історик Ярослав Грицак про національну травму, сім хвиль геноциду, хто і чому програє, а також про головний український ресурс у війні на виснаження...

Ярослав Грицак - український історик та публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету у Львові. Директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І.Франка.

Людина, яку сьогодні ми можемо назвати одним із небагатьох інтелектуальних авторитетів нації.  "Громада" вважає, що його осмислення війни може бути вкрай важливим і корисним для її читачів...

Відомий учений не перестає стверджувати: так, війна - це величезна катастрофа і величезний... шанс.

- Ця війна, з точки зору історії, ставить Україну в центр світової політики, - каже Ярослав Грицак. - Точно так само, як Перша і Друга світові війни. І ми розуміємо, що доля світу вирішується в Україні та навколо неї. Однак є різниця, у перших двох війнах ми були об'єктами, а нині ми стали суб'єктом світових процесів...

З'явилися очікування, що ця війна стане високотехнологічною. Умовно кажучи, щось на кшталт Термінатора. Військові перебувають у тиші кабінетів, за моніторами комп'ютерів, а власне бойові дії відбуваються за допомогою техніки.

Війна високих технологій означає війну масового знищення. Був час, коли кулемет "Максим" вважався антигуманною зброєю, сьогодні ми знаємо, що є більш антигуманні види озброєнь, включно з атомною бомбою.

Вискотехнологічна війна потребує індустріальної бази, а та, своєю чергою, споживає величезну кількість сировини. У цьому аспекті Україна - це територія, яка має у своєму розпорядженні величезні запаси сировини: вугілля і сталі, а у випадку Галичини - це також нафта.

До речі, у Першій світовій війні німецький військово-морський флот, кораблі та підводні човни, плавали на галицькій нафті, бо це була єдина нафта, що була доступною союзникам.

...Варто зробити відступ і зауважити, що вчений назвав провідну сировину ХХ століття, а в ХХI столітті вкрай важливими стають ще й сировинні запаси, без яких не обходяться найсучасніші високотехнологічні галузі.

• В Україні, зокрема, це запаси літію, так званого "білого золота", пов'язаного з бумом виробництва електромобілів, з екологічно чистими технологіями, надійністю систем резервного живлення для вишок супутникового зв'язку та інших об'єктів інфраструктури.
• Україна також має близько 20% зафіксованих світових запасів титанових руд.
• У СРСР Україна була ключовим регіоном випуску високочистого кремнію для електроніки та сонячних батарей. В Україні сумарні запаси основної сировини для виробництва кремнію - кварцитів - перевищують 180 млн т.
• Золоторудний потенціал України становить близько 3 тисяч тонн. Зокрема, у Карпатах запаси золота сягають 55 тонн, загальні прогнозні ресурси Донбасу - 400 тонн.

"Громада" звертає увагу, що у пропагандистських публікаціях у країні-агресорі за указом путіна відзначався т. зв. "День возз'єднання нових регіонів із росією" та у зв'язку з цим згадуються "підрахунки американських аналітиків, за якими поклади корисних копалин на території нових суб'єктів РФ оцінюються більш ніж у $12 трлн. Це понад 60% вугільних родовищ, 20% газових та понад 40% покладів металів".

Від такого багатства країна-рейдер потирає загребущі руки! Але повернемося до міркувань відомого історика...

- Ще один найважливіший ресурс у всі часи - зерно. Армію необхідно годувати, крім того під час війни території втрачають можливість вирощувати хліб. Тому зерно можна назвати "статичною зброєю", а Україна, як відомо, - житниця Європи, - нагадує Ярослав Грицак.

Мало хто знає, що Брестський мир називали ще й Хлібним миром, бо під час перемовин Німеччина та Австрія домагалися, щоб у них був доступ до українського хліба, бо український хліб дав би їм змогу й надалі вести війну в Європі.

 

Контроль над хлібом є ключовим у тотальній війні, коли воюють практично всі, і вся економіка переходить на військові рейки.

Ще один значний фактор у війні - людський потенціал. Живу силу необхідно постійно поповнювати, а українці є однією з найбільших етнічних груп на континенті.

Довідка "Громади"

Українська етнічна територія є другою за величиною в Європі після російської етнічної території, охоплюючи близько 600 тис. км² і простягаючись приблизно на 1400 км із заходу на схід. Серед слов'янських народів українці - третя за чисельністю нація після росіян і поляків.

- Якщо ми об'єднаємо всі три ресурси - нафту, зерно і людський потенціал - то ми побачимо, образно кажучи, що це пастка ресурсів, яка робить Україну ключовою територією в ресурсній війні, - констатує Ярослав Грицак.

Тому, хто контролює Україну, у того більше шансів отримати надвиграш. І ось чому під час Другої світової війни результат її вирішувався не в Росії, не на Заході, а на території України.

Друга світова війна не випадково відбувалася на величезній ділянці території саме між Балтійським і Чорним морями.

Науковець запропонував аудиторії інфографіку щодо тривалості життя в Україні чоловіків і жінок порівняно з європейськими демографічними даними за 1900 - 2006 рр. Лише 1964 року графіки зрівнялися.

На цьому графіку є роки, коли тривалість життя людей у Європі та в Україні має катастрофічні розбіжності. Це 1933 і 1942 роки.

• 1942 рік - війна, окупація, військові битви, Голокост...
• 1933 рік. Війни не було. Парадокс і трагедія української історії полягає в тому, що ми, українці, в мирний час постраждали від більших людських втрат, ніж Європа під час війни.

В українців немає підстав оцінювати Першу, Другу світові війни та міжвоєнний час як щось різне.

Це великий період 30-річної війни і насильства. Причому, екстремального, нелюдського насильства...

За даними на 1945 рік в Україні загинув кожен третій чоловік і кожна четверта жінка.  У цій війні ми не маємо таких втрат убитими, але ми втратили населення через масову еміграцію.

Науковець звернув увагу, що за дуже короткий період - приблизно 15 років - Україна пережила кілька хвиль геноциду.

Голодомор, сталінські репресії, знищення червоноармійців німецькою владою, бо до них Гітлер не застосовував норми Женевської конвенції (зрештою, як і Путін щодо українських полонених у нинішній війні, - прим. ред.).

Військовополонені підлягали повному знищенню. За час німецько-фашистської окупації, за словами вченого, на території України було вбито близько 4 млн полонених солдатів і офіцерів Червоної армії. Це майже стільки ж людей, скільки померло від Голодомору.

Україна також була однією з центральних територій Голокосту. Ніде гітлерівці не вбили такої великої кількості євреїв, як в Україні.

Це ілюзія, що більшість євреїв було знищено у фашистських концтаборах (Освенцим, Майданек тощо). Ні! Більшість єврейського населення було знищено на території Литви, Білорусії та України. Лише спосіб убивства був іншим: їх не душили в газових камерах і не спалювали в печах, а розстрілювали, як у Бабиному яру.

- Далі варто назвати Волинь, де події за всіма ознаками були геноцидними. Убивство поляків українськими націоналістами було актом геноциду, я це стверджую, - наполягає професор Грицак. І додає:

- Хоча за це мене дуже не люблять....

Очевидними є відповідні акції поляків проти українців, піком яких стала оперція "Вісла", коли українців насильно виселяли з Лемківщини та Західної Бойківщини у 1944-1947 роках.

Виселення кримсько-татарського народу також має геноцидний характер, бо коли якусь етнічну групу виганяють з її природного оточення, це означає, що вона не може більше відтворюватися.

Таким чином за 15 років Україною прокотилося сім хвиль геноциду. У Європі немає іншої території з такою інтенівністю насильства в часі.

Ярослав Грицак зазначає:

- Якщо ви хочете вивчати Зло, як воно діє в історії, подивіться на Україну... Україна була серцевиною екстремального насильства.

Як сказав один польський інтелектуал, який пройшов німецькі та сталінські концтабори, людина ХХ століття могла не вірити в Бога, але не могла не вірити в існування Диявола. Тому що Диявол тріумфував майже весь час. Ми не можемо собі уявити, що пережили наші прадіди і прабабусі, які вижили в ті часи.

Люди не хочуть згадувати про насильство, вони зберігають це в схованках сімейних історій, бо це - травма.

- Я це кажу до того, що українські землі мають глибоку травму. Травму екстремального насильства, і ця травма справляє свій вплив на людей дуже тривалий час, - розмірковує історик. - Якщо за Дарвіном у природі виживає найсильніший, то військове насильство вбиває насамперед пасіонарних, сильних, тих, хто має позицію, хто успішний.

Ярослав Грицак називає це "антидарвіністським відбором". Після знищення пасіонаріїв, у живих залишаються хитрі пристосуванці, які втягують голови в плечі й роблять вигляд, що їхня хата скраю.

Це так звана амбівалентність: двоїстість переживання, що виражається в тому, що один і той самий об'єкт викликає в людини одночасно два протилежні почуття. Хоче і революцію, і севрюжини з хріном або одночасно в ЄС і в Росію.

На думку Ярослава Грицака, така амбівалентність - перша ознака колективної травми.

Території, які пізнали екстремальне насильство, більш схильні до корупції. Тому що корупція - це форма виживання.

Одне з найважливіших досягнень сучасної України, на думку Ярослава Грицака: виросло покоління, яке не мало травми. Це молоді люди, які народилися або перед розвалом СРСР, або після нього. Вони не знали радянської травми і зростали в більш-менш демократичному суспільстві, а також у період економічного зростання кінця 90-х - кінця нульових років.

До чого я це кажу? До того, що зміни в Україні стали можливими, коли з'явилося перше нетравмоване покоління, яке виросло вільним.

 

Науковець-історик переконаний, що і перший, і другий Майдан - це революції покоління, яке не сприймає авторитарні та нечесні умови життя.

Поява в Україні громадянського суспільства важливою мірою є результатом змін, що відбулися.

- Певною мірою наш президент Володимир Зеленський є результатом цих змін, - вважає Ярослав Грицак, - достатньо подивитися на оточення Путіна та на оточення Зеленського. Оточення Путіна - 70 (плюс-мінус 5) років, а оточення Зеленського - це 40 (плюс-мінус 5) років.

Що це означає? Що Україна - інша. А постійна ротація еліт веде до омолодження влади. До речі, нічого подібного ніколи не було в СРСР.

І найбільше цим ми зобов'язані Леоніду Кравчуку, який добровільно віддав владу, програвши вибори, хоча міг цього і не робити. Тим самим він запустив ротацію влади.

Це дало нам 30 років більш-менш мирного життя.

На жаль, як ми сьогодні бачимо, і це покоління вже травмоване війною. Травма вже тут.

- Якщо війна триватиме, то ми можемо втратити до третини населення, - робить висновок учений, - і ці втрати зрівняються з тими, яких ми зазнали у Другій світовій.

- Ми не знаємо, що буде далі, - розмірковує Ярослав Грицак. - Бо не знаємо, коли завершиться війна і як ми дамо собі ради. Але на даний момент це покоління (і не тільки воно) дуже добре воює. Це стає його важливим досягненням.

Але в цій війні ні росіяни не пройдуть переможним маршем Хрещатиком, ні українські війська Красною площею...

Повертаючись до очікувань високотехнологічної війни, історик вказує на те, що до масового використання дронів і далекобійних ракет ця війна такою не була. Вона почалася як звичайна конвенціональна війна, як і Перша та Друга світові війни з використанням бронетехніки, артилерії, авіації та живої сили.

Є таке поняття "звук століття". Стосовно ХХ століття - це звук артилерійських гармат. Те ж саме звучить і на полях російсько-української війни. Це гуркіт гармат! І тому є всі підстави порівнювати цю війну з Першою світовою.

Тому що Друга світова війна була маневреною, динамічною, у ній відбувалися великі битви, які закінчувалися потужним рухом фронтів. Після кожної такої битви фронт змінювався на десятки і сотні кілометрів.

У нинішній війні, яку битву не візьми - за Бахмут чи Авдіївку - армія просувається максимум на 3-5 км. За винятком проривів українців у Херсоні та на Харьківщині.

Це означає, що війна йде на виснаження. І головним чинником у такій війні стають ресурси. У такій війні не може бути великої переможної битви, ні росіяни не пройдуть переможним маршем Хрещатиком, ні українські війська Красною площею.

Інститут вивчення війни в травні 2023 року робив прогноз: якщо російська армія наступатиме такими темпами, то вона дійде до Києва в 2151 році.

У цій війні програє той, хто першим не витримає її тягар. І ресурсно (фінанси, зброя тощо), але найголовніше - психологічно.

Усі факти показують, що і українці, і росіяни готові довго нести тягар війни.

А який же наш головний ресурс у війні на виснаження?

Можна відчайдушно битися за свою свободу і землю, не сподіваючись ні на яке диво (ось воно трапиться і тоді війна завершиться швидко!). А можна повірити якимось "експертам", ніби вона закінчиться за 2-3 тижні і, коли цього не станеться, - впасти в депресію, опустити руки... І програти, втративши і рідну землю, і свободу.

Для нас ключовий момент у війні на виснаження - психологічна стійкість.

Читайте також:

Український солдат 41 день наодинці відбивав атаки армії РФ, катівня для однієї родини, зооевакуація ціною людського життя… Топ-10 фільмів і розслідувань квітня

Будемо раді Вашій підписці в наших соцмережах: 

Телеграм:  https://t.me/gromada_group

Фейсбук:  https://www.facebook.com/profile.php?id=100063960576773

https://www.facebook.com/gromada.group.news

https://www.instagram.com/gromada.group.news/