Іван-енциклопедист про Івана-співака, який уникав платівкових записів

Коли Максим Лисенко, батько малого Івана, ішов на війну, останніми словами до дружини були такі: «Бережи сина. Якщо не вернуся, купи йому скрипку. Хочу, щоб він був музикантом». Лисенко-старший загинув, а його вдові на згарищі з двома дітьми було в селі не до скрипок. Але народна пісня продовжувала жити в родині, стала Івановою сходинкою  до музичного краєзнавства і мистецької класики.

Музичне краєзнавство  –  це історії  життєвих доріг земляків, пошуки того, що впливало на них, допомагало, а частіше заважало й стримувало чи підштовхувало до несподіваних рішень і вибору. Усе з прив’язкою до рідних місць, з їхніми особливостями характерів і традицій. Іван Максимович закінчив філфак Харківського університету (нині Каразінського). Студентом полюбив театр, співав в університетському хорі, брав приватні уроки гри на фортепіано і навчався у Київській народній консерваторії. Під час роботи в редакції Української радянської енциклопедії захопився дослідженням найрізноманітніших джерел з історії музики, листувався з «усім музичним світом», як сам жартував. Особливо цінував контакти з українськими діаспорянами в різних країнах..

Іван Лисенко (народився у серпні 1938, помер у грудні 2022) упорядкував і видав цінні дослідження «Співаки України» (енциклопедичне видання обсягом майже 700 сторінок),   «Українські співаки у спогадах сучасників», «Музична культура України»,  «Іван Стешенко. Спогади та матеріали».

Іван Максимович Лисенко опрацював більше  чотирьохсот персоналій, чимало  знайдено ним інформації про репресованих митців або тих, хто  чия  творча кар’єра  складалася в еміграції чи в тривалих закордонних турне.  Книжка «Іван Стешенко. Спогади та матеріали»  цитує листи і щоденники, що збереглися в Державному театральному архіві в Києві, відгуки преси різних країн, написані кілька десятиліть тому без надії на публікацію в СРСР нотатки українських, російських, американських співаків, композиторів з особистого зібрання упорядника, а також записки обох дружин вокаліста.

Іноді співаки-співвітчизники, які виступали на кращих сценах світу  (серед них і головний герой моєї розповіді оперний бас Іван Стешенко) забороняли робити записи своїх виступів.  Хтось пояснював, що  всю повноту музичного образу можна відчути тільки в театрі. Але більше боялися своєю популярністю нашкодити рідним, які залишалися  в Союзі РСР.

Музика  з опери «Джоконда» звучала в Чикаго, коли молодий бас Іван Стешенко у 20-х роках 20-го століття перевів свого годинника  на тамтешній час і вийшов на оперну сцену в образі графа Альвізи.

«Молодий співак, який володіє прекрасного тембру басом, буквально, що називається, прийшов, побачив, переміг. І в цьому він  нагадує Шаляпіна. Фразування і дикція бездоганні»,  – писав один з музичних критиків після перших же виступів Стешенка за океаном.

Звернімося до біографічних точок на його життєвій карті.

Народився Іван Никифорович Стешенко в лютому 1894 року в Лебедині Харківської губернії (нині Сумська область). Родина була заможна, співуча.  Батько, Никифор Андрійович, мав  чудовий бас-профундо, він співав на криласі  церкви в Лебедині.

Іван свій шлях на сцену почав також із церковного хору, але в 14 років опинився в Харкові й розклеював  театральні афіші. Батько почав розшукувати хлопця і спіймав на одній із вулиць за цією роботою. 

Примусове повернення додому закінчилося 1910 року дебютом у приватному хорі в Сумах. Там юного богатиря з могутнім голосом Івана Стешенка помітив граф Олексій Капніст, чий рід пов’язаний з багатьма цікавими місцями Харківщини. Олексій Васильович любив породистих коней (його кобила Зорька вражала паризькі виставки), а ще — свій хор у вишиванках, з яким бував і в Харкові. Граф Капніст   не шкодував грошей, щоб мати найкраще. Сучасники свідчать, що за племінного жеребця з Америки він заплатив 60 тисяч карбованців. Для Івана Стешенка Капністи виділили чималі кошти, щоб спершу підліток навчався світським манерам у французької гувернантки, потім    –   співу в Петербурзі й Мілані. Щомісяця до Італії граф Капніст надсилав 200 карбованців золотом, тож вистачало й на частування не тільки приятелів-вокалістів, а й моряків  у міланському порту.

 Із спогадів першої дружини співака Емілії Орлової, яка теж опановувала в Італії академічний спів. Навчаючись в одного й того ж  педагога,   вони з Іваном їздили влітку по Італії та Франції. Одного разу майбутній чоловік Емілії зостався в Мілані і написав, що приїде її відвідати. Дівчина йому заперечила, бо чекала знайомого юриста з Чернівців, який говорив тільки німецькою. Цієї мови Стешенко не знав, але це його не зупинило. Він приїхав на  кілька днів. Гуляли містом, танцювали. «Ми з Людвігом (так звали юриста) провели Івана на поїзд»,  –  писала Емілія. Вона попрощалася і з Людвігом та повернулася до  готелю. Спати лягла рано. Балкон виходив до моря. Вночі прокинулася, вийшла на балкон і почула незрівнянний голос Івана. Але ж той поїхав! Що ж трапилося? На середині дороги молодий співак стрибнув з поїзда, потім сів на зустрічний і повернувся. Він ліг на підводу, що стояла біля готелю, і стежив, чи піде Емілія гуляти з Людвігом. Дочекався тільки її появи на балконі і заспівав. Уявіть тишу курорту початку ХХ століття, ніч і розкотистий могутній бас, що міг багатьох підняти з ліжка. Дівчина кинула йому черевичка із запискою, а потім вийшла заспокоїти ревнивця-бешкетника. Згодом вони одружилися у Флоренції, а новорічної ночі 1914 року в них народилася перша донька.

Війна погнала родину через Егейське море, Грецію, Сербію, Болгарію і Румунію на батьківщину. Навідали рідних у Києві й Лебедині, але зупинилися у Капністів у Петрограді. Тут народилася  друга донька. Іван Стешенко виступав з концертами і в фешенебельних особняках, і в лазаретах.

Революція витіснила з небезпечного графського дому, і вже в Києві народилася третя дитина — син. Голод змушував згоджуватися  на концерти, за які розраховувалися продуктами, наприклад,  пудом солі.

Сварився з тещею, хотів утопитися з горя, зникав, аби розплутати чергову авантюру. Емілія Стешенко згадувала: «Нарешті Іван з’явився — з бородою, в сірій каракулевій папасі, тримаючи під пахвою великого півня. Говорить до мене: «Одягайся, поїдемо до Дніпра, подивишся, який я притяг пароплав, а в ньому мануфактура та два ящики сигарет». Поїхали, подивилися: справді, стоїть катер. Пізніше він був націоналізований».

Щоб припинити безвихідь і непевність, подався за кордон  без родини. Їх  збирався забрати пізніше. За офіційною версією їхав лікуватися. Насправді мріяв про славетну кар’єру, бо почав не з курортів, а з концертів у Польщі (Варшава, Лодзь та інших міста). «Що за чарівний голос, – писав варшавський критик. – Справжній південний голос, що пройшов гарну італійську школу, зберіг лагідне тепло південного сонця, набувши чудового дихання, рівності й однакової краси звуку в усіх регістрах. І при цьому – чарівне виконання».  Згодом він зміг потрапити до США.  Дружина спалила його листи, над якими наплакалася. Стешенко заплатив тисячу карбованців золотом за дорогу сім’ї з України в Америку, але Емілія з дітьми не поїхала. Стешенко став солістом Чиказької опери, познайомився із Шаляпіним.  Газета «Дейлі ньюс» писала: «Легенда про те, що «Борис Годунов» без Ф. Шаляпіна – ніщо, була спростована басом Івана Стешенка. Стешенко – величина в ролі, яку Шаляпін досі тримав у своїх руках. Подібного Стешенкові в ролі Бориса немає» (14 листопада 1930 року). 

Увесь репертуар І. Стешенко співав мовами оригіналу: оперний – 8, а концертний – 11 мовами. У лютому-березні 1928 року в США та Канаді за програмою «Пісні усіх народів» (ювілейні вечори на честь Т. Шевченка) Іван Стешенко виступав разом із Соломією Крушельницькою. У 1929 році обмеженим накладом, для поширення в Америці вийшло дві платівки із записом оперних партій Івана Никифоровича. 

У 1929 році Іван Стешенко отримав рідкісний документ від американського народу – «картку довіри», за якою він міг безкоштовно харчуватись у ресторанах, здійснювати покупки в магазинах.

До цього періоду належить портрет співака, створений ще одним лебединцем – засновником футуризму Давидом Бурлюком. На ньому стоїть не тільки авторський підпис і рік  –  1930, а й можна прочитати, «малював у Філадельфії. Портрет відомого баса Стешенка (роль царя Бориса), чоловік скульпторки Речкіної».

За спогадами американської співачки українського походження Інни Бурської,  Шаляпін і Стешенко в Чиказькій опері часто співали в чергу   свій репертуар, а іноді навіть разом брали участь у мандрівних трупах, що тоді практикувалося в Америці. 1931 року, не без ініціативи Шаляпіна відбулися гастролі Івана Стешенка в Лондоні, де вони також співали в чергу в операх «Борис Годунов» та «Князь Ігор».  Іван Никифорович часто говорив, що хоче повернутися в Україну. І навесні 1932-го повідомив, що нарешті виїздить до Харкова. З ним приїхала до нашого міста й  друга (неофіційна) дружина Валентина, скульпторка за фахом. Оселилися в готелі «Спартак». Відбулося кілька концертів в українських містах. На харківській оперній сцені Стешенко залишався до осені 1934 року. «Борис Годунов», «Фауст», «Лоенгрін» і прем’єра «Тарас Бульба»   –  це короткий харківський період співака. Сім’я так і не отримала обіцяної дирекцією Харківського оперного театру квартири.

Столиця переїхала до Києва, інтриги й репресії вимотували й руйнували душу. Стешенко пише розлогу заяву до дирекції (стиль відповідає сталінській епосі): «Я хотів працювати чесно й ударно, але мені чинили постійні перепони. За два роки мого перебування в Харківській опері змінилося аж чотири директори. Від актора треба вимагати роботу, але у нього не слід викорчовувати нерви, бо він ними працює. Займатися боротьбою з дирекцією і не мати можливості спокійно й радісно працювати, більше мені не під силу. Я ще хочу бути корисним своїй країні».

Іван Никифорович перейшов до Харківської філармонії  та розпочав гастрольні поїздки. Іван Стешенко мандрував Союзом — від Луганська до Хабаровська, виступав як соліст у київських радіовиставах. Армійські частини далекого Сходу і шахтарські містечка Донбасу, міські театри й клуби НКВС; найнесподіваніші майданчики. Газета «Тихоокеанская звезда» писала 1936 року:

«Доводилося йому досить часто виступати на примітивних, наспіх зроблених «сценах»   –  в тайзі, на далекому узбережжі. Траплялося, що молодь та й старі люди, щоб послухати концерт, несли за кілометр і більше рояль чи піаніно до місця виступу Стешенка».

Сучасники наголошують, що він негативно ставився до звукозапису, вважав, що той спотворює голос виконавця. Переказують, що в Америці записи все-таки існували, але знайти їх досі не вдалося.

Помер Іван Стешенко у Москві на сорок четвертому році життя. У готелі грав із сусідом у карти, заболіло серце. Відвезли до лікарні, зробили укол. Він лише встиг подякувати і серце зупинилося.  Тільки газета «Известия» (щоправда, всесоюзна) опублікувала короткий некролог. Жодна українська газета про співака не згадала.

Наймолодший із трьох дітей, Георгій  був під час Другої світової війни артилеристом, двічі  подавалися документи на присудження йому звання Героя  Радянського Союзу, але не затверджувалися, бо це ж син того самого  Івана Стешенка, якого прославляли за кордоном.

Залишати ось таку крапку в розповіді  мені не хотілося, тому додаю вірша із моєї збірки «Місто в сірих яблуках» (Київ, 2016).

                                  ***

Рояль в тайзі. Холодних зір зневага

до ягідних садків Лебедина.

Співав Іван для Відня і Чикаго.

Сто літ по тому буде паб “Стіна”

у Харкові, де він афіші клеїв,

гриміти вибухом.

                              Ату, АТО!  Війна

за геополітичні привілеї

забитого фанерою вікна,

бо інше прорубали у Європу,

де в моді наші панни і баси.

Підступності і підлості потопи —

“за шмат гнилої (як там?) ковбаси

і рідну матір...”

                  Сонечко сирітське —

то вийшов місяць у Йордан-туман.           

Десь публіка сидить великосвітська,

в солдатській формі їй співа Іван.

То перша світова війна імперій

(“пожертвуйте, панове, на шпиталь”).

Народження смертельних машинерій.

Нові знання примножують печаль.

А де ж зимує лебедина зграя,

як скрізь — підводні змови і човни?

Платівка, мов крижинка, докружляє,

впаде дощем священної весни.