«Колега польську мову вивчив у засланні». Галина Солонська про викладання мов у Харкові ХХ століття

 Каразінський університет готує бакалаврів-полоністів. Програмою підготовки  бакалаврів, які поглиблено вивчатимуть польську мову і літературу на філологічному факультеті Каразінського університету, опікується кафедра української мови. Традиція вивчати польську започаткована ще ректором-філологом Петром Гулаком-Артемовським. Тим самим, що бронзово застиг на лавці в алеї саду Шевченка поряд із головним корпусом Каразінського університету, майже під вікнами філфаку. Отож, на початку ХІХ століття дві бездержавні мови знаходили для себе острівці життя в харківських університетських студіях.  Українська друкованим словом з’являлася на сторінках журналів, видання яких залежало від  університету, польська мала хоча б мінімальний вихід в  аудиторії. Імперії потрібні були чиновники для служби у Варшаві чи в інших місцях загарбаної польської території, поділеної між тодішніми найбільшими геополітичними гравцями Європи.

Нинішні потреби двох незалежних держав  – України  і Польщі – зовсім інші. Викладання польської мови в Каразінському університеті ведеться носіями цієї досить поширеної у світі мови. Польські діаспори в різних країнах – великі й часто впливові. Як у 1970-х роках за цю справу взялася дослідниця української мови в тодішньому Харківському державному університеті – можна дізнатися з інтерв’ю, яке записувала я ще у мирні часи на Салтівці, у квартирі, де стелажі під стелю з різномовними виданнями нагадували бібліотеку.

Після смерті Сталіна Галина Тимофіївна Солонська допомагала удосконалювати українську мову народній артистці України Валентині Чистяковій. Довгий час дружина Леся Курбаса була поза активним українським мовним середовищем.  Уроки влаштовували у квартирі на вулиці  Гіршмана.

Валентина Миколаївна довго  прожила без Курбаса, померла 1984 року, тож меморіальна дошка уже могла бути з «романтичною» інформацією   –  «оспівана поетами». Силует артистки на мармурі нагадує образ Ярославни, яка тужить за своїм князем. Про смерть чоловіка – видатного режисера Леся Курбаса  Валентині Чистяковій видали довідку аж у 60-х. Із фальшивою інформацією про смерть від крововиливу в мозок. Її свекруха, пані Ванда, до 1950-го, останнього року свого життя, чекала звістки  про репресованого сина. Чи було польським лише її ім’я – то вже тема іншої розмови.

Валентина Миколаївна Чистякова на заняттях з молодою викладачкою Галиною Солонською читала свої ролі із звичайних зошитів. Якось перехопила погляд своєї вчительки: «Це не бруд на сторінці. Трішки гриму попало».

Без гримування й лакування згадувала 97-річна Галина Тимофіївна,  як звичайна філологічна цікавість до інших мов переросла для неї у захоплення польською

.– Я й не уявляла, що колись наближусь до польської мови. В університеті не зазнала цього впливу й інтересу. І вже коли почала працювати  старшим лаборантом у кабінеті мовознавства, я почула, що Микола Федорович Наконечний  веде заняття з польської мови із студентами. Були й історики, у яких наукова робота охоплювала різні періоди історії, коли у Польщі були зв’язки з Україною. Колісник і Довгопол – аспіранти-історики зажадали вивчення польської мови. В Харкові оця ниточка якось тяглася. А мені як філологу чимось треба було заповнювати своє життя – не тільки сидіти в кабінеті мовознавства. Я теж підключилася до того гуртка, який у Будинку вчених, коли  його виставили з університету, вів Наконечний. Це був 1971-72 роки. Були там історики, викладач зарубіжної літератури. Їх це цікавило, бо хотіли наблизитися до польської культури. Тоді ж не було з ким говорити, спілкуватися цією мовою.  Тільки потім у Чернівцях на науковій конференції я  подружилася із львів’янками. Кажуть: «Ну звідки ваш харківський Наконечний так природно сприйняв польську мову? Яка у нього прекрасна вимова». Я відповіла: «Не знаю, мабуть, від великої любові, бо родом він сам з Полтави. В оточенні його поляків не було».

Я почала читати польською мовою. У нас в університеті на кафедрі російської  літератури  був професор Михайло Петрович Жинкін, який опинився ще в революційні часи в Америці. Засланець, якого тут заарештували. І поки він їхав у заслання і сидів у тюрмі,  прочитав уже не згадаю який фундаментальний твір польською мовою. Розповідав нам, що після цього вивчив польську мову.

– Коли в Харківському державному  університеті почали викладати як дисципліну польську мову для філологів?

– Оце ми почали її протягувати  як спецкурс. Загального курсу для всіх  обов’язкового не було. Тільки у вигляді спецкурсу, причому сприймалася польська мова по-різному.   Не скажу, що на українському відділенні всі палали інтересом до польської мови, але були й щиро зацікавлені. І їх не бентежило, що я на вимову просто викручувала їх, вони вчили тексти, щоб продемонструвати, як  можуть реалізувати польську мову. Коли треба було на відділенні російської мови якісь спецкурси давати, кафедра вирішила, що й «росіян» варто ознайомити з польською мовою.

Додам із власних спогадів: наприкінці 70-х – на початку 80-х російську філологію в Харківському університеті вивчало багато випускників шкіл рф.  Не тільки із сусідньої  Бєлгородщини, а й сіл Нечорнозем’я. Їх приймали за окремою квотою і об'єднували в  найслабшій на  курсі групі. Навіть українську літературу вони примудрялися здавати російською за якимись перекладеними хрестоматіями і отримували  найвищі оцінки. Між польською і чеською багато хто з них обирав чеську, ближчу до німецької, що активно вивчалася у селах тодішнього Союзу РСР).

Був курс, на якому вчився Зіновій Вальшонок, його вірш надрукувала газета «Правда». Так що йому та польська мова?! А Синельников (працював в обкомі комсомолу) сидить за першим столом і так нахабно зверхньо дивиться в очі: «Галина Тимофеевна! Ну зачем нам этот польский язык?!»   Кажу їм: «Ви ж делегації різні приймаєте, а якщо звернетеся  до них чи щось зрозумієте, коли скажуть без перекладача, це вам зашкодить?» Треба було дуже любити свій предмет і викладати, не зважаючи ні на що.

Поступово у 60-70-х рр. починали приїздити поляки до Харкова. Існувало товариство радянсько-польської дружби. Я була  секретарем у цьому товаристві. Деякий час головував Федір Пилипович Медвєдєв, коли він два роки побув у Варшавському університеті.

– Але його не любили студенти. Я застала його викладання і виступи на комсомольських зборах початку 80-х років: «У наш час дівчата в штанях не ходили»  –  фраза про студенток у брюках стала крилатою.

– Та й не тільки студенти не любили. Кафедра його не любила. Що може бути гіршим, коли кафедра не любить?! Він нам стрижене, а ми – кошене. Потім ми всією кафедрою змістили його із завідувача. Кияни дивувалися – як вам це вдалося?!

Так, приїздили тоді офіційні делегації з Польщі. Приїздили з перекладачами,  відбувалося все на офіційному державному рівні, а ми  тільки так – в придачу: от ми є, ми з вами дружимо. Я пам'ятаю, що один прощальний вечір для якоїсь делегації влаштували. Запросили й мене туди. І в ресторані посадили з поляком поряд. Багато розмовляли, обмінялися враженнями, поговорили про різні речі. Але більше нічого не запам’яталося від тієї радянсько-польської дружби.

– Тобто все формалізовано було?

– Все в рамках. Ми в Будинку вчених засідали. Я протоколи писала.

– Як вперше потрапили до Польщі?

– У 1968 році. Саме по лінії Товариства радянсько-польської дружби  був обмін делегаціями і я поїхала десь у червні. Був у делегації працівник обкому партії, представник від заводу. Як тоді – аби  «была соблюдена советская форма». Отак сформували делегацію. Ми там були у Варшаві і Кракові. В Закопане, в Лажєнках на концерті. Як повернулася, десь через місяць викликають мене до проректора із роботи з іншомовними студентами: «Ви затверджені на відрядження в Польщу». «Хіба можна так часто?!» «То Ви їздили по громадській лінії, нас це не стосується, а тепер заплановано курс для славістів «Полонікум»  –  щорічний, заснований поляками для того, щоб  полоністів з усього світу збирати до себе у Варшаву і не тільки у Варшаву — до інших місць Польщі.  Таким чином я опинилася в 1968 році вдруге в Польщі з початком навчального року. Тоді я мешкала в Домі хлопа (тобто селянина). Це недалеко від майдану, де готель “Варшава”. Я і в цьому готелі перебувала, до речі. Але мені було набагато затишніше в Домі  хлопа. Такі номери здоровенні в готелі “Варшава” - якось холодно мені було. Морально холодно.

Нас розподіляли на три групи — тих, хто навчається. Були лекторати для тих, хто “ad ovo” починає (від яйця, з нуля. - І.М.). Були конверсаторіуми і був третій (не пригадую, чи їх якось величали) — вищий рівень, ті, хто володіє вільно польською мовою.  Отак, як моя приятелька Марія з Вільнюса, яка там у своєму університеті викладала польську літературу. В них інший рівень був спілкування. Були, правда, й лекції для потоків, для всіх. Ми часом зустрічалися на лекціях професора Дорошевського або Халини Куликовської, яка прочитала нам ряд лекцій з фонетики. Я була в середній групі. Мій рівень не диктував бути в іншій групі. Ще, до речі, вів заняття проректор Варшавського університету, він казав мені: “Добре, що  Ви підключилися”. З Харкова я була єдина. У Познанський університет їздили викладачі російської мови.  Лариса Розвадовська два роки була в Познанському університеті як викладач російської мови. Контакти існували. Вона мені казала: “Для меня польский язык звучит как музыка”. Вона теж закохалася в Польщу. До речі, скінчилося тим, що дехто з кафедри російської мови пізніше дременув у Польщу. У людей були різні спрямування. За радянської влади як було — вирішили обмінюватися спеціалістами — от і їдуть вони. Може, особисті контакти й існували, але це було локальне явище.

– Ви можете простежити, коли почалися обміни студентами?

– Це вже не за моєї пам'яті, це пізніше. Такого не було, коли я працювала в університеті. От за всі роки (до мене хоча б чутка дійшла, якби мене не запросили) жоден викладач з Польщі не приїхав. А в Познані я була “наїздом” два дні — познайомилися з університетом, з кафедрами. Я Варшавський університет уявляю собі, Краківський, а от Познанський — ні.

– Але все-одно якісь образи від міста залишилися?

– Соромно признатися, але для мене Познань лишилася чужим містом. Я в неї не увійшла. Може, вона германізована більше. Важко сказати.  Я була дуже коротко в Казімєжі-над-Віслою, і то я на все життя його запам'ятала.

–  Спілкування тодішніх поляків з представниками Радянського Союзу було прохолодним, дистанційним чи якась теплота існувала й тоді?

– Поляки взагалі дуже виховані, чемні, галантні в спілкуванні. І не завжди зрозумієш, чи це його внутрішній стиль, чи манера так себе подавати. Але що мені запам'яталося? Коли ми були в Закоп'аному, пішли  на базар, поцікавилися і товаром, і людьми. Між собою говорили хто українською, хто російською, а запитувала я польською. Поляки отетеріли: якась жінка не з їхніх може казати по-польському. Вони за мною слідом ходили — то те показували, то те пояснювали. Не дивилися, як на ворога, якщо з України. Оце те, що не припасували, а що виникало безпосередньо.

– Які тоді були польські ринки? Що на них можна було побачити? Що продавалося?

– На ринок я потрапила в Польщі тільки в Закопаному. В інших місцях не було часу, щоб піти самому, поштовхатися. Поляки вміли так весь термін заповнити, що вже ти  десь не побігаєш. Вони хотіли щиро якомога більше показати. Так що в мене враження від народу, від продавців, від товарів на польському ринку залишилося тільки від Закопаного. Та що там: сир, який у них у горах, як у нас бринза. Ягоди, бо була в таку пору. Іншого чи не зачепило моє око, чи що. Я більше людьми цікавилася.

–  З тими поляками, які Вас супроводжували, лекції Вам читали, про війну не говорили — про 1939-й, початок Світової війни, Варшавське повстання?

 – Абсолютно нічого! От коли я була в Болгарії, на конференції укладачів загальнослов'янського атласу (думали такий зробити, від московської робочої групи були також українці й білоруси) нам в один вільний день влаштували поїздку на природу. І в тій групі був професор Вітольд Дорошевський. Якось ми йшли хто з ким, а потім опинилися з ним поряд.  Дорошевський: “А, з України, з Харкова!  Що я з української мови знаю? От я Вам почитаю уривок з “Енеїди” Котляревського”. Вони швидше переходили на це. Уникали війни, політичних розмов. Я не знаю, як вони там мусили офіційно визнавати велику дружбу нашу, прогресивну роль нашу. Все, відповіла.

– Чи доводилося Вам бувати у Польщі, коли відбувалися великі свята — народні, католицькі?

– Народних свят я не застала, але от  річниця початку Світової війни 1939 року — 1 вересня я була там на курсах. Польща вся двигтіла, всі газети волали:    “Nigdy więcej we wrześniu” (ніколи більше у вересні). Усі цей день вшановували. Це 1974 рік. Єдине що — у вільний час (іноді вони давали нам можливість хапати повітря своїм ротом) я ходила до костелу. Я була в Кракові на Вавелі, в костелі Маріацькому. От я тепер включаю телевізор, показують освячення паски, наш оцей обряд. Топчуться ті священики. У поляків не так. Звертається до них ксьондз — як вони в тому святі живуть і чого полякам бракує? Мені дуже запам'яталося, як один ксьондз вів розмову про те, що сім'я розхитується, що сімейні підвалини руйнуються, багато шлюбів розривається, як це дітей стосується. У них злободенні проповіді. І це рядова відправа в неділю.

– Ви з поляками потім не листувалися?

– Ні. Контакти залишилися тільки з полькою з Вільнюса. Після закінчення курсу проректор Варшавського університету запросив нас п'ятьох до себе додому. Та й який час був! На всяк випадок я  знайомств за кордоном не заводила. У цих поїздках нас розміщали в  готелях. Ми ніколи  не мешкали у когось в родині. Не знаю їхніх порухів душевних, але трималися перед нами і викладачі, і персонал готелів з гідністю.

Замість післямови

За гіркою іронією долі філологічний факультет у 70-80-х роках розташовувався на вулиці Гоголя  напроти римо-католицького костелу. Але пам’ятку архітектури перетворили на  обласне управління кінофікації. Відбулося багато подій, щоб костел відродився. Та й філфаку природніше в головному університетському корпусі на майдані Свободи.  Як же хочеться, щоб у його аудиторіях  знову звучали студентські й викладацькі голоси, а не відлуння повітряної тривоги.