Коли за горло брали холоди, або як колись жили з ними в радіодомі

На головному фото цієї публікації поєдналися різні десятиліття з історії Харкова. Емблему   обласного радіо розробили на початку 90-х років до чергового ювілею дротового мовлення. Силует Держпрому обраний ще й тому, що  у 5-у під’їзді були кабінети керівництва телерадіокомпанії, бухгалтерія, економісти, відділ кадрів і дехто з інженерного забезпечення.  Сам радіодім зі студіями і кабінетами, як писали у звітах  – «робочими місцями творчо-технічних працівників», розташувався на вулиці Чернишевській. 

Друге фото в колажі  – прем’єра опери «Попелюшка» Массне  французькою мовою  взимку 2022 року на сцені ХНАТОБу. Вперше в Україні музиканти оркестру СХІД-ОПЕРА мали змогу читати і відтворювати копії рукописних партитур, датовані 1896 роком  і підписані самим Массне. 

13 лютого – один із прем’єрних днів «Попелюшки». Мене зачепила на тому дійстві сцена із жінками, які котять за собою в сутінках будиночки з освітленими аж теплими від того вікнами. Про неминучість великої війни,  можливе покидання домівок говорили  в тодішньому повсякденні все частіше. Тож після «Попелюшки» мені написалося таке:

                        ***

Наші будинки на мотузочках.

Хто їх вигулює в небі лютневім?

Білий чепець, капці, сорочка.

Ось і зимовий палац королеві.

Тій, у якої зникли собака,

келих зі срібла, карета й корона.

Принц не згадає, гірко не плакав,

в піжмурки грався за батьковим троном.

З нею говорять тепер монументи,

вкриті снігами і прапорами.

Місяць не має ні рангу, ні ренти.

Назирці ходить за нею дворами,

тобто дахами, і пороху запах

в чорнім кагорі.  Натяк і начерк.

Мерзнуть сліди на сузір’ях і мапах:

двоє людських і чотири котячих.

16.02.2022

Далі була велика війна.  Уявні  рідні житла  у жінок втискалися у валізи  на коліщатках. Отак і радіодім досі залишається для мене на невидимому повідочку, котиться за нами у снах, світить вікнами, порипує  сходинками до режисерської кімнатки над фонічною студією. Гріє згадками.

Саме 13 лютого 1946 року в штаб-квартирі ООН вперше прозвучав сигнал «Радіо ООН». Значно пізніше виникла ідея відзначати цей день як всесвітній, бо радіо залишається найбільш доступним засобом зв’язку, має у світі найширшу аудиторію.  Щороку день радіо змінює своє гасло, яке затверджує ЮНЕСКО.

13 лютого 2026 року заплановано провести у різних країнах з обговоренням ролі  й можливостей радіо у цифрову епоху. Гасло фокусується на темах: «Голос, що долає простір і час» та викликах, що поєднують історію радіомовлення з розвитком штучного інтелекту,

У радіодомі існувала віддавна бібліотека з виданнями різних епох – музичні часописи початку ХХ століття, сталінська енциклопедія і журнали «Советское радио и телевидение» часів так званої відлиги.   Деякі факти  виписала ще в радіороки та приберегла за анекдотом про патефон і дядька, якого питають, навішо він йому: «Нехай лежить, колись заграє».

1930. Введені так звані актуальні передачі або «Трансляція із життя» (радіорепортаж). 

1937. Проведено радіорепортаж з борту літака М. Водопьянова, який повертався із експедиції на Північний полюс.

На полюс харківських радіожурналістів не відряджали, а ось на Далекому сході й на БАМі моїй радіоколезі Генрієтті Вербі побувати довелося.

Згадати одяг, манеру колег одягатися-взуватися саме в радідомі – цю тнму підказало моє запитання до поетеси, а в молодості - дніпропетровської радіожурналістки Любові Голоти.

- Чи була у вас у 80-их  біла сукня в синіх ластівках? Легка, аж ніби крилата. Ви сиділи в ній за видавничим столом і мені подобалося, що ластівки рухаються з кожним Вашим рухом у бік стосів рукописів. Чи то моя фантазія в часі? 

- Була. Мені її пошила моя мама, яка любила мене наряджати -завжди,в же й дорослу. Це вона називала мене «Ластівко моя чорноголова», бо я була швидкою і розуміла, що коли працюєш з охотою, живеться радісніше. Голова посивіла, хода повільна, але хочеться метнутися так, як ластівка під дідову стріху, бодай у намірах.

«Вона така природна в ефірі, як пташка від дзьоба до хвостика», - говорила з посмішкою про мене, молоду, письменниця Інна Мельницька, часта гостя-героїня Владлени Костенко. 

Білі, ідеально напрасовані блузи Владлени Вікторівни з відкритим горлом, щоб червоне намисто гарно підкреслювало зимову білосніжність тонкої тканини, пам' ятаються найпершими в радіодомі. Старі стіни взимку 80-х ідеально зберігали тепло, тому жінки були майже по-літньому вбрані. Легкі піджачки або елегантні жилети В.В. додавали відчуття теплоти й комфорту. Для особливо незатишного сірого дня у міжсезонні Владлена Вікторівна тримала в шафі розшитого гуцульського кептарика, привезеного з відпустки.

Її позаштатна авторка, поетеса Наталка Матюх згадувала, як затримувалася вечорами над розшифровуванням інтерв’ю, а щоб не мерзнути біля магнітофона, діставала кептар. Колись навіть задрімала від утоми на редакційному дивані, а кептарем укрилася.

Але тепло, ніби в сусідньому дитсадку для дітей КДБ, а за домовленістю й кількох радіомалюків, не було вічним. Садок у своєму опалюванні від нас дистанціювався, замість бюстика Володі Ульянова на п' єдестал  угепали вазу в стилі ампір, у якій ніхто не саджав квіти.

У 90х радіо різко почало мерзнути.

2 січня  1992 року я прийшла працювати у штат і зрозуміла, що перевзуватися зовсім не хочеться. Товсті светри під горло і джинси, заправлені в чоботи, - це стало майже уніформою. Старші жінки носили  чорні або темно-сірі брюки, найстарші, які не були журналістками і не бігали по місту з диктофоном, вдягали товсті спідниці або в' язані сукні. Батареї  ледве жевріли. Опалювальний сезон починали  після перших морозів. Рекордом було, здається, 16 листопада.  Тоді п' яненький сантехнік вломився з якимось мимренням до мене у студію. Саме йшла програма «Вся країна», її харківська частина. Уявіть картину: відчиняються двері, чужий дядечко мало не в куфайці ступає не дуже впевнено за поріг і тягнеться рукою чи до батареї, чи до мікрофона одного з моїх гостей. Перевіряльника батареї хапає ззаду за одяг наша прибиральниця Валя і намагається витягнути в коридор. Він упирається. «Тільки б не матюкався!»  –   майнуло в голові. І від несподіванки починаю коментувати все, що бачу. З Києва вітають у відповідь, що там таки дали тепло і скаржаться, що в них - ні. Програма котиться далі.

Шарфи і палантини, пухові «павутинки» на плечах, в' язані власноруч шапочки різних кольорів і фасонів (навіть я собі одну сплела у доповнення до важкого майже кольчужного і теж мого виробництва светра кольору кави з молоком) зігрівали не тільки на вулиці, а й у кабінетах і студіях. В' язання на роботі у 90-х було своєрідним викличним хобі для операторок. Щохвилини у них ніхто в апаратних не зависав, тому із шухляд виринали клубочки, дротики і яскраві журнали із схемами в’язання. Особливо в першій половині дня. Іноді прийдеш на монтаж і чуєш від Наталі Пересади: «Дай узор закінчити. Посидь тихенько, щоб я не збилася». Навіть журналіст 80-х Сергій Дурашкін в’язав собі жилети і джемпери. Аде, здається, це була порада лікаря. В' язали собі багато хто із радіожіноцтва. Ділилися журналами і адресами, де нитки дешевші.

Актор-шевченківець, частий учасник програм обласного радіо, а під час  війни волонтер Микола Мох згадував у соцмережах: «Я в молодості, щоб трохи підробити, навчився шити модні, в «обтяжку» штани і обшивав ними майже всіх акторів і їх знайомих. І не погано виходило! Була навіть черга на пошив!»

Поділилася спогадами про радіозими і херсонська журналістка  Ірина Євстаф'єва: «Ми теж мерзли у студії Херсонського облрадіо. Відразу згадала інтерв‘ю із Саймоном Крофтсом, фотографом із Великої Британії (до речі, юристом за освітою). Я у чорному вовняному платті, під яке вдягла светрик, а поверх - в’язаний довгий жилет і на плечах теплий шарф (поки була молодою, ду-у-у-же мерзла), а тридцятирічний симпатичний британець знімає спочатку куртку, потім піджак і залишається - у сорочці з короткими рукавами. Це мене приголомшило, але досі пам’ятаю його прекрасні фотографії, зроблені у Херсоні, і поетичні до них підписи. наприклад, «Дух ріки»».

Іншим духом війнуло на гостя Харкова, філософа і письменника з Німеччини Райнгарда Кнодта, коли 2018 року я показала йому напівтемну холодну фонічну студію, тобто приміщення, пристосоване для записів музикантів і співаків, невеликого ансамблю або й хору (при мені писали гімн університету каразінці у присутності авторів музики і слів). Німецький науковець і літератор  Райнгард Кнодт, який усе життя поєднував науку, літературі і радіосправу,  у 2018 році, відповів:

 – Першою думкою було: ось так виглядає комуністична влада 50-х років. Я подумав, що можна зараз вийти і стоятиме біля дверей авто «Волга».

– Краще «Побєда». Ви народилися 1951 року, «Побєду» тоді активно випускали. Це був перший радянський автомобіль з назвою. Хотіли спершу «Родіна», але налякала гра слів «За скільки  Родіну продали?»

 – Ще мені уявлялося, що на верхньому поверсі сидить директор у теплому зимовому пальті з бобровим коміром і управляє усією цією системою.

 –  У старих пальтах і куртках і сидимо, коли вимкнули або ще не включили   опалення. Але ці стіни радіодому викликають тільки негатив чи й ностальгію?

 – Так, і ностальгійні почуття, тому що в Німеччині зараз ліквідують і переобладнують такі студії, які були призначені для радіо. Раніше у цих студіях ми збиралися, там були наші друзі і колеги. Для того, щоб  управляти студією і утримувати її, був потрібен штат фахівців, техніків. Там була їдальня, де ми снідали й обідали. Тенденція, яка зараз є,  –   студії непотрібні, щоби записувати якісний звук. Непотрібні приміщення, щоби  записати оркестр або якийсь бенд. Зараз можна просто піти на концерт із високоякісним мікрофоном і зробити цей запис. Тому те, що спадає на думку, –   це раніше, окрім концертних залів було іще одне приміщення, ще один простір, у якому циркулювала культура. Зараз цих просторів усе менше, тому що все зменшується. Ми можемо використовувати доволі маленькі апарати у порівнянні з тим, що раніше я тягав величезний магнітофон, щоб записувати свої інтерв’ю.  Раніше радіо було окремим культурним простором, культурним космосом, а зараз радіо інтегрується назовні, в загальний прошарок культури.

Можливо, навіть є сенс створити штучно такий простір із великим залом, де можна буде саме  спілкуватися, записувати музику, брати інтерв’ю.

– Ви, окрім того, що викладаєте у Берлінському університеті, ще є штатним автором однієї із телерадіокомпаній Німеччини. Що передбачає отака включеність  до штату радіо?

–  Така форма співпраці – всього лише технічна назва. Це передбачає те, що мені сплачують за мою роботу, за тексти або матеріали, які я надаю цій компанії. Зараз це більше схоже на минуле, тому що такий формат взаємодії все рідше й рідше зустрічається, і ті обсяги моїх  матеріалів стають усе меншими й меншими. Те, чим я займався – це були буденні соціальні дослідження. Наприклад, я відвідував 5 буддистських храмів, якийсь час там жив і потім відносно своїх вражень писав якісь есеї та матеріали.

Іще ми раніше збирали такі невеликі конгреси, запрошували як філософів, так і людей із економіки, банківської сфери, якихось індустрій і я модерував ці зустрічі. Спочатку це було 90 хвилин, потім 60, потім півгодини. І зараз мій шеф говорить, що це все-одно ніхто не слухає. Чи є сенс продовжувати? Зараз усе – Фейсбук.

Звичайно, ми не говоримо, що немає якісного контенту в Інтернеті.  На Ютубі можна знайти високоякісні чудові фільми, відеоматеріали, інтерв’ю, але їх треба знайти.

(Із розмови з гостем Харкова 2018 року).

І ще про одяг як найперше  джерело тепла на роботі.

Працювали  в радіодомі й противниці власноруч пошитого чи вив’язаного вбрання. «Краще купити кілька стильних костюмів і вдягати їх по черзі на різні записи чи ефіри. Гості ж різні».

Одним із постійних радіогостей був  міський голова  Харкова 1998 – 2002 років Михайло Пилипчук. Приїздив  він не лише на програми, де запитання ставили самі мешканці Харкова, а й на святкуванні Днів радіо. Приєднувався до радійців і в роки значно пізніші.

 Гостей телефоном попереджали перед приходом на прямі ефіри чи довгі записи: «У нас у студії дуже холодно, вдягайтеся тепліше». На роботу перемандровували старі куртки і навіть довгі пальта. Дехто друкував у рукавичках з обрізаними кінчиками, щоб тільки пучки пальців торкалися холодної клавіатури,  чи пізніше так  набирав сценарії на комп'ютерах.

Найкраще  радійці вдягалися, як мені згадується, на Новий рік. Можливо, спрацьовувало напівдитяче «як проведеш старий, так проживеш новий». Ще один привід для обнов  –  День радіо. На один із ювілеїв навіть з'явилося натуральне хутро на плечах двох колег. Норки, здається. Чи норка й шиншила?

Лаковані чорні черевички тепліших років аж ніяк не були взуттям, яке доношують  на роботі (за принципом «та хто мене бачить, усі свої, а мені зручно» одна молода журналістка ходила в старих капцях). Бачили радіожурналістів дуже багато письменників і художників, акторів і музикантів, професорів і директорів, кандидатів і депутатів. «Які у вас на радіо красиві жінки!» - чула багато разів. Перевзувалися навіть чоловіки - із зимових напівчобітків у легкі туфлі чи навіть сандалі. Періодично хтось із них, запрацювавшись, так і виходив у легкому взутті з радіодому. Правда, зразу ж повертався. Чоловіцтво не забувало під чарку до 8 березня нагадати, що в нашій присутності хочеться краще виглялати, модно одягнутися. Більшість редакторів носили костюми. Дехто навіть із краватками.

Спортивний оглядач Володимир Марков  закочував рукави джемпера аж до ліктів. Казав, що заважають писати. Хтось любив тільки чорний одяг сорочок, футболок і жилетів.

 Останній головний редактор обласного радіо Роман Кривко мав свого автомобіля, але теплої пори із Салтівки до центру міста їздив щодня  сучасним велосипедом. Тренувався, набирався емоцій та й заощаджував на проїзді  транспортом міським чи власним. На радіо Роман перевдягався і перевзувався. Його футболка привидом біліла, зависаючи на тремпелі у вікні спорожнілої кімнати ще раніше ліквідованого каналу «Харків-2». Здавалося, що таке загартовування дозволяло не мерзнути в холоди і спокійніше сприймати стресові навантаження.

Уніформа на стюардесах чи працівницях банків мені подобається. Коли відбулося глобальне скорочення штату, Суспільне запустило фішку - футболки з логотипом філії. Чорні та білі. Безкоштовно для працівників! Сидіти у студії з гостями чи ходити на ті нечисленні події, про які ще розповідали в ефірі. Підібрала і я собі, занесла додому, але на роботу жодного разу не вдягла. Звісно, не через напис великими  літерами UA: Харків. Футболка була під горло, хоча рукави короткі. Але ніколи не любила, щоб горло мені щось стискало. У всіх значеннях.