Коти живуть у вуликах, а бджоли носять мед і між тривог. Історії Віктора Пінченка

У тій країні, де медом річки текли, а з ковбас тини плели - так починалася одна стара казка. Можливо, її досі хтось не забув у Павлівці Нововодолазької громади на Харківщині. Історії тамтешнього мешканця Віктора Михайловича Пінченка, полковника у відставці, поета і пасічника,  зовсім не казкові, але особисто мені допомагають, як чай із медом у пору шахедно- застудну. Зігрівають. Тож ділюся.

Коти, собаки і війна

–     У Вас є якась собача або котяча історія, бо Ви цих тварин любите?

–   Історія є. Коли я вже звільнився із лав Збройних Сил і більше займався своїм рідним селом,  щороку в мене додавалося котяче сімейство. Померла моя дружина, перша, то я всіх отих котів і кішок тримав у себе на кухні. Та й по всій хаті вони вільно ходили скрізь. Раз на тиждень до мене приходили в суботу мої сестри – Зоя і Галя. Зої вже немає – царство небесне. Вони допомагали мені, але бурчали: «Чому в тебе кішки і під столом і на столі лазять?!» А я відповідав: «Подобаються вони мені, тому й лазять».

Нова дружина, Любов Петрівна,  терпіти котів у домі не захотіла. І я для них побудував біля порогу хатинки. Ставив, щоб вони не мерзли. Навіть старі вулики пристосовував. Спочатку дружина шуміла: «Навіщо ти їх розвів?! Стільки грошей на них витрачається!» А я відповів: «Як же я без них?» Купую їм щось із курятини, сухий комбінований корм. Тільки вийду, гукну: «Пішли», вони вже кружляють біля мене.

Зараз у мене 8 котів і кішок. Вони мене зустрічають і проводжають. Іду з собакою гуляти – вони за мною біжать. Не всі, звичайно, але дві, а то й чотири точно поряд. Хоч вранці, хоч увечері. І мені приємно, ніби вони мене оберігають, захищають, зігрівають своєю увагою. І жити знову хочеться.

–      Котів як називаєте?

–      Вони всі Леви і Люсі. Коли до мене приїжджав поет Роман Левін, то любив рибалити. Хоча він рибачок тільки з берега. Отоді я перше кошеня й назвав Льова, Лев. Тепер усі коти Леви, а кішки Люськи. Отаке котяче царство. 

Вони бджіл не бояться, по пасіці ходять. Я іноді жену: «Ідіть відсіль!» А вони не хочуть. На ведмедів вони не схожі, щоб бджіл лякати (сміються).

–     Між собою не воюють за владу?

–    Воюють два Леви. Одного я з Нової Водолаги привіз. Він забіяка страшенний. Іду сьогодні двором –  видерта  шерсть валяється. Уже з кимось воював.

–   Коли Ви були маленьким, були в сім’ї коти?

–   Коти жили у нас із самого дитинства мого й сестер. І батько, і мама їх любили. Багато їх не було, але двоє точно. Їли вони борщ, суп, навіть що поросяті зварили – усе. А нинішні коти вибагливі. Навіть молока не хочуть, яке іноді купуємо з бочки фермерське або на базарі домашнє. Навіть мишей не їдять. Іноді в сараї ставлю мишоловки. Піймається миша – кину котам. Забавляються, а  не їдять. Їм і миші вже не весело. Але все-одно кілька кішок мишей давлять. Особливо чорна спритна до них.

–     Собака у Вас породистий?

 – Болонка. Ще коли я при Союзі  служив у Рязані, їхав на збирання врожаю. Я був тоді науковим співробітником, у нас під дослідним спостереженням працювали машини на жнивах.

Дружина залишалася  сама. Перед моїм відрядженням ми на центральному ринку Рязані купували продукти, а я побачив, що продають болонок. І манюсінькі, й трохи більші. Хотів купити манюсіньку. Поки гроші по кишенях шукав, її вже перекупили. Тож ми взяли болонку трішки більшу, але вона теж у рукавицю влазила (посміхається).  І стала вона, як дитина в нас. Вранці і ввечері гуляли, у кімнаті ніколи не шкодила. Вона прожила в нас 15 чи навіть 17 років. З рук у мене майже не сходила, коли я вдома. Спочатку ми назвали її Пушок. А коли цуценя виросло, виявилося, що це Пушка. Так Пушкою й називали.

–              Хто ж тепер у Вас у Павлівці?

- Коли почалася велика війна 2022 року, на трасу Москва-Сімферополь хоч не виїжджай. Машини з Харкова потоком ішли. Утікали люди від обстрілів. І в нас на перехресті, де знак до табору відпочинку «Золотий колос», хтось викинув собаку. Побачили її, коли їхали на Водолагу. Через день вона вже сиділа ближче до села. На третій день виходить Люба в город і говорить потім: «Та собачка, що ми на дорозі бачили, у нас під парканом сидить». Я їй кажу: «Не бери її. У мене така була, я пів року душею відходив, як її не стало. Зараз війна. Звикнемо, а раптом доведеться розставатися». Пройшов іще день. Вона знову сидить, тепер під воротами. Я беру й наливаю у ванночку теплої води. Затягую ту собаку, відмиваю її. Потім вистригаю ножицями зваляні клубки шерсті. Причепурив її. Звикла швидко, і так нас тепер розуміє… Породиста біла болонка.

 Отак і дружимо. Вранці встав – зразу йду з нею. Якщо поїду кудись, повертаюся – зустрічає. Ввечері знову на прогулянку. Буває, що й перед сном, о 21-й, 22-й годині.

 –Як її звуть?

Назвали її Джессі. У Любиної дочки собака була Джессі. Тієї Джессі не стало. Тоді  як приїхали до нас із Австралії дочка і зять, привезли нам всі інструменти для догляду за собакою. Різні гребінці, електричні машинки для стрижки.  Питаю дружину: «Як болонку нашу назвемо?» «Та хай як у Наташі колись – Джессі».

– Вона  з красномовним іменем. Джессі тлумачать як «Бог дарував»

– Звикла, відгукується. Хоча, мабуть, уже й не молоденька. Головне, що розуміє усі мої команди рукою. Треба назад – махну рукою і вона розвертається і йде назад. Показую вперед – біжить. Спокійно поводиться. І куди б не бігла, її не потрібно шукати. Все-одно повертається. Теж своїм існуванням нерви заспокоює, життя продовжує. Якась напруга, а її погладиш, на руки піднімеш – і на душі легше.

Бджоли і війна

 –     Як поводилися Ваші бджоли 2022 року, коли небо над Харківщиною загуло?

–  Коли велика війна почалася, то бджоли мої в зимівнику стояли. Раз на тиждень ходиш до них, слухаєш: живі чи неживі. Приблизно раз на два місяці льотки перевіряєш, тому що коли бджоли відмирають – осипаються. І вони можуть своїми тілами забивати льотки, а від цього задихнутися, тому у вулику повинна бути вентиляція.

Війна розгорнулася у лютому 22-го, а бджіл із зимівника я виставив десь на початку квітня. Ніби все нормально йшло. Вибухи нас іще тоді не  діставали. Бджоли зробили обліт і потихеньку почали свою роботу.

Для бджіл найголовніше – щоб ми їм не заважали, тому що тисячі років вони жили без нас.

 

Завдання будь-якого бджільника – допомогти бджолам, створити їм умови для роботи. Людям здається, що це їм носять мед, а бджоли ніколи про нас не думають (посміхається). Будь-яка бджолина сім’я, якщо середня і більше, за рік з’їдає 100-120 кілограмів меду.  У бджіл можна взяти мед тільки тоді, коли він зайвий. Як би не відкачували, не забирали, у вулику повинно залишатися постійно не менше 20-30 кілограмів меду, щоб не припинявся розвиток.

Як вони поводилися у 22-у році? Все залежало від того, де стояли бджоли. Важливо, щоб у тому напрямку, де їм летіти, не було ніяких перешкод, щоб там якомога менше ходили люди, щоб ані коні, ані корови там не з’являлися. Особливо коней можуть закусати. Одна жалить, з’являється запах,  далі ще дві-три вкусять, а за ними може й сотня налетіти.

 –  Тоді від укусів кінь загине?

 –  Коні гинуть від такого. Тому  бджіл ставлять подалі. А якщо вже в межах села, то потрібні високі паркани. Бджоли в таких умовах вилітають з вулика і зразу піднімаються вгору. Якщо поставити на рівному місці, без парканів, то вони літатимуть низом. Нам же потрібно, щоб набирали висоту.

Коли я, ще недосвідчений, почав займатися бджільництвом, то поряд із стежкою  на город  поставив свої чотири вулики. Приїжджаю з Харкова, а мама скаржиться, що її чотири бджоли вкусили. Пів лиця опухло. Я зрозумів, що звідти треба вулики прибрати. Але система переміщення така: бджіл треба з цього місця зняти, завантажити  у причеп, відвезти на 5-7 кілометрів від дому, щоб вони 2-3 дні постояли там, а потім повернути додому і на інше місце поставити. Якщо їх просто на 20-50 метрів переставити, то бджоли починають блукати і будуть злітатися на старе місце, де стояли раніше.

–       Як із ними поводитися, якщо близько лунають вибухи?

–       Бджоли можуть того й не помітити, доки не зруйнують їхню сім’ю. Спочатку, доки досвіду не було, мене постійно кусали. То там придавив, то там. Ніби їм твій страх передається, і вони кусають. А з роками ти вже не боїшся,  можеш навіть маску не одягати. Це тоді, коли є медозбір. Бджоли запасаються медом, людину обминають. Але коли закінчується в природі медозбір, вони стають агресивнішими. Якщо тоді лізеш відбирати мед, то покусають. Є така закономірність: одна бджола кусає – поширює певні запахи, приєднуються інші. Можуть і дві, і п’ять одночасно вжалити. За руки дістають, бо голова ж від них закрита. Коли вже пізньої осінньої пори відчуваєш, що на вулиці холоднішає, а ти  їх тривожиш, вони до тебе й під куртку лізуть погрітися. Тоді якщо необережно десь придавиш, можуть і за поперек, і за спину, й за ногу вкусити. Треба бігти в хату чи в літню кухню і там уже роздягатися й вишукувати їх, щоб звільнитися.

(далі буде)