Квартирант, який у будинку «Слово» облаштував пташник, щоб вижити, був автором роману «Місто»

«Здавалося, пливти нема куди». Так майже сто років тому починався роман Валер’яна Підмогильного, виданий двічі в Харкові, а після 1934-го заборонений разом з іменем автора, якого не згадували десятиліттями навіть як перекладача відомих на весь світ французьких  класиків. Бальзак, Гюго, Мопассан продовжували виходити, але хто їх витлумачив українською мовою видавці не вказували. Книжки «ворога народу» вилучили із бібліотек, а в найбільших наукових книгозбірнях вони потрапляли до спецсховищ.

Підмогильного 33-річним усунули із літературного процесу, розстріляли 1937-го, реабілітували 1956-го. Його «Місто»  – перший урбаністичний роман української літератури –    повернули читачам новим виданням аж 1989-го.

Відчуймо ритм і простір, емоцію і думку його рядків про зиму.

Засипане холодними пластівцями, місто доходило апогея творчості. Це був час, коли пізно гаснуть вікна будинків і всередині коло столів, цих храмів нового поганства, сидять двоногі зосереджені сови, виношуючи, породжуючи й плекаючи мистецькі й наукові плани; був час, коли хрусткими вулицями мчать легенькі саночки, коли голоснішає музика пивниць, більшають обороти рулетки, коли автобуси узуваються в ланцюги, жінки – в чарівні боти, а студенти складають перші звіти в інститутах і житті.

Це Київ, де тоді мешкав письменник, але словосполучення «Палац праці»  разом із дотепним описом лабіринтів і кабінетів стає картиною одночасно й харківською чи, можливо, й одеською. Слова «комгосп» і «профспілка» виринають так само природно, як тоді ще не зникла професія перевізників вантажів на возах-биндюгах, тобто биндюжників.

Весну в місті несуть не ластівки, а биндюжники, що з благословення комгоспу починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити й вивозити геть, де він може танути без шкоди для міського добробуту. Перш ніж з’являться ці предтечі тепла, жодна брунька на деревах бульварів не насмілюється набрякнути й розпуститися.

Червоне коло на обкладинці прози Підмогильного може нагадувати й сонце над міськими дахами різної висоти, але й отвір від кулі після страти.

Автор передмови до видання 1989 року  прозаїк Валерій Шевчук не уникнув підміни фактів, коли писав: «19 грудня 1941 року В. Підмогильний гине на Соловках».  Грудень – місяць його арешту, що припав на день народження дружини. Фальсифікатори із каральних структур підхопили саме грудень важкого року, період відступів червоної армії. Мовляв, усім важко, бо ворог під Москвою, політв’язні або зголошуються йти на фронт, або часто помирають від хвороб. Вони ж давно лежали в карельському урочищі Сандармох – Підмогильний, Курбас, Куліш, сотні інших українських інтелігентів, інтелектуалів, новаторів. Так, то була багатоетнічна «братська могила», але ж сьогодні говорімо про своїх. Якими вони були? Що молодого й завзятого встигли залишити? Видавництво «Радянський письменник» у 60-х, після клопотань дружини  Катерини Червінської так і не видало його прози. Тридцять тисяч томиків – таким був наклад видавництва ЦК ВЛКСМ «Молодь» 1989 року. Молодим – про навіки молодого.

Цінна для розуміння  творчих можливостей Валер’яна Підмогильного наведена упорядниками письменником Валерієм Шевчуком і літературознавицею  Раїсою Мовчан   післямова до роману.

Вона не входила до прижиттєвих видань, але відома як відповідь на анкету «Моя остання книга» («Універсальний журнал» 1929 року).

«Універсальний журнал» («УЖ») – ілюстрований місячник, виходив  від листопада 1928 до серпня 1929 у Харкові (головний редактор    –   Юрій Смолич).

Окрім белетристики й публіцистики, «УЖ» писав про мистецтво, публікував огляди  культурного життя у світі.

«Радісне дзеркало нашої бадьорої епохи»  –  так журнал задумали за чаєм з варенням молоді харківські письменники. 

В «УЖ» друкувалися Майк Йогансен (головний призвідник народження «УЖа»,  Остап Вишня, Олесь Досвітній, Михайль Семенко, Юрій Яновський та багато інших, репресованих у 1930-х роках, а також художники Василь Кричевський, Іван Падалка, Анатоль Петрицький.

«Універсальний журнал» традиційно ставив запитання колегам-письменникам, майбутнім мешканцям будинку «Слово».

Так, двадцятисемирічний Валер’ян Підмогильний розповів про «Місто»: воно мало бути кіносценарієм комедії, бо він тоді  жив у  Києві та бачив, як київських письменників полонила кінолихоманка.

«Кінокомедію я допровадив до четвертої частини і побачив свою цілковиту безпорадність на цьому зрадливому полі. І, щоб відшкодуватись за поразку, вирішив скористуватись темою для роману. Від неї, видима річ, лишились самі уламки, чи певніше, самий тільки імпульс».

 

Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконкретизувати його в ній. І коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість» до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх.

Валер’ян Підмогильний

Ось такі харківські заходи сонця  Підмогильний (до речі, народжений у селі Чаплі нинішньої Дніпропетровської області)  міг бачити усього кілька років. Позаду залишився Київ, де він був організатором, ідейним лідером та душею літературного угруповання «Ланка» (1924–1926), пізніше переформатованого як МАРС (Майстерня революційного слова). Ті молоді письменники, приналежні до «Ланки» і МАРСу,  прагнули підняти українську літературу до європейського рівня, відстоювали жанр інтелектуального роману, виступаючи проти примітивізму та масовізму, ставлячи на перше місце художню якість творів. Себе сприймали як важливу ланку, тобто складову великої літератури.   

 

 

“Ланка”. Це найболючіше питання моєї душі. Така вона була потрібна ще рік тому, а така зайва й важка тепер. Мені здається, що свою роль вона вже відіграла, і затримувати її далі є консерватизм, чіпляння.

Валер’ян Підмогильний

Прозаїк переїхав 1932 року до Харкова, коли місто перетворилося на «столицю голодомору».  Він мешкав з дружиною і маленьким сином (1928 року народження) у письменницькому будинку «Слово» (квартира №19), орендуючи житло у літератора і кіносценариста, повного георгієвського кавалера, тобто фронтовика Першої світової війни  Олекси Варавви (Кобця).

 Дружина Валер’яна  Катерина   була донькою священника, закінчила гімназію, стала актрисою театру для дітей.

Підмогильний  уже відчував різноманітні «чіпляння» критики, безпідставні звинувачення в ухилах. Хтось заздрісно дорікав письменницьким відрядженням 1928 року за кордон. Тож власна творчість «стала на паузу», а гонорари могли принести переклади  французьких класиків.

У «Слові» він пережив Голодомор, під час якого організував «птахоферму» на балконі. Чи були то кілька курей чи ще й голосистий півень – цих подробиць мені знайти не вдалося. Та й суттєвий сам факт, як жилося сусідові  Миколи Хвильового  та інших хрестоматійних постатей.

Син драматурга Миколи Куліша, Володимир Куліш писав у своїх спогадах про Валер’яна Підмогильного:

«Малого, я б сказав дуже малого росту, в окулярах з сильними склами, що їх вживають дуже недобачаючі люди, трохи нахилений, скромний, з милою усмішкою, тихий і непомітний серед вічної метушні будинку. Ми з Підмогильними були зв’язані, так би мовити, „велосипедно”, бо я в нього завжди позичав велосипед „Україна”, а він ніколи не мав сили мені відмовити. Лише просив привести й не зламати. Навіть тоді, коли я й ламав той велосипед і не привіз до Підмогильного, він цілий тиждень і не запитав. Лише коли я вже направив і привіз його, Підмогильний усміхаючись сказав: — Мабуть далеченько ти їздив, я тебе цілий тиждень не бачив».

Підмогильного заарештувала на початку грудня 1934 року в Занках під Харковом, у тодішньому будинку творчості.

Дружина зберегла 25 листів чоловіка з неволі. Поїхала з дитиною на Соловки, але побачення з Валер’яном Підмогильним, засудженим на 10 років,  не домоглася. Син став згодом студентом-медиком, але помер молодим від хвороби серця.

Катерина Червінська не повернулася до сценічної кар’єри, як, скажімо, дружина Леся Курбаса, актриса Валентина Чистякова.

Кінофільму за романом «Місто» теж іще немає.

2019 року завершилося виробництво короткометражного фільму «Іди по воді», знятого за мотивами оповідання Валер’яна Підмогильного «В епідемічному бараці», написаного 1920 року.

Режисерка та авторка сценарію фільму – Соломія Томащук. Події вона перенесла у 1990-ті роки.

Основна ідея картини – показати віру людини у найменших її проявах: від віри у Бога до віри у власне Я.

«Під час епідемії на острові загинули майже всі його жителі. Ті, хто залишилися живими, не втрачають надії, що зможуть вибратися в інший, невідомий світ. Але човен забере з острова лише одну людину», – сказано в синопсисі стрічки.

Виробництво драми «Іди по воді» здійснили  за стовідсоткової підтримки Держкіно. Проєкт картини став одним із переможців 10-го конкурсного відбору Держкіно.

Головні ролі у фільмі виконали: Олександра Олійник, Анастасія Пустовіт, Олександр Соколов, Лариса Хоролець та Ігор Шульга. 

Зйомки проходили у Києві та на Київському водосховищі.

 

«Я не люблю підмальовувати життя. Слабодушність це»

Валер’ян Підмогильний, оповідання «В епідемічному бараці»

Чи будуть колись екранізувати «Місто»? Або хтось зніме картину «Валер’ян і Катерина». Поки що маємо «еротичну радіовиставу за мотивами урбаністичного роману»

Театр Квітки анонсує «Місто» як «еротичну радіовиставу за мотивами урбаністичного роману». Або ще як дослідницьку виставу, бо «вивчає сучасного українця зразка 1927 року». Найближча вистава запланована на 13 лютого, майже на день закоханих.

Валер’ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 року.

Із навкололітературних легенд. Селянський хлопець з Катеринославщини виростав в іграх з поміщицькими дітьми. Для  паничів наймали вчителя французької мови, тож здібний Валер’ян тоді теж захопився французькою мовою і літературою, все життя її вдосконалював, хоча університетської освіти не мав.

Відчуйте натяк на Францію у цитатах з роману «Місто». Але спіймайте й молоду посмішку романіста, який устиг прожити тільки 36 років.

Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ.

 

До людини не можна так прилюбитись, як до мертвої речі. Скільки з нас любило десяток жінок, перебрало ще більше друзів, а котлети любить усе життя!