Фото: Тетяна Логвіна
Марина і Сергій — з Мелітополя Запорізької області. Вона — в минулому вчителька, він — водій, який розуміється на всіх видах транспорту і нині шукає роботу. Їхня родина пережила пів року окупації, потім виїхала
Черкаси — Київ — знову Черкаси — і, нарешті, Зміїв.
У нашому місті весною вони придбали дім. Неймовірно радіє свободі їхній стаффордширський тер'єр Шерлок, який майже три роки був змушений жити в квартирі.
А Марина сумує, і найбільше — за своїми квітами…
Життя в окупації
До Мелітополя російська бронетехніка в'їхала ще ввечері 24 лютого 2022 року, а вже 26 лютого місто було повністю під контролем окупантів.
Втім, ще два-три тижні у передмісті люди жили так, ніби нічого страшного не сталося. Ще збиралися під магазином і вільно обговорювали, що так вони жити не хочуть, і хай ті росіяни йдуть звідки прийшли…
Але за деякий час окупанти освоїлися. В тих, хто погодився співпрацювати з новою владою, запросили списки «неблагонадійних». І — почалося.
Їх не били й не катували, але візити «ввічливих людей» в балаклавах і з автоматами відбувалися постійно.
- Приїжджали, вчили нас жити, питали, чому я не працюю, бо «ще молода», хотіли, щоб повернулася в школу», — розповідає пані Марина.
Крім розмов, були й обшуки. Російські військові просто заходили в усі кімнати, не питаючи дозволу, перевіряли все — від комп’ютера до гаража. Обшукували, шукали наркотики, вибухівку, питали за зброю…
Зараз Марина згадує про ті події більш-менш спокійно, і то — пробиваються сльози. А тоді для двох немолодих людей це було боляче і страшно, а такі візити були постійним стресом.
Виїхати: рішення прийнято
Ближче до осені російські військові, які до цього поводилися спокійно, почали поволі звіріти. Вони то думали, що їх зустрічатимуть з квітами та хлібом-сіллю, але — не зустрічали. Звісно, що були люди, лояльні до окупаційних військ, але все ж не на такий прийом вони розраховували. Крім того, Україна боролася, розвінчуючи міф про «Київ за три дні», тому мінялися і методи поводження загарбників на тимчасово-окупованих територіях.
Рішення виїхати для Марини було важким, бо «як жінці кинути дім?» Але після чергового візиту «ввічливих людей» таки вирішили — все! А ще наполегливо пропонував їхати з окупованої території син. Він ще на початку повномасштабної війни з родиною залишив Харків — місто тоді нещадно обстрілювалося з усіх видів зброї, онук уже знав як падати, як голову закривати…
Виїжджало подружжя з Мелітополя 13 вересня 2022 року. Думали — тільки на пів року, перезимувати. Тому покидали в автомобіль старі теплі речі, постелили для Шерлока ряднину на задньому сидінні, ключ від дому сусідам залишили.
Станом на вересень ще можна було виїхати з Мелітополя без спеціального дозволу; пізніше охочі залишити місто мали звертатися до комендатури. Але виїзд безпечним не був. Буквально напередодні окупанти розстріляли кілька автомобілів, які їхали в бік Запоріжжя: на блокпості дві машини пропустили, а потім відкрили вогонь — підло, у спину.
На блокпостах стояли чеченці, згадує пані Марина. Як їхали, то бачили, як окупанти мінують узбіччя. Тобто, крок вправо, крок вліво — неминуча смерть.
За один день ворожий блокпост вони не пройшли, бо там робочий день закінчився строго о 17-й. Ночували в полі, і вперше в житті побачили, як над головою летять артилерійські снаряди.
- Як з «Катюші» у кіно про Другу світову. Це було так страшно! — згадує Марина.
Наступного дня на тому ж блокпості окупанти їх змусили для огляду з машини вийняти все. Вивалили на землю, передивилися кожну річ, потім дозволили завантажити назад.
- Коли нас пропустили, разом з полегшенням прийшла тривожність, бо всі знали, як два дні тому тут розстріляли транспорт. Їхали, а спина пряма. Як до Запоріжжя під’їхали, а там — наші хлопці. Обнімалися, цілувалися. Це дуже страшно!
Дві родини — батьки і діти — зустрілися в Черкасах. Сергій жив на два доми — Черкаси та Київ, бо фірма, від якої працював далекобійником, знаходилася в столиці. Марина — рік в Черкасах, поряд з дітьми, потім рік — у Києві, і знову в Черкасах. Врешті вирішили, що треба купувати будинок, адже жити в чужих квартирах і не хотілося, та й було вже задорого.
Новий дім, нові квіти
Чому Зміїв? Щоб поближче до дітей, бо Марина вірить, що війна завершиться, і син з родиною повернеться у Харків.
Що вони знову житимуть у Мелітополі, жінка вже не вірить. Бо, як мінімум, не зможе бути в домі, який осквернили росіяни. Марина знає, що в їхньому великому будинку спочатку жили 12 солдатів армії РФ, а потім там оселилися місцеві.
А от за чим вона дійсно сумує, то це — за своїми квітами, про які може говорити дуже довго.
У неї був великий сад, де тільки квіти і виноград. На жаль, жодної корінця звідти не вивезли. Ну, тому що це було неможливо. Та й вірили у швидке повернення. Залишилися на загадку тільки фото, й тих небагато.
Клематиси, лілії, півонії — сортові та деревоподібні, лілейники, хости, білий мак, рябчики, ехінацея, тюльпани, сон, бородаті іриси, тис…
- Кажу: я хочу як удома тис! Сергій мені знайшов та притягнув! Це було моє життя. В мене все було під номерами, я їх виписувала, висаджувала… З клематисів робили арки, навіть за рахунок виноградів (як пропаде, то на його місце вже є квітка)», — згадує Марина, гортаючи фотографії у смартфоні.
У новому обійсті мало місця для квітників, і це дуже засмучує Марину. Але вона й тут уже господарює на повну. Вже придбала і посадила хости, бересклет, будлею Давида, гібіскус і аж чотири гортензії. Через брак місця на квітнику іриси «зробили» експансію на город.
Марина і Сергій викопали картоплю, що залишилася від колишніх господарів, навели лад у полуниці та думають кронувати старі яблуні та абрикоси, бо «я хочу їх в руках тримати, а не чекати, поки впадуть». Сюди вже замовлені кілька сортів винограду і лохина.
А ще живуть у Марини справжні, як і вони самі, переселенці, — кімнатні рослини. Вона купувала їх малими відростками у Черкасах і Києві. Й їх уже не кинула — везла горщики, тримаючи на руках, при переїзді у Зміїв.
Тут є фікус, сансев’єрія, алоказія, антуріум, кротони та багато інших рослин, які відповідають взаємністю на любов хазяйки.
А щоб не з’їхати з глузду в чужих квартирах, Марина ще й рукоділлям займалася. Нитки, шнур, гачок… Зараз хоче плести щось корисне.
- Ми думали, що ну не може це бути правдою! Зараз все вирішать, все зроблять. Наше покоління не мало жодного уявлення про те, що таке війна. Бог не дав нам пізнати це, тому й не розуміли, як діяти, що робити, — говорить Марина. — Вірю, що війна скінчиться, але не так скоро. Повертатися вже не будемо. І вік, і, кажуть, там перерито все. Та й у будинку нашому люди чужі живуть, чи залишили вони щось від нашого саду, чи по-своєму хазяйнують…
І тут же переходить до улюбленої теми:
- А ви не знаєте, який ґрунт лохина любить?
Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз