«Лише поезія в біді мене хіба що втішить може». Творча зустріч поколінь у Мереф’янській бібліотеці

Бібліотеки  і поети давно знайшли один одного. Але під час повномасштабної війни й дистанційного навчання у школах, у тривалий період розкиданості родин між фронтом і міграцією  закордонням цей зв’язок став відчутнішим і важливішим для тих, хто потрапляє у силове поле такого спілкування.

Творчий вечір літератора із Старої Водолаги Харківського району пройшов у Мереф’янській міській громаді.

Зустріч назвали за рядком його вірша «Живу і кланяюсь землі».

Це не перша  розмова   літератора із мереф’янами різного віку.  Тож бібліотекарі потурбувалися, щоб зала вмістила  і ліцеїстів, і ветеранів-чорнобильців, і юних декламаторів дитячого зразкового театру «Джерельце».

Стільців додавали й додавали. Здавалося ще трішки й відстані між гостем і аудиторією вже не буде.  Ті кілька метрів  перестали відчуватися, коли зазвучав голос полковника у відставці, автора майже десяти збірок поезій Віктора Пінченка.

У мирні роки мені неодноразово доводилося чути, як діти читають на пам’ять вірші запрошеного поета.  Найчастіше було їх шкода. І наймолодші, й підлітки  охочіше слухали гостя чи гостю, аніж  читання «на оцінку» своїх однокласників. Здебільшого назва дійства була «Урок літератури рідного краю» або «Харківщинознавство».

Пригадую, як намагався підбадьорити, підтримати хлопчика-забудька поет-шістдесятник Роберт Третьяков. Не важливо, у якій школі й якому місті Харківщини  таке відбувалося. Школярик з полегкістю і мало не радістю (тортури сценою для нього закінчуються нарешті!)  пробубонів на швидкість: «А ви збирали колоски, у сорок третьому? Збирали?»

Зовсім інакше читали рядки Віктора Пінченка  мереф’янські діти. Справді –  зразковий поетичний театр «Джерельце».

Відчувалося, що їхня наставниця Валентина Миколаївна Іванова зуміла не просто поставити голоси школярів, навчити їх вільно триматися на публіці, а головне – зрозуміти, що саме вони декламують, що закодовано в тих римованих ритмізованих рядках про Чорнобиль і рідне село, долю покоління, народженого після Другої світової війни. Віктор Михайлович народився  восени 1949 року.

«Проходять думи через зони»,  – один із Пінченкових образів, за яким уявляється чорнобильська зона відчуження, небезпечна  рівнем радіації, а ще – сіра зона сучасної російсько-української війни зі своєю смертельною небезпекою.

«Поволі рятую в селі свою долю». Це про невелике село Стара Водолага теж Харківського району, а за півтора кілометра – ще меншу Павлівку  на березі Мжі.

У Старій Водолазі, чия історія почалася у 70-х роках 17-го століття,  народився  1913 року  ще один поет – Петро Кізко.  Працював після Харківського педагогічного технікуму в різних газетах,  псевдо обрав собі химерне – Аркан Пчхи. Пережив репресії у 30-х. Під час війни потрапив  на захід Німеччини. Книжки видавав  у Нью-Йорку, Лондоні,  Мюнхені. В останньому й помер.

Гітотетично земляки  - значно старший Кізко і молодий Пінченко могли б зустрітися в Німеччині. Але в умовах «холодної війни» для  радянського офіцера, який  освіту здобув аж у Рязані (там тривалий час навчалося чимало українців), служив у так званому обмеженому контингенті радянських військ в НДР, побачитися з українцем-емігрантом у ФРН – місія нездійсненна. Про Аркана Пчхи (Петра Кізка) мені цікаво дізнатися більше та поділитися з вами. Але повернімося до лютневої зустрічі 2025 року в  Мереф’янській бібліотеці.

Теж давня літературна традиція, перевірена ще труднощами воєнного стану,  –  запрошувати на власний творчий вечір  друзів, які б теж читали своє, згадували спільні історії з минулого. Отак зазвучали в бібліотеці голоси Олександра Підкопая (Мерефа) і В’ячеслава Романовського (Харків).  

Від чорнобильців Мерефи  із словами вдячності за вечір роздумів і радісних хвилин звернувся до учасників зустрічі Іван Сухоставський.

ІЗ РОЗПОВІДЕЙ   ВІКТОРА  ПІНЧЕНКА

Був у Чорнобилі заступником командира 25 хімічної бригади, яка працювала безпосередньо на станції. 2 200 людей, 650 одиниць різної техніки.

«Тим, можна сказати, парадом, довелося мені крутити, його автотехнічним забезпеченням.

Там не давали думати. Тільки стисло – виконання наказів. Ніхто з офіцерів, які відповідали за підлеглих, не хотів зайвий ризик брати на себе. Комплектували бригаду з тодішніх округів, розташованих на території України. Прикарпаття, Одеса, Київ, Харків. Росіян у нас не було. Працювали в секретному режимі. Не можна фотографуватися, навіть зайве говорити. Було шестеро  кагебістів, які стежили за нами. Ще контролювали політпрацівники, замполіти у батальйонах. Ми їх остерігалися й навіть боялися.

З телефоном було важко, але я кілька разів телефонував начальнику військової кафедри автодорожнього інституту в Харкові, куди я приїхав служити незадовго до аварії. Для цього їздив у Іванкове і Горностайпіль. У Горностайполі вахта була, телефон. Я запитував у начальника кафедри, коли ж мене замінять, бо обіцяли місяць. А пробув там 67 діб. Коли пішло на другий місяць, мене вже почало трясти потроху.

Вихідних не було. У неділю шикувалася бригада – довести до всіх нові завдання, підбити підсумки. І говорити неможливо було – усі страшенно кашляли. Уже на третю добу пішов у нас оцей кашель. Стоїть майже дві тисячі людей і оцей нестерпний хрип.

Мав службовий УАЗ, об’їздив ним чимало в зоні. Насправді там більше страху було, ніж в іноземному серіалі «Чорнобиль» . І ми  того страху ніби й не помічали тоді, бо молоді. Там я свій 37 день народження зустрів.

Привітав мене тоді командир Олександр Михайлович Мамиченко, а ще начальник політвідділу. Ми всі були в одному званні – підполковниками. Посиділи трішки ввечері. Спиртне заборонялося. Контролювали, щоб спиртне не потрапляло в зону, а одеколон ми не пили (посміхається).

Написав тоді чотири вірша. Коли збирався їхати, попереписував начальнику політвідділу, командиру. Перший вірш був «Эти были я видел своими глазами, черной лентой вплетаются в судьбы они». Вірші російською мовою (як щоденник того часу) – у другій частині книжки «Течія долі».

Першу частину збірки вибраних віршів склали ті, що писалися вже на Харківщині, через багато років після Чорнобиля.

Повернувся туди, де народився. Моє рідне село – Стара Водолага, тепер – Харківського району.

Ще в дитинстві до нас у двір привозили пасіку із селища Високого. Вона кілька років стояла і в діда мого у дворі.  Я ріс на тій пасіці, привчався обходитися із бджолами. І пізніше, коли служив у Німеччині, почав збирати книжки про бджільництво, читати. І коли вже звільнився із Збройних Сил, купив перші чотири сім’ї бджіл.  Та ще рій до мене прилетів. Поступово я довів свою пасіку до 40 вуликів. Зараз їх значно менше.

Бджоли мене привчили до дисципліни. Я вже  давно  не  п’ю  алкоголю, а вони це відчувають. Цигарок теж не курю. Жодної – за все життя.  

Є в мене й костюм пасічника, а починав з білого халата і нарукавників. Білий колір не обов’язково для такого костюма. Є салатний, коричнюватий. Іноді мені здається, що коричневий для бджіл не підходить – я їм ведмедя нагадую в ньому (сміється).

Віктору Пінченку від колеги Олександри Ковальової.  2020 рік

Кутки Старої Водолаги,

Між ними давні є й нові.

Мурахи кубляться в траві,

Джмелі у квітах варять брагу.

Чи там над ставом є верба?

Ну, звісно, є. Простоволоса

Стоїть, купає пишні коси,

Під берег листя підгріба.

Така блакить – сліпуча згуба!

Чи є під хатою квітник?

Чи квіти поливає Люба,

Чи дощ їх поливати звик?

Кутки Старої Водолаги,

Це Раю філія земна.

Тут гріє осінь і весна,

І серце сповнене відваги.

Тут Віктор Пінченко живе.

Це добрий задум був у Бога.

Нехай ведуть сюди дороги

І небо хай сюди пливе!

 

Любов Петрівна, дружина Віктора Михайловича – найперший вимогливий критик.  Після розгортання повномасштабних бойових дій  подружжя ухвалило рішення: він залишиться при хаті в селі, а вона хоч на трішки поїде у безпечніші місця. Довго там Любов Петрівна не витримала, повернулася. Вірш Віктора Михайловича  залишився правдивим документом часу.

***

Вечоріє… Йде війна.

На душі лайливо…

Я один і ти одна,—

Вдвох жили щасливо.

Ти в чужім краю тепер,

Я в селі при хаті.

Ще не вбили, не помер,

З «градів» бʼють трикляті.

За життя своє (без слів)

Не боюсь, а лячно.

Оглушили… не осліп…

Збройним Силам вдячний.

В голові рої думок:

Манівці… Дороги…

Правда, віра, Господь Бог,

Парад перемоги!

Слухайте репортаж із творчої зустрічі:

Наші краяни. Подкаст «Градусник». Полковник, пасічник, поет