Луганські Шевченки - Тарас і Петро у фільмі та прозі Тетяни Дейнегіної. Частина друга

«У цій країні розважальні легкі сюжети інтелекту неодмінно збрешуть, правду здатен розповісти тільки біль». Так пише цьогорічна Шевченківська лауреатка Ярина Чорногуз. Поетеса, волонтерка, від 2021 — на передовій як бойовий медик і розвідниця, онука відомого сатирика Олега Чорногуза.

Із цих очей — писати б ікони,але тепер тут інакша матриця.Пацан із харківської тероборонистогне — значить — ще опирається,

значить,  у порятунок вірить,отже, працюють закони вищіі мокрий сніг крізь небесні дірилетить у вирване з м’ясом горище.

Так пише  ще один новий  лауреат Шевченківської премії-2024 – поет, тележурналіст, а ще раніше – спортсмен Дмитро Лазуткін. Від перших днів повномасштабного вторгнення  він почав працювати воєнним кореспондентом на «Суспільному». Готував репортажі  з Київщини (Буча, Бородянка), Донеччини (Бахмут), Харківщини.

Не вперше головна літпремія України присуджується і за книжки, і за   справи.

Ось тут уже згадаю луганський приклад. 1994 року  Державною премією України ім. Т.Г.Шевченка  відначено творчість і громадянську позицію шістдесятників – брата і сестри Надії та Івана Світличних, які народилися у селі  Половинкине на Старобільщині, а філологічну освіту здобували в Харківському університеті. Івана Світличного, політв’язня,  вшанували вже посмертно. Його сестра-правозахисниця теж пройшла табори.  За місяць до кінця терміну Надію Світличну. повезли до Луганська вибирати місце проживання, фактично «заслання», але вона твердо вирішила повернутися в Київ. Без роботи і прописки зрештою змушена була емігрувати. Стала редакторкою-укладачкою «Вісника репресій в Україні» (США). Свою частку премії віддала на створення Музею шістдесятництва в Києві, який вона започаткувала.  Світла пам’ять Світличним.

І це тільки два імені з літературної мапи Луганщини.

На цьому фото не могло вже бути поета Петра Біливоди. Журналістські публікації  він підписував родовим прізвищем Шевченко. Життя талановитого луганця урвалося в Києві  1997 року. Колеги пов’язують раптову смерть Петра Шевченка з його журналістськими розслідуваннями, але справу закрито з вердиктом «самогубство». За життя  П. Біливоди — 1990р. —  вийшла друком поетична збірка «Подорож по горизонталі». 1998 року друзі видали книжку його віршів – «Ось така мені випала доля». До 50-річчя з’явилася книга спогадів «Винахід Петра Біливоди». Тетяна Дейнегіна створила телефільм  «Аж поки БІЛИМ стане білий світ…». Тетяна Олександрівна згадує: «Він створювався важко. Не тільки тому, що було «не рекомендовано торкатися цієї теми», а й тому, що  – «по свіжих слідах», ще в  серці озивалося болем. Фільм вийшов на телеекрани України  у 1999 році».

https://www.youtube.com/watch?v=XK09O0NfM6I

 Поети часто передбачають свій фінал. Такі рядки залишив і Петро Біливода.

***

Я вмер учора, та моя душа /Мені лишитись серед вас звеліла,І я лишився – що я мав робити? /І разом з вами їсти й пити/Я посадив своє порожнє тіло./ Ми поминали разом день вчорашній,/Ламали хліб за світлий день прийдешній,/Але душа пригубила вже чашу /І хліб зламала інший, нетутешній.

А я сидів і плакав разом з вами, /А я сидів і плакав разом з вами,/А я сидів і плакав разом з вами,/Від вас узятий чорними вітрами.

***

Я геть іду, а ти/Постережи мій дім,

Бо ночувати ночей/Я вже не буду в нім.

Не ночувати ночей,/Не цілувать очей,

І вже не обіймать/Зсутулених плечей.

Хай буде не чужим/І непорожнім дім,

Вогонь – не золотим/І несолодким дим.

Хай ллється в небеса /Цей дим із димаря,

Як річка, як коса, /Як світло ліхтаря.

Ось при світлі таких слів пропоную вам закінчення розмови  з літераторкою і заслуженою журналісткою України, до російсько-української війни – доцентом Інституту культури і мистецтв Луганського університету імені Т. ШЕВЧЕНКА, а після 2014 року – вимушеною переселенкою, доцентом КНУКіМ (2015 – 2018), письменницею Тетяною Дейнегіною.

Тетяна Олександрівна вважає головним героєм свого ще не опублікованого роману «Аглофабрика» Луганськ.   Вона так прокоментувала деякі події твору: «Прагнула показати, як  із «електорату»  одні народжувалися   українцями, об’єдналися у війні з рашистськими окупантами. Інші, як не гірко, ставали на бік захисників «руского міра». Не обходжу в романі й зрадництво.  Багатьох персонажів читачі зможуть упізнати. Навіть їхні імена я не ховала, бо одними варто пишатися, щиро і вдячно. Для інших – рано чи пізно – не буде білим білий світ.  

Отже, в центрі подій роману  – день,  до якого йдуть стежечки й дороги Сибіру, Алчевська, Єнакієвого, Луганська і Донецька,  –  200-річчя від дня народження  Шевченка. Вважаю, саме цей день став випробуванням нашої готовності дати відсіч ворогу. Сепаратистсько-колаборантські сили мали свої цілі й завдання. Рубікон було перейдено. Далі – війна. Але 9 березня 2014 року ані Луганськ, ані в цілому Україна цього не усвідомлювали».

Ось тепер черга для читання прози.  Цей уривок із роману «Аглофабрика» письменниця Тетяна Дейнегіна назвала «Свавілля». Події розгортаються 9 березня 2014 року в Луганську, біля пам’ятника Шевченку.

– Шнєль! Шнєль! – Невидима рука різко штовхала її в спину у такт команді незнайомого голосу. Форсуючи звук до хрипоти, густий баритон немов намагався підкреслити панівне значення свого господаря у тому, що відбувалося на центральній площі Луганська. Наче всі слова, що металися навколо Софії, були їй знайомі, але вимовлялися вони якось «не по-нашому», «акали» і «ґекали»... Вихоплені з незрозумілого контексту уривки фраз, гасла чи вигуки, не пов'язані між собою, ніби хотіли нагадати, що всесвітній хаос починається, перш за все, в головах людей.

«Війна! Це – війна! Війна… Війна?!» – заїждженою платівкою раптом спливло, запаморочилося в голові слово.

Поштовхи в спину ставали дедалі частішими і наполегливішими. Вони вже не скидалися на звичайнісінькі загравання одногрупників або усталені для компашки показники підвищеної емоційності. Софія поволі  почала розуміти: «баритон» вимагає, щоб «бєндєровка» як слід «витєрла ногі і нє разносіла грязь па расійскаму Луганску».

– Витерти ноги об Український прапор?! – Розгубленій дівчині здалося, що перед нею виникла непереборна стіна, яку обійти неможливо: залізною хваткою хтось тримав її плечі, вимагаючи йти тільки вперед, але – тільки, витерши  ноги! А попереду…

Синьо-жовтою поземкою тріпотіло шовкове полотнище – розіп'яте, ніби намертво прибите по кутках до крижаного асфальту чотирма кувалдами-кулаками.

«Війна! Це – війна! Війною… Війна?!» – «Чому тато розмовляє наче не своїм голосом?» –  промайнуло вчора  в голові. А СЛОВО щось згадувало чи нагадувало, повідомляло, передбачало, лякало, хвилювало, попереджало, примушувало до тремоло в голосі чи довготривалої паузи.

«Баритон» з награною ввічливістю переконував когось, що не треба дівчинку до чогось змушувати, що вона, хоч і бандерівка, але, відчувається, що – розумна, правильно вихована, знає, що ноги треба витирати, а сміття – викидати, щоби воно не заважало простувати до світлого майбутнього. Під «лагідне» хрипіння чиїсь «ввічливі» руки «лагідно» розпрямили пальці Софійки, і полетів у безвихідь синьо-жовтої поземки ще наповнений теплом дівочих рук «Кобзарик». Зараз же до його оксамитової обкладинки, політавши, покружлявши наостанок, приречено, але не підкорено, притиснувся, безжально зірваний тією ж «ввічливою» рукою з кишеньки святкового Софійчиного клатча, синьо-жовтий метелик.

Настя було кинулася на спасіння Софійчиних клейнодів, як звично    подруги  називали між собою ці скарби. Підсунувши носок свого чобітка, наскільки це було можливим, під полотнище прапора, щоби не забруднити  підошвою ніжне сяйво сонячного шовку, дівчина намагалася дотягнутися до маленьких бранців.    Попри  те, що увага натовпу була зосереджена саме на Софії, потаємні наміри Насті були  помічені миттєво. Різко й грубо пожбуреній в  глибину натовпу, дівчині ніхто не кинувся допомогти підвестися, не кажучи вже про те, щоб зібрати дрібнички, що висипалися з косметички, розлетілися в різні боки: їх безжалісно й навмисно розчавлювали підошви, які ще кілька днів тому, коли взуття видавали під «розписку» в довгому списку, були білими, а тепер – обліплені  шматками бруду, посічені крижаними лезами зими. 

«Дбайлива» ручища «допомогла» Насті дізнатися, що таке «фейсом об асфальт», інша – «турботливо» відкинула з напрямку руху її руку, третя…  Якийсь вилупок навіть примудрився, ніби на табуретці, посидіти на спині дівчини…

«Війна… – причому тут війна? Звідки? Війна кого з ким? З цими малолітніми  недоумками в гумових кедах?!»  – За  кілька метрів від подруги, затиснувши «Кобзарика» і синьо-жовтого метелика, Софія намагалася виповзти з шовковості українського прапора, над яким чомусь було завішено небо  нагромадженням триколорів…  Червоні, сині, білі… Синьо-червоно-біло… Біло-синьо… – Ні, це не білі чи сині… Це  – «три в одному» та ще й з двоголовою куркою, – в запамороченні Софії здавалося, що сплелися,  склеїлися, перехомуталися вони  ніби нервові кінцівки у зловісній грі, яка надавала  волю усьому наймерзеннішому й низькому.

– Люди! Допоможіть, люди! – несамовитий крик увірвався у гудіння сутичок на площі,  на деякий час  призупинив рукоприкладство , але залишився непоміченим перехожими. Вони навіть голови не повертали в бік обгородженого, немов ринг, прямокутника на відстані кількох метрів від жвавого, незважаючи на вихідний день,  входу до гастроному «Ракета». Луганцям, місцевим жителям було все одно, що відбувається на центральній площі, над ким так жорстоко знущається шалена зґрая відморозків».

Замість фінального узагальнення наведу слова Тетяни Дейнегіної із нашого приватного листування (звісно, з її дозволу, бо планка самовимогливості у письменниці, ой, яка висока): «Кожен, хто приходить в літературу, повинен принести в неї те, що він знає краще за всіх живих і мертвих». Чи справді це вдалося довести їй романом «Аглофабрика», дізнаємося, коли він вийде друком і ми зможемо прочитати його  повністю.

Читайте також:

Луганські Шевченки - Тарас і Петро у фільмі та прозі  Тетяни Дейнегіної (фото, відео) 

 [П1]